Чотири після півночі - Стівен Кінг
На першому місці зараз Том Ґрінліф. Коли він під’їде до методистської церкви, буде вже майже двадцять по дев’ятій. Майже пів на десяту. Морт завів «б’юїк» і рушив.
33
Коли він приїхав до будівлі церкви, на доріжці стояла тільки одна машина — старезний «Форд Бронко» з житловим причепом і написом «СОННІ ТРОТТС: ФАРБУВАННЯ. ДОГЛЯД. ТЕСЛЯРСТВО» на кожних дверцятах. Самого Сонні, коротуна років сорока, без волосся і з веселими очима, Морт побачив на риштуванні. Той широкими мазками фарбував стіну, а з бумбокса, що стояв поряд, линуло щось лас-вегаське у виконанні Еда Еймза чи Тома Джонса — або ще когось із тих парубків, що співали, розстібнувши три верхні ґудзики на сорочці.
— Сонні, здоров! — гукнув Морт.
Але Сонні фарбував далі, розмахуючи щіткою майже ідеально в такт з Едом Еймзом чи кимсь, хто у форматі пісні запитував, що таке людина, що в неї є. Ці запитання Морт і сам собі ставив раз чи два, хоча й без духової секції.
— Сонні!
Сонні сіпнувся. З кінця щітки полетіли бризки білої фарби, й на мить Морт перелякався, що той зараз гепнеться з риштування. Але Сонні вхопився за мотузку, розвернувся і глянув униз.
— А, пан Рейні! — вигукнув він. — Оце-то я крутонувся!
Чомусь Мортові згадалася дверна ручка з діснеївської «Аліси в Країні Чудес», і він насилу стримав шалений регіт, що так і рвався назовні.
— Пане Рейні? З вами все гаразд?
— Так, — криво посміхаючись, Морт проковтнув слину. Цього фокуса він навчився в церковно-парафіяльній школі років із тисячу тому, і то був єдиний безпечний спосіб утриматися від сміху з усіх, які він випробував у житті. Як і більшість хороших дієвих фокусів, цей був болючим. — Я думав, ви впадете.
— Тільки не я, — і собі засміявся Сонні. І заглушив голос, що линув зі стереокасетника, якраз тоді, коли той зафонтанував новими емоціями. — Том міг би звалитися, але не я.
— А де Том? Я хотів із ним поговорити.
— Подзвонив рано-вранці й сказав, що сьогодні не прийде. Я йому сказав, що не біда, однаково на нас двох тут роботи нема.
Сонні глянув на Морта згори вниз, наче хотів щось розповісти по секрету.
— Робота-то є, але щось Том забагато собі на плечі завдав цього разу. Це не робота для старого. Він сказав, що в нього весь поперек болить. Та я вірю, що так воно і є. Голос у нього такий був, наче чужий.
— А о котрій це було? — якомога недбаліше постарався спитати Морт.
— Та рано. Десь о шостій чи що. Я саме збирався піти в сракаторій на ранковий моціон. У мене все як за годинником, — похизувався Сонні. — А Том, він знає, коли я встаю і полегшую собі життя.
— Але голос у нього був не дуже?
— Угу. Він наче сам не свій був, — Сонні насупився й ненадовго замовк. Вираз обличчя в нього був такий, ніби він щосили намагається дещо пригадати. Та потім він лише плечима знизав і продовжив: — Учора з озера дмухав сильний вітер. Може, застуду підхопив. Але Томмі залізний. День-два — і він оклигає. Мене більше хвилює, щоб у нього не запаморочилося в голові і він не ступнув мимо дощок, — Сонні махнув уздовж підлоги риштування щіткою, прокладаючи ряд білих крапель на дошках у себе під ногами. — Пане Рейні, а вам, може, моя допомога потрібна?
— Ні, — відповів Морт. Тьмяний клубок страху, схожий на шмат зіжмаканого полотна, вже лежав у нього під серцем. — До речі, а ви не бачили Ґреґа?
— Ґреґа Карстерза?
— Так.
— Сьодні рано ще ні. Але він у нас із салонною публікою діло має, — Сонні розсміявся. — Не така рання пташка, як ми всі, пізніше встає.
— Ну, я думав, що він теж приїде поговорити з Томом. Ви не проти, якщо я тут трохи зачекаю. Він може під’їхати.
— Та будь ласка, — сказав Сонні. — Вам музика не заважає?
— Анітрохи.
— По телевізору такі касети можна замовити, що ух. Кажеш їм свій номер картки «Мастеркард», і все. Навіть за дзвінок платити не тре. Номер починається з восьмисот, — він схилився до бумбокса, а потім серйозно подивився на Морта. — Це Роджер Віттакер, — тихо й шанобливо промовив він.
— А-а.
Сонні натиснув на кнопку відтворення. Роджер Віттакер розповів їм, що колись давно (усі мають знати) він узяв більше, ніж міг віддати. Таке Морт теж робив без духової секції. Він прогулянковим кроком підійшов до краю під’їзної доріжки та неуважно поплескав себе по кишені сорочки. І трохи здивувався, відчувши, що там досі лежить стара пачка L&M, яка тепер зменшилася до одного-єдиного загартованого вцілілого бійця. Морт запалив останню сигарету, скривившись від передчуття різкого смаку. Але смак був непоганий. Власне, смаку майже ніякого й не було… неначе його забрали із собою всі ті минулі роки.
Це не єдине, що забрали із собою роки.
Щира правда. Недоречно, але правда. Він курив і дивився на дорогу. Тепер Роджер Віттакер розповідав їм із Сонні про те, що корабель стоїть у гавані і скоро вони попливуть до Англії. Сонні Троттс наспівував останнє слово кожного рядка. Не більше; тільки останнє слово. Трасою 23 туди-сюди сновигали легкові й вантажні авто. А Ґреґів «Форд Рейнджер» усе не з’являвся. Морт викинув недопалок сигарети, глянув на годинник і побачив, що вже за чверть десята. І зрозумів, що Ґреґ, людина настільки пунктуальна, що це межувало в нього з релігією, теж не приїде.
Шутер дістався до них обох.
Херня собача! Ти не можеш цього знати!
Можу! Капелюх. Машина. Ключі.
Твої висновки не просто поспішні, вони хапливі!
Капелюх. Машина. Ключі.
Морт розвернувся і покрокував до риштування.
— Здається, він забув, — сказав Морт, але Сонні його не чув. Він погойдувався вперед і назад, з головою занурившись у малярське мистецтво і душу Роджера Віттакера.
Морт сів у свою машину й поїхав геть. Весь у своїх думках, він не почув, як навздогін його кличе Сонні.
Та й однаково музика все перекривала.
34
До свого будинку він під’їхав, коли була вже чверть по десятій. Вийшов із машини й рушив до вхідних дверей. Та
