Пасажир - Жан-Крістоф Гранже
Ноно заборгував усім чужинцям у Парижі. Мало було йому своїх ворогів, то ще й цих була ціла купа.
Батарея вже сідала. Лишилося зателефонувати тільки на один номер. Він вирішив скористатися стаціонарним телефоном. Той номер теж був секретний. Він узяв ноутбука й сів на ліжко. Узяв слухавку і набрав останнього номера.
Акцент був балканський абощо, та голос звучав спокійно. Шаплен назвав себе. Чолов’яга тихо зареготався.
— Юсеф правду казав, що ти ще з’явишся.
— Юсеф?
— Я скажу йому, що ти обізвався. Ото він зрадіє!
Щоб дізнатися більше, він вирішив подражнити його.
— Не певен, що радий буду його бачити.
— Здурів, еге? — насмішкувато спиталися на тому кінці дроту. — Ти втік з нашими грішми, покидьку!
Голос звучав майже грайливо. Та глузлива лють була гірша, ніж усі обра`зи. Шаплен добився тільки до вітальні. Справжнє пекло чекало його далі. У Юсефа.
— Приїжджай сьогодні о восьмій.
— Куди?
— Не зли мене, Ноно. Годі вже цих жартів.
Ще раз подражнити його, щоб продовжити балачку.
— Нема у мене ваших грошей.
— Та на хріна вони нам. Віддай нам наше, а там розберемося…
Шаплен поклав слухавку і впав на ліжко. І втупився в залізяки, що тримали скляний дах. Авжеж, він гендлював дурманом. Наше. Наркотики або ще щось таке… Візерунки опор під дахом були для нього наче втіленням його безвиході. Звідси не виплутатися. Лабіринт особистостей допровадить його до кінця.
— Ви хочете побалакати про це?
— Ні.
— Чому?
— Слини вже бракує розмовляти на цю тему.
Психіатр із ВКАМО — відділу з консультацій та амбулаторної медичної допомоги — мовчки розглядала засохлі рани на руках Анаїс. Попри молодість, вона, певне, і не таке бачила. Не треба бути Зіґмундом Фройдом, щоб збагнути: тіло у в’язниці — остання нагода самовиразитися.
— Як і далі будете таке витинати, то і крові не вистачить.
— Дякую, лікарю. Взагалі, я звернулася до вас по підтримку.
Жінка й не подумала всміхнутися.
— Сідайте.
Анаїс умостилася на стільці й глянула на лікарку. Трохи старша від неї. Усміхнена білявка з м’якими рисами обличчя, несподіваними в середовищі, де на обличчі кожної жінки лежить карб суворого минулого. Золотаві очі, високі вилиці, тонкий прямий ніс. Густі брови надавали їй виразу сили та ніжності. Маленький рот, від якого кожного чоловіка аж морозом проймає.
Її раптом пронизала дурнувата думка, що може зародитися тільки в мачо. Що робить така гожа квітка в цій загидженій в’язниці? Могла б стати моделлю чи акторкою. І майже відразу збагнула ницість цієї думки.
— Ви самі захотіли проконсультуватися. Про що ви хотіли побалакати?
Вона не відповіла. Вони сиділи в невеличкій комірці, ліва стіна якої виходила до приймальні. За склом галасували жінки-в’язні, убрані в спортивні штани, легінси та светри. Вони зойкали і стогнали, тримаючись за черева, голови, руки та ноги. Справжнісінька торгівля болячками.
— Слухаю вас, — повторила жінка. — Що вас непокоїть?
Після обіду Анаїс хотіла була повернутися до бібліотеки, та їй не дали дозволу на це. Вона дістала змогу тільки зателефонувати. Подзвонила Соліні, але відповіла голосова пошта. Після повернення до камери в неї не вистачило сили навіть для того, щоб узятися до книжок Альбертіни Сарразен, які їй видали в бібліотеці. І тоді їй спало на думку попроситися до психіатра. Звісно, її не пустили б, та вона показала свої руки, і її відразу ж скерували на консультацію.
— Я з поліції, — сказала Анаїс. — Мабуть, вам казали.
— Я переглянула вашу справу.
— Я провадила одну справу, яка була дуже заплутана… І начальство не знало про це. Мало того, що це місце не личить офіцерові судової поліції, то я ще й почуваю…
— Неспокій?
Анаїс мало не зареготалася. Потім відверто сказала:
— Я боюся.
— Чого?
— Хтозна. Почуваю загрозу… страх, невиразний, незбагненний…
— Тут це нормальне явище.
Вона покрутила головою, та слів не знайшла. Тепер їй забило дух. Зізнавшись у своїх тривогах, вона немовби вчинила їх реальними…
— Як ви спите? — запитала лікарка.
— Здається, я ще не спала як слід.
— Я вам заспокійливого дам.
Жінка підвелася й обернулася до неї спиною. Раптом Анаїс збагнула, що ніхто її не перепинить і поруч немає наглядачки — так захотіла сама лікарка. Можна щось удіяти, подумала вона собі. А що? Дурня якась.
Лікарка обернулася, тримаючи в руках пігулку та склянку з водою. Її молодість і тендітність викликали довіру. Союзниця. Що в неї попрохати, подумала Анаїс. Щось принести до в’язниці? Мобільника? Сім-карту? Зброю? МАЯЧНЯ.
— Дякую.
Вона ковтнула пігулку, навіть не намагаючись шахрувати. Сили для боротьби геть не було. Знову поглянула на ліву стіну. За нею так само юрмилися недужі — безформні постаті, лантухи брудного шмаття з людськими обличчями. Їй аж гидко стало, коли вона подумала про їхні зіпсовані тельбухи, про їхні смердючі, хворі організми, що ледь животіли на світі.
Анаїс подумала про майбутнє, якого в цих істот уже не було. Майбутнє їхнє потроху оберталося нереалізованим минулим. Отака в’язниця. Умовний спосіб, що ніколи не переходить у дійсний. Його заступає люте похмілля, гіркота і хронічний розлад шлунка.
Лікарка заповнювала якогось формуляра.
— Це що?
— Запит про ваше переведення.
— Мене… мене запроторять до божевільні?
Лікарка посміхнулася.
— Та ще ні, слава Богу.
— А про що ж мова?
— Я прошу начальника взяти вас під посилений нагляд.
— І це ви називаєте послабленням?
— Поки що тільки так можна вас захистити.
Вона знала, що таке посилений нагляд. Переведення з камери до камери, нескінченні обшуки, постійний нагляд… Від замахів її захистять, та сама вона буде позбавлена свободи дій.
Анаїс помалу чвалала до своєї в’язниці.
Вона домоглася тільки одного — подвійного ув’язнення.
— Чому таке ім’я — Гедоніс?
— Від гедонізму. Це моя філософія. Carpe diem[51]. Треба користуватися кожним днем, кожнісінькою хвилькою.
Шаплен зиркнув на тендітну брюнетку з гострим писком. Виткі, кучеряві, майже невагомі коси,
