Пасажир - Жан-Крістоф Гранже
Він простував вулицею, покрадьки читаючи імена та прізвища власників на поштових скриньках. Жодного сліду Арно. Вулиця впиралася у скляний фасад будинку, затулений заростями бамбука, лавра і вовчих ягід. Оце те зелення, що його поливали дівчата? Він пройшов між гіллям і побачив скриньку з табличкою «АРНО ШАПЛЕН».
Зі скриньки стирчали конверти. Він поглянув на них: усі були адресовані Арно Шапленові. Офіційні повідомлення, банківські рахунки, проспекти, різні торговельні пропозиції, повідомлення про рекламні акції… Нічого особистого.
Один за одним він попіднімав горщики з рослинами, шукаючи ключа. Але талан його скінчився. Ох, як талану нема, то є кулак… Сховавшись у бамбуці, він садонув кулаком по шибці, найближчій до скляних дверей. Після третього удару скло розбилося, і друзки попадали до коридора.
Нарцис застромив руку в діру, відімкнув замка й обернув клямку.
Увійшов до хати, спіткнувся об купу газет і листів на долівці й ретельно замкнув двері.
Вікна були зашторені. Його ніхто не бачив. Він обернувся на місці і з задоволенням вдихнув затхлого повітря.
Він був удома.
Величезна кімната на одного власника площею десь із сотню квадратних метрів. Висока засклена стеля на металевих підпорах. Бетонна долівка пофарбована сірим. Праворуч і ліворуч простір обрамовували конструкції з цегли. На лівій половині була кам’яна кухонна раковина, електрична плита, холодильник і посудомийна машина. На правій видніла сила-силенна тюбиків, палітр, сулій із хімікатами, ванночок із засохлою фарбою, рам, сувоїв полотна…
Його увагу привернула одна подробиця. У глибині кімнати, під галереєю, стояв кульман. За вікном були бамбукові чагарі. Нарцис підійшов ближче. До кульмана були причеплені бляклі рекламні ескізи, виконані фломастером або вугільним олівцем. Деякі з них навіть були взяті в рамки і висіли на стіні, над столом.
Певне, Шаплен не тільки картини писав, а був ще й ілюстратором і художнім редактором у рекламній агенції. Утім, у майстерні не було жодного малюнка, жодного ескіза, що свідчив би про те, які картини він писав. З іншого боку, на рекламних ескізах він не помітив ні логотипа, ні фірмової марки. Хтозна, для кого він виконував ті замовлення. Єдине не викликало сумніву: він працював удома, був фрілансером.
Він повернувся на середину кімнати. Зі стелі звисали дизайнерські лампи під алюмінієвими ковпаками. Підлогу оживляли килими з абстрактними візерунками. У кутках стояли полаковані меблі, без жодної оздоби, виконані в суворому стилі. В такій кімнаті не могли жити ні волоцюга Януш, ні божевільний мистець Нарцис. Але на які кошти придбав Шаплен усе це добро? Невже рекламні дизайнери мають такі шалені заробітки? Може, він продавав картини, як ото Нарцис? І як дорого?
Самі запитання… Шквал запитань.
І довго Нарцис був Шапленом? Довго наймав це помешкання? Хто платив за нього тоді, коли його не було тут? Він повернувся до дверей, де валялася пошта. За віконцями в конвертах посортував усі листи. Здебільшого то були ділові послання. Прохання сплатити черговий внесок. Нагадування про те, що платіж прострочено. Повторні рахунки. Повідомлення зі страхової компанії. З банку. Телефонні рахунки. Він подумав, що пошту перегляне потім, а поки що огляне будинок.
Розпочав із кухні. Стіл із пофарбованого дерева. Хромовані стінні шафи. Суперсучасні побутові прилади. Усе в доброму стані, хоч і припало порохом. Здається, Шаплен був небияким чистьохою. А може, в нього була служниця? Якщо так, то чи давав він їй ключі? Він був певен, що ні. Відчинивши холодильника, він виявив там рештки продуктів, які, попри холод, уже вкрилися пліснявою. Як і будь-який «пасажир без багажу», він покинув дім, не знаючи, що не повернеться.
Він відчинив морозильника. В опушених памороззю пакетах знайшлися дімсам[43], зелена квасоля, смажена картопля… Коли він уздрів усі ті заморожені смаколики, в нього аж у череві забурчало. Дістав із пакета дімсам і поклав до мікрохвильової печі. Несамохіть простягнув руку до шафи й дістав сойову підливу і соус «чилі». За кілька хвилин він з’їв вміст усього пакета, вмочаючи пельмені у дві підливи, налиті у дві філіжанки для кави.
Проковтнувши останнього кусника, він відчув, як його нудить, адже він хапав ту їжу наче собака. Та він погамував нудоту. Йому потрібні були сили. Гра тривала. Він поклав тарілку і мисочки до мийниці. Здається, до нього поверталися давні звички самотнього чоловіка.
Оглянувши кухню уважніше, він знайшов залізні східці. Перила були зі сталевих линв, що скидалися на морські леєри, коли тільки він і справді не поцупив їх з якоїсь яхти.
Замилування власника вітрилами підтвердилося й тоді, коли Нарцис виліз на другий поверх. На стінах висіли чорно-білі світлини вітрильників. По краю галереї стояли макети кораблів із палубами з полакованого дерева. Тут було велике ліжко, застелене чорними простирадлами і помаранчевою ковдрою, а напроти нього — великий плазмовий телевізор. По праву руч були дверцята з темного дерева зі світлими прожиллями, там висів одяг і стояли скриньки із взуттям.
Нарцис оглянув гардероба. Лляні сорочки. Джинси. Штани. Костюми дорогих марок. Сила-силенна взуття. Чобітки «Вестон», черевики «Прада», шкіряні черевики «Тодс». Шаплен був неябиякий дженджик, що полюбляв добротний одяг і взуття.
Він заглянув до ванни, розташованої за шибою з шаруватого скла. Стіни там були оббиті темним цинком, тож враження було таке, неначе він потрапив до прохолодної, чистої цистерни. Над подвійною умивальницею замість звичних кранів були каскадні змішувачі. Нарцисові знову спало на думку те саме запитання: на які ж грошенята придбано всю цю розкіш?
Він вирішив взяти холодний душ. За десять хвилин колючі струмені змили з нього кров, жах і тривоги останньої доби. З-під душу він вийшов із дивним відчуттям сили і віднайденої невинності. Понишпорив на полиці в пошуках якогось антисептика, та знайшов тільки парфуми «О д’Оранж Верт» фірми «Гермес». Обробив ними садна і наліпив на носа декілька клаптів пластиру. Потім убрався так, як, на його думку, вбирався вдома Шаплен. Спортивні штани від Кальвіна Кляйна, футболка і мольтонова куртка з вилогою Емпоріо Армані.
Він уже почав потроху звикати до помешкання мистця, аж помітив біля ліжка телефон з автовідповідачем. Умостившись на ліжку, він ознайомився з апаратом. Пам’ять була повнісінька. Отож, у Шаплена були друзі, яких занепокоїла його відсутність. Він натиснув кнопку, щоб слухати записи. Відбитки пальців його
