Чотири після півночі - Стівен Кінг
— Я б її в це не вплутував, якби міг, — задумливо промовив Шутер, — але я вже починаю думати, що іншого вибору ти мені не лишаєш.
Раптом уся слина зникла з Мортового рота, залишивши його сухим, скляним і гарячим.
— Що… що ти…
— Хочеш якось прокинутися після свого дурного дрімання й знайти Емі прибитою до смітника? — спитав Шутер. — Чи ввімкнути одного ранку радіо й почути, що вона прийшла другою на змаганнях із бензопилкою, яку ти тримаєш у себе в гаражі? Чи гараж теж згорів?
— Думай, що верзеш, — прошепотів Морт. Широко розплющені очі почали наливатися слізьми люті й страху.
— У тебе ще є два дні на те, щоб усе обдумати. І я б на твоєму місці, пане Рейні, обдумав усе дуже ретельно. Узявся б за голову руками й думав би, думав. І більше нікому про це не казав. Бо це те саме, що вийти в поле посеред грози й спокушати блискавку. Розлучені ви чи ні, але чомусь мені здається, що в тебе досі є почуття до тієї дамочки. Час тобі трохи подорослішати. Тобі це з рук не зійде. Невже до тебе досі не дійшло? Я знаю, що ти зробив, і не відступлюся, поки не отримаю те, що належить мені.
— Ти божевільний! — пронизливо закричав Морт.
— Добраніч, пане Рейні, — сказав Шутер і поклав трубку.
25
Кілька секунд Морт просто стояв, і трубка поволі опускалася повз вухо. А потім він підхопив нижню частину вузенького телефону в стилі «Принцеса»[203] і був уже на межі того, щоб жбурнути весь апарат об стіну, але вчасно опанував себе. Поставив телефон назад на столик і з десяток разів глибоко вдихнув-видихнув — достатньо, щоб голова попливла й зробилася невагомою. А потім набрав домашній номер Герба Крікмора.
Після другого гудка трубку підняла Гербова подруга Делорес і покликала до телефону Герба.
— Привіт, Морте, — сказав Герб. — Що там із твоїм будинком? — він трохи відвів трубку вбік. — Делорес, переставиш сковорідку на задній пальник?
«У Нью-Йорку час вечеряти, — подумав Морт, — і він дає мені про це знати. Але до біса. Щойно один маніяк погрожував порізати мою дружину на телячі котлети, але життя триває, правда ж?»
— Будинку нема, — відповів Морт. — Страхова відшкодує всі збитки, — він помовчав. — Тобто матеріальні збитки.
— Співчуваю, — мовив Герб. — Я можу якось допомогти?
— Ну, не з будинком, — відповів Морт, — але дякую, я ціную. А от оповідання…
— Яке оповідання, Морте?
Він відчув, як рука знову стискається на трубці телефону, й примусив себе розслабитися. Він не знає, яка тут ситуація. Ти маєш про це пам’ятати.
— Та те, через яке б’є копитом мій схиблений друзяка, — якомога недбалішим і малостурбованим голосом постарався відказати він. — «Сезон сівби», в «Еллері Квінз Містері Меґезін».
— А, те оповідання, — згадав Герб.
Раптом Морта прошила блискавка страху.
— Ти ж не забув подзвонити?
— Ні… я дзвонив, — запевнив його Герб. — Просто з голови на хвилину вилетіло. Ти ж будинок утратив усе-таки.
— І? Що вони сказали?
— Ні про що не хвилюйся. Завтра мені мають надіслати кур’єром ксерокопію, а я одразу відправлю тобі «Федерал Експресом». Післязавтра не пізніше десятої ранку копія буде в тебе.
На мить йому здалося, що всі проблеми позаду, і він почав розслаблятися. Та потім згадав, як небезпечно спалахували очі Шутера. Як він наблизив своє лице до його обличчя, поки вони ледь не доторкнулися лобами. Згадав, як сухо війнуло корицею в Шутеровому віддиху, коли той промовив: «Брешеш».
Ксерокопія? Він зовсім не мав певності, що Шутер навіть оригінальний примірник прийме… а тут ксерокопія?
— Ні, — повільно мовив він. — Гербе, так не годиться. Ні ксерокопія, ні телефонний дзвінок від редактора. Це має бути оригінальний примірник журналу.
— З цим трохи важче. Редакція в них на Мангеттені, звісно, але копії зберігаються в Пенсильванії, у передплатному офісі. І в них є лише по п’ять примірників кожного випуску — це й усе, що вони можуть собі дозволити зберігати, враховуючи, що «ЕКММ» виходить із тисяча дев’ятсот сорок першого року. Видавати їх на руки вони не дуже люблять.
— Гербе, та ну! Ці журнали можна знайти на гаражних розпродажах і в половині бібліотек у маленьких містечках усієї Америки!
— Але повних комплектів немає ніде, — Герб ненадовго змовк. — Що, й телефонного дзвінка не вистачить? Хочеш сказати, цей тип такий параноїк, що подумає, ніби говорить із одною з тисяч твоїх шісток?
Голос позаду:
— Гербе, налити вина?
І знову Герб заговорив, відставивши трубку від рота.
— Ді, ще кілька хвилин зачекай.
— Я заважаю тобі вечеряти, — сказав Морт. — Пробач.
— Це входить у мої обов’язки. Слухай, Морте, давай напрямки — цей тип справді такий божевільний, як здається? Він небезпечний?
І більше нікому про це не казав би. Бо це те саме, що вийти в поле посеред грози й спокушати блискавку.
— Я так не думаю, — відповів Морт, — але хочу, щоб він, нарешті, перестав сидіти в мене на голові, — він завагався, підшуковуючи необхідний тон. — Останні півроку я тільки те й робив, що йшов проти урагану лайна. А тут, може, якось вийде все-таки собі зарадити. Я просто хочу, щоб цей дебіл від мене відчепився.
— Гаразд, — зненацька рішуче промовив Герб. — Я зателефоную Меріенн Джеффері з «ЕКММ». Вона моя давня знайома. Якщо я попрошу її спитати куратора бібліотеки… це вони так того хлопця називають, серйозно, куратор бібліотеки… щоб вони надіслали нам примірник за червень вісімдесятого року, ну приблизно, вона це зробить. Можна їм пообіцяти, що в майбутньому ти напишеш для них оповідання?
— Звісно, — відповів Морт, а сам подумав: «Скажи їй, що на ньому стоятиме ім’я “Джон Шутер”». І ледве не розсміявся вголос.
— Добре. Вона скаже кураторові, щоб відправив тобі журнал «Федерал Експресом», просто з Пенсильванії. Тільки поверни його в хорошому стані, бо доведеться тобі шукати інший такий самий примірник на тих гаражних розпродажах, про які ти згадував.
— А є шанси, що це буде десь не пізніше як післязавтра? — спитав Морт. Відчуваючи жалюгідну впевненість, що Герб вважатиме його психом, бо таке питає… і авжеж, він подумає, що Морт робить грандіозного слона з крихітної мухи.
— Думаю, шанси є, і чималі, — відповів натомість Герб. — Сто відсотків гарантії дати не можу, але дев’яносто дев’ять дам.
— Дякую, Гербе, — зі щирою вдячністю промовив Морт. — Ти крутий.
— Оо, та чого там, мем, —
