Пасажир - Жан-Крістоф Гранже
На тумбочці лежав блокнот із логотипом готелю «Ексцельсіор» і олівець. Він нотував прізвища, назви міст і номери телефонів. У столичному департаменті таких компаній було десь із десяток. Міста, де вони працювали, розташовані довкола Парижа — Іврі-сюр-Сен, Бобіньї, Трап, Аньєр, Фонтене-су-Буа…
Нарцис набрав першого номера у списку. Сказав, що він мистець і хотів би замовити деякі матеріали у виробника. Комерційний директор компанії «Прошимі» чемно пояснив йому, що його компанія виробляє мастики, лаки, промислові барвники, лінолеум тощо. І не має нічого спільного з мистцями. І порадив звернутися до спеціалізованих фірм — «Олд Голланд», «Сенельє», «Талан», «Лефран-Буржуа»…
Нарцис подякував розмовникові й повісив слухавку. Набрав номер фірми «Сі-Ді-Сі — лаки і фарби» в Бобіньї. Там йому сказали те саме. «Компра» — металопластики. Та сама відповідь. Нові назви, нові голоси. Щоразу він просив його з’єднати з комерційним директором. І щоразу чув ту саму відмову. Спробуйте звернутися до компаній, що торгують літрами, а не тоннами.
Він дістався до сьомої фірми у списку. Потроху його охоплювало відчуття, що все це марно, а попереду його чекають лише довгі години відчаю. Аж його черговий співрозмовник, представник фірми «КТЕР», що постачала гуртові партії олив, раптом запитав:
— Арно, це ти?
Нарцис не розгубився і відказав:
— Авжеж, це я.
— Боже мій, де це тебе носило?
Потер перенісся, сподіваючись, що голос звучатиме не так гугняво, і мало не зойкнув від гострого болю.
— Я їздив у справах, — пробурмотів він.
— Якийсь дивний у тебе голос… Насилу впізнав тебе.
— Нежить.
— Не покинув писати?
— Ні.
Нарцис опустив очі: рука, що тримала слухавку, тремтіла. У голові було чистісіньке сум’яття думок. Що це, диво чи помилка? Невже цей чоловік звертається до одної з його передніших особистостей?
— Ти що хочеш? Замовлення зробити?
— Авжеж.
— Як завжди?
— Так.
— Зачекай хвилю. Завантажу файл.
Пролунало цокотіння клавіш.
— А в мене у кабінеті й досі висить твоя картина, — шукаючи файла, теревенив чолов’яга. — Клієнти у захваті від неї. Вони не хочуть вірити, що наша продукція і для цього годиться!
Він зареготався. Нарцис мовчав.
— Замовлення відправити за давньою адресою? Вона не змінилася?
— А в тебе яка записана?
— Вулиця Рокетт, 188. Індекс 75011.
Слава тобі, Господи!
— Так і є, — підтвердив він, хутко нотуючи адресу. — А з приводу замовлення я ще зателефоную. Гляну, що там у мене в коморі.
— Гаразд, Пікасо. Треба якось зустрітися та хильнути по чарчині!
— Та звісно.
Він поклав слухавку, сам себе не тямлячи від того, що відбулося. У кімнаті тхнуло курявою від брудного килимового покриття на долівці, а розбитий ніс так болів, що в очах аж сльози стояли. Та він переміг! Освітлена оліфа привела його до самого себе. Либонь, до того, ким він був ще тоді, як мав обернутися Нарцисом…
Адреса тієї вулиці стосувалася не багатоквартирної коробки, а цілого селища, що складалося з колишніх фабрик, тепер перебудованих на мистецькі студії або на офіси продюсерських компаній і художні майстерні. У кожній споруді було два поверхи і скляні стіни на вертикальних рейках, які гордовито дивилися на довколишню місцевість. Бруковані вулиці, що зміїлися поміж будинками, здавалися кам’яними потічками, які аж лисніли від сонця.
Нарцис не впізнавав місцевості, проте не міг не почувати затишку і супокою, якими вона дихала. То був тихий куточок, цілком пристосований до сімейного і мистецького життя.
— Ноно?
Він не відразу второпав, що гукають до нього. Ноно — це зменшувальне від Арно… Справді, за кільканадцять кроків, на порозі якогось будинку, стояли дві дівчини з цигарками в руках. Вийшли на перекур, либонь.
— Як ся маєш? Давно тебе не видно…
Нарцис кисло всміхнувся, та не став підходити. По-перше, був він у сорочці, без піджака. По-друге, ніс був мов буряк, тож вигляд він мав ще той.
Дівчата захихотіли.
— Навіть поцілувати не хочеш, еге?
— Та нежить у мене.
— А куди ти оце пропав?
— У справах їздив, — трохи голосніше відказав він. — Виставки, знаєте….
— Не дуже гарний у тебе вигляд… Раніше ти такий гарнюній був!
Вони знову захихотіли, пхаючи одна одну ліктями. У їхньому реготі відчувалося приховане збудження, якась звична фамільярність. Він подумав собі, що, може, переспав з котроюсь, якщо не з обома.
— Міг би й подякувати! Ми твоє зілля поливали.
— Ага, я бачив… — буркнув він, щоб не мовчати. — Дякую, звісно.
І завернув до першого провулку, від усієї душі сподіваючись, що чуття підкаже йому правильний шлях. Дівчата нічого на те не сказали, то він таки не помилився. Їхня реакція була для нього несподіванкою. Здається, він і справді Арно. Та коли припустити, що Арно існував ще до Нарциса, то доводилося визнати, що він не бував тут місяців із п’ять.
Він облишив ті думки. Поки що в нього був інший клопіт. Діставшись до вулиці Рокетт, він зупинився біля газетної ятки і погортав часописи, переглядаючи перші сторінки та розділи кримінальної хроніки. Про те, що він дременув із лікарні Отель-Дьє, поки що нічогісінько не писали. Певне, зарано ще було. Хоча про стрілянину на вулиці Монталамбер газети писали.
Та увагу його привернули інші заголовки.
На чільних сторінках сповіщали про трагедію, що розгорнулася за тисячу кілометрів від Парижа. А він мусив би це передбачити!
БІЙНЯ У ПСИХІАТРИЧНІЙ ЛІКАРНІ!
СТРАШЕННИЙ ЗЛОЧИН У ПСИХІАТРИЧНІЙ КЛІНІЦІ БІЛЯ НІЦЦИ!
НАВІЖЕНЕЦЬ ЗАБИВ ПСИХІАТРА І ДВОХ САНІТАРІВ!
«Учора ввечері о дев’ятій годині жандарми з Карроса знайшли в кабінеті директора тіло Жана-П’єра Корто і двох санітарів. За попередніми даними, лікаря довго катували».
— То ви купуєте чи ні?
Нарцис не відповів на запитання продавця. Він хутко пішов од ятки. На ньому прокляття якесь. Він — «Зойк» Едварда Мунка. Невже він міг подумати, що зарізяки просто заглянуть на віллу Корто? Лікаря довго катували… Від тієї думки в нього аж голова пішла обертом. Почуття провини підкотило до горла їдкою печією. Хоч де він з’являється, скрізь сіє смерть і руїну. Він живе втілення бліцкригу.
Та як часто воно буває, під покровом жаху потроху озивався інстинкт самозбереження. У матеріалах жодного слова не було про Нарциса, хоча він пробув на віллі Корто останні
