Пасажир - Жан-Крістоф Гранже

Він очікував почути стривожені голоси та нетерплячі запитання. Та натомість пролунало жіноче хихотіння.

— Любасику, ти куди оце подівся? Гніваєшся на мене, еге? Твій номер дала мені Одрі… Зателефонуй!

Той голос і регіт нагадали йому двох сміхотливих дівчат, що курили біля дверей будинку. Нарцис глянув на екран. Телефонували 22 вересня. Наступний, 19 вересня, швидше скидався на котяче мурчання.

— Ти вдома, солодкий мій? — питалися оксамитовим голосочком. — Це Шарліна. Ми ж так і не кінчили…

Таке саме було і третє повідомлення, від 13 вересня.

— Ноно, ми тут з подругою… Хочемо в гості до тебе. Подзвони!

Регіт. Гучний звук поцілунку. Повідомленння йшли одне за одним, нітрохи не міняючи тональності. Жодного дзвінка від чоловіка. І жодного нормального дзвінка, нейтрального, спокійного і вже тим паче стривоженого.

Він роззирнувся. Вітрильники. Фірмові лахи. Жовтогаряча ковдра. Чорні простирадла. Оформлена дизайнером ванна. Він змінив свою думку. Певне, він помилився. То була не мистецька майстерня, а пастка для дівчат. Ноно нітрохи не скидався на зацькованого вовка Нарциса. То був звабник, що полював на жінок. З усього видно було, що йому якось щастило заробляти грубі гроші. І він із задоволенням тринькав їх у товаристві дівчат легкої поведінки. Зрозуміло, болісний пошук своєї переднішої особистості був йому анідесь.

І раптом пролунав поважний, навіть холодний голос.

— Арно, це я. Зустрінемося вдома. Ситуація кепська. Я боюся.

І короткі гудки. Нарцис перевірив дату. 29 серпня, 20-та година 20 хвилин. Знову жінка, та цього разу іншої категорії. Ніяких «Ноно», ніякого загравання. «Арно». І замість грайливості прохання допомоги.

Той запис був остатній. Тобто перший у часі. Від 29 серпня. Корто казав йому: «Ми знайшли тебе наприкінці серпня, біля виїзду 42 з автостради А8. На повороті до Канн — Мужена…»

Він кілька разів послухав того записа. Саме ті слова змусили його востаннє вийти з дому. І не повернутися. Решта дзвінків волала в порожнечу. Ноно помер після зустрічі з тією жінкою. А дорогою до Канн став Нарцисом.

Може, та жінка мешкала в Каннах? Чи вони побачилися в Парижі? І потім він утік на Лазурний берег? Коли саме його спіткав напад амнезії — до чи після зустрічі? Ні, якби він не зустрівся з нею, то вона знову зателефонувала б і тут був би ще один запис. Вони таки побачилися. Але потім розлучилися назавжди.

Якщо тільки він не прийшов запізно…

Він глянув на екран. Номер був прихований. Йому не давало спокою ще одне запитання. Звісно ж, у Парижі він знав багатьох дівчат. Але де він знайомився з ними? Куди ходив на полювання?

Він ще сидів на ліжку, аж зиркнув у куток, де біля заскленої стіни стояв невеличкий сполірований стіл, що скидався на бюрко нотаріуса початку ХХ століття, а на ньому стояв комп’ютер марки «Макінтош». Він раптом збагнув, що це і є знаряддя злочину. Ноно полював у мережі.

Він сів за столом і, поки комп’ютер завантажував операційну програму, сіпнув шворку товстої штори, щоб сонячні блищики не заважали дивитися на екран. І вмить усвідомив, що той порух він повторював уже тисячі разів.

Комп’ютер загурчав і став вимагати пароля. Нарцис рішуче написав: «NONO». Програма відповіла, що в паролі має бути не менше шести символів. Він надрукував: «NONONO». На думку спала давня пісня Лу Ріда: «And I said no, no, no / oh Lady Day…»[44] Аж ось відбулося з’єднання з мережею. Нарцис клацнув на Сафарі і проглянув перелік останніх сторінок.

І вмить опинився в іншому світі. У світі мережі версії 2.0. У світі соціальних мереж. Сторінок для знайомств. Віртуальних лабіринтів. Упродовж останніх тижнів він не вилазив із мережі, знайомився, спілкувався в чатах і обмінювався повідомленнями… Одна за одною мигтіли іконки: Фейсбук, Твітер, Зоомінфо, 123піпл, Метік, Бадоо, Матч.ком.

Ноно полював на здобич і пропонував себе, він був і мисливцем, і заразом дичиною. Видно було, що він цілими ночами сидів у мережі й залежно від характеру співрозмовниць провадив то іронічні, то поважні розмови, заводив то приязні, то грайливі балачки.

Можливо, думав собі Нарцис, Шаплен не просто юзав у мережі, а когось таки шукав. Він записав адреси сайтів і заходився завантажувати їх, проглядаючи чільні сторінки. У такий спосіб він з’ясував, що Ноно відвідував і пристойні форуми для нормального спілкування, і геть розбещені на кшталт: «Клацни, якщо хочеш мене джиґнути». Нарцис відкривав для себе програми, про які навіть не підозрював. Одна пропонувала надіслати на мобільника повідомлення, якщо за п’ятнадцять метрів од твого будинку проходила «дівчина, про яку ви мрієте». Інша обіцяла сповістити номер авто, де за кермом сиділа дівчина, що сподобалася вам.

Він повернувся до повідомлень, які відправив і отримав Ноно. Читати їх було непросто. Там було повнісінько орфографічних помилок і скорочень, які не відразу щастило збагнути: «зсм» замість «засмучена» і «пдр» замість «падаю від реготу»… Збивали з пантелику численні смайлики, понатикані де треба й не треба. Уся та писанина була просякнута збудженням, та насправді за нею стояла примара глибокої самотності, що страшенно засмутила Нарциса. Йому аж перехотілося вже йти цим слідом.

Хоч як воно там було, одне відкриття він уже вчинив. Поміж багатьма сторінками знайшов ту, що понад усе цікавила Ноно. То був сайт Sasha.com, що належав компанії, яка організовувала так звані speed-dating, тобто вечірки для самотніх людей, де кожному надавалася обмежена кількість часу, всього декілька хвилин, щоб зацікавити розмовника. Гасло сторінки було таке: «Сім хвилин змінять усе твоє життя».

На тій сторінці був форум, який давав новачкам нагоду познайомитися і розповісти щось про себе, перш ніж зустрітися в якомусь реальному місці. І справді, в коментарях жваво обговорювалися знайомства офлайн.

Нарцис увійшов на ту сторінку.

Ледь він написав декілька слів, як йому стало зрозуміло, що він повертається до своєї переднішої особистості.

«Це Ноно: —). Я повернувся».

IV

Ноно

— Шатле, прийшли до тебе.

Анаїс нічого не сказала. Вона лежала на ліжку, втупившись у свого в’язничного номера, сама в камері площею дев’ять квадратних метрів. Та самотність була все ж таки розкішшю, хоч вона й не просила її. Ліжко, стіл і стілець тут можна було пересувати. І це теж була розкіш, адже її не помістили в камеру для особливо небезпечних злочинців, де все наглухо пригвинчене до підлоги.

Усі її розваги напередодні зводилися до мандрівки в автомобілі для в’язнів і