Чотири після півночі - Стівен Кінг
Але йому це не сподобалося.
Зовсім не сподобалося.
Морт підійшов до дверей чорного ходу й відчинив їх. А там, на дошках ґанку, лежав капелюх Джона Шутера з круглим наголовком.
Морт застиг у дверях, дивлячись на нього, стискаючи в руці ключі від машини з мідним брелоком, який, звисаючи, віддзеркалював спис ранкового сонячного світла. Морт чув, як у вухах пульсує кров. Серце билося повільно й розмірено. Десь глибоко в душі він цього очікував.
Капелюх лежав точно там, де Шутер залишив свій рукопис. А далі, на під’їзній доріжці, стояв Мортів «б’юїк». Повернувшись напередодні ввечері, він поставив його за рогом — це він пам’ятав достеменно, — але тепер машина стояла тут.
— Що ти зробив? — зненацька пронизливо закричав Морт Рейні в ранкове світло сонця, і птахи, що безтурботно щебетали на деревах, раптово змовкли. — Що, в ім’я всього святого, ти зробив?
Але Шутер не відповів, навіть якщо й спостерігав за ним зі сховку. Можливо, тому, що вже зовсім скоро Морт повинен був дізнатися, що він зробив.
31
Попільничка в «б’юїку» була витягнута, і в ній лежало два недопалки. Без фільтра. Морт підчепив один із них нігтями, кривлячись від огиди, переконаний, що це буде «Пел-Мел», улюблена марка Шутера. Так і виявилось.
Він повернув ключ, і двигун завівся одразу. Морт не чув, щоб той поклацував, коли вийшов на ґанок, але стартував він усе одно так, ніби був теплий. Шутерів капелюх уже лежав у багажнику. Підняв його Морт із такою самою огидою, як і цигарковий недопалок, лише пучками пальців торкаючись крисів, щоб узятися. Під ним нічого не було, а всередині — тільки дуже стара заплямована потом внутрішня стрічка. Але пахло від капелюха чимось іншим, гострішим та їдкішим, ніж піт. Цей запах видався Мортові знайомим, от тільки він ніяк не міг зрозуміти, що це. Може, згодом збагне. Він поклав капелюх на заднє сидіння «б’юїка», потім згадав, що менш ніж за годину зустрічається з Ґреґом і Томом. І зовсім не певен, що хоче, аби вони побачили той капелюх. Морт не розумів, звідки в нього це відчуття, але того ранку здавалося безпечнішим послухатися інтуїції, ніж ставити її під сумнів, тому він укинув капелюх у багажник і поїхав до міста.
32
Дорогою до Бові він знову проминув будинок Тома. Пікапа «скаута» на під’їзній доріжці більше не було. На якусь мить Морта це знервувало, та потім він вирішив, що то добрий знак, а не поганий. Напевно, Том уже поїхав і став до щоденної праці. А може, й сам подався до Бові. Том був удівцем і часто обідав за стійкою в універсальному магазині.
За тією стійкою зібралася більша частина ташморського департаменту комунального господарства — люди пили каву й базікали про сезон полювання на оленів, що мав от-от розпочатися, але Тома серед них
(мертвий він мертвий, Шутер його вбив, і вгадай, чиєю машиною скористався)
не було.
— Морт Рейні! — привітала його Ґерда Бові своїм звичним хрипким вигуком уболівальника «Нью-Йорк Янкіз». То була висока жінка з копицею пухнастого каштанового волосся й пишним круглим бюстом. — Цілу вічність тебе не виділа! Шось хорошого написав останньо?
— Намагаюся, — ухильно відповів Морт. — Правда ж, ти підсмажиш мені один зі своїх особливих омлетів?
— Та в сраці вам! — і Ґерда розреготалася, щоб показати — це вона так жартує. Робітники в брудно-оливкових комбінезонах розсміялися разом із нею. На мить Морт пошкодував, що в нього нема великого-великого револьвера, одного з тих, які Паскудний Гаррі носив під своїми твідовими піджаками. Бум-бам-блам — і може, тут би запанував сякий-такий лад. — Зараз буде, Морте.
— Дякую.
Коли вона принесла омлет із грінками, кавою й апельсиновим соком, то вже тихішим голосом сказала:
— Чула про твоє розлучення. Співчуваю.
Рукою, що майже не тремтіла, він підніс кухоль із кавою до губ.
— Дякую, Ґердо.
— Ти дбаєш про себе?
— Ну… намагаюся.
— Бо вигляд у тебе трохи нездоровий.
— Іноді важкувато буває заснути вночі. Я ще не звик до тиші.
— Дурниці. Ти не звик спати сам, от до чого ти не звик. Але чоловік не мусить вічно спати сам, Морте, лише тому, що його жінка не вміла цінувати те добре, що мала. Ти не ображайся, що я так із тобою говорю…
— Я не ображаюсь, — сказав Морт. Але насправді він був проти. Бо з Ґерди Бові, на його думку, була гівняна Енн Лендерс[206].
— …але ти єдиний відомий письменник, який є в цьому містечку.
— Та я думаю, воно й на краще.
Розсміявшись, вона вщипнула його за вухо. А в Морта промайнула думка, що б сказали здоровані в брудно-оливкових комбінезонах, якби він зараз укусив ту руку, яка його вщипнула. Потужна привабливість цієї ідеї трохи його шокувала. Вони що, всі базікають про нього й Емі? Хтось каже, що вона не вміла цінувати те добре, що мала, інші докидають, що нещасній жінці набридло жити з божевільним і вона вирішила втекти, і жоден із них ніхуя не розуміє, про що вони говорять чи які в них із Емі насправді були стосунки, коли все було добре. Звісно, базікають, стомлено подумав він. Це те, що в людей виходить найкраще. Гучні розмови про людей, чиї імена вони читали в газетах.
Подивившись на омлет, Морт зрозумів, що їсти перехотілося.
Та все одно покопирсався в ньому виделкою і зумів якось заштовхнути більшу частину порції собі в горлянку. День попереду мав бути важким. І опінія Ґерди Бові щодо його зовнішнього вигляду та особистого життя цього не змінить.
Коли Морт доїв, розплатився за сніданок та газету і вийшов із крамниці (робітники комунального господарства всім кагалом звалили ще п’ять хвилин тому, а один затримався, щоб попросити автограф для небоги на її день народження), було п’ять хвилин по дев’ятій. Він посидів за кермом, погортав газету, шукаючи статтю про будинок у Деррі, й таки знайшов — на третій сторінці. «ПОЖЕЖНІ ІНСПЕКТОРИ В ДЕРРІ ЗАЯВЛЯЮТЬ, ЩО ЗАЧІПОК У СПРАВІ ПРО ПІДПАЛ
