Чотири після півночі - Стівен Кінг
Розумно, але непереконливо. То був не «Честерфілд». Жодного задоволення[207].
Морт заметушився першим поверхом будинку, смикаючи себе за волосся, накручуючи його на пальці.
А як щодо пікапів? Томів «скаут», Ґреґів «рейнджер»? А якщо додати «б’юїк», то вийде три транспортні засоби… чотири, якщо врахувати Шутерів «форд»-універсал, а Шутер — це ж лише одна людина.
Він не знав… але знав, що з нього годі.
Знову опинившись біля телефону, Морт витяг із шухляди телефонний довідник і почав шукати в ньому номер міського констебля. Та раптом застиг, мов укопаний.
Одним із цих автомобілів був «б’юїк». Мій «б’юїк».
Дуже повільно він поставив апарат на столик. Спробував уявити, що Шутер міг робити з усіма цими машинами. Але не вдавалося. Це було немовби сидіти перед текстовим редактором, коли в тебе висох фонтан ідей… нічого, крім порожньої сторінки, тобі не світить. Але дзвонити Дейву Ньюсому Морт не хотів — це він знав напевно. Поки що ні. Морт уже відходив од телефону, не знаючи, куди прямує, коли апарат озвався дзеленчанням.
На тому кінці дроту був Шутер.
— Іди туди, де ми днями стрічалися, — сказав він. — Трохи пройди стежкою вперед. Ти, пане Рейні, справляєш на мене враження людини, яка думає так, як ото старі люди їжу пережовують, але я не проти дати тобі стільки часу, скільки тобі треба. Я ще задзвоню ближче до вечора. Якщо комусь за цей час надумаєш подзвонити, то це на твоїй совісті.
— Що ти зробив? — знову спитав Морт. Його безбарвний, позбавлений сили голос тепер більше нагадував шелесткий шепіт. — Що, чорт забирай, ти зробив?
Але в трубці вже було глухо.
35
Морт підійшов до того місця, де стежка з’єднувалася з дорогою, місця, на якому він розмовляв із Шутером, коли Том Ґрінліф мав нещастя їх побачити. Чомусь думка сісти за кермо «б’юїка» здалася йому невдалою. Кущі обабіч стежки були пошарпані й обдерті, і в них відкривалася прокладена стежина. Обережно ступаючи й похитуючись, Морт пішов, наперед знаючи, що знайде серед першої ж чималої купи дерев… і таки знайшов. Пікап «скаут» Тома Ґрінліфа. З обидвома чоловіками всередині.
Ґреґ Карстерз сидів за кермом, закинувши голову назад, а над його правим оком у лобі стирчала викрутка (цього разу — хрестоподібна), по ручку загнана в кістку. Викрутку взяли з буфета в коморі в Мортовому будинку. Червона пластмасова ручка була сильно пощерблена, і її не можна було не впізнати.
Том Ґрінліф був на задньому сидінні, а з черепа в нього стирчав тесак. Очі були розплющені. Довкола вух позасихали цівки мозку. Вздовж попільно-сірого руків’я тесака вицвілими літерами, які, проте, ще можна було прочитати, тягнувся напис. Одне слово: РЕЙНІ. Тесак узяли в повітці для інструментів.
Морт стояв і мовчки дивився. Десь у листі співала цикада. На порожнистому стовбурі дерева дятел вистукував морзянку. Вітер міцнішав, і поверхнею озера бігли білі баранці; вода сьогодні була темно-кобальтова, і баранці дуже гарно з нею контрастували.
Раптом за спиною щось прошурхотіло. Морт так рвучко крутонувся навколо своєї осі, що ледь не впав — і впав би, якби не сперся на «скаут». Але то був не Шутер. То була білка. Вона зиркнула на нього з виразною ненавистю зі свого місця, на якому застигла, посередині стовбура клена, що палахкотів червоним осіннім вогнем. Морт чекав, коли серце стишить свій галоп. Він вичікував, коли білка шугоне вгору деревом. Серце заспокоїлося; білка не шугонула.
— Він убив їх обох, — зрештою промовив Морт, звертаючись до білки. — Поїхав до Тома в моєму «б’юїку». Потім поїхав до Ґреґа в Томовому «скауті», і Том сидів за кермом. Шутер убив Ґреґа. Далі змусив Тома їхати сюди й тут убив його. Він їх обох прикінчив моїми інструментами. А потім пішов до Томового будинку… а може, побіг підтюпцем. Він досить жилавий, міг і побігти. Сонні сказав, що голос у Тома звучав якось дивно, наче той був сам не свій, і я знаю чому. На той час, коли Сонні відповів на той дзвінок, сонце вже мало от-от зійти, а Том був уже мертвий. То дзвонив Шутер, і він імітував Тома. Але, мабуть, то було легко. Судячи з того, як Сонні врубав сьогодні вранці музику, він глухуватий. Поговоривши із Сонні Троттсом, він знову сів у мій «б’юїк» і відігнав його назад до будинку. Ґреґів «рейнджер» досі припаркований на його власній під’їзній доріжці, там, де він весь цей час і стояв. Отак усе…
Білка поскакала вгору стовбуром і зникла в пожежі червоного листя.
— …отак усе й відбувалося, — безбарвним голосом закінчив Морт.
Зненацька ноги стали ватяними. Він ступив два кроки назад стежиною, подумав про мозок Тома Ґрінліфа, що підсихав на щоках, і ноги просто перестали його тримати. Він упав, і світ ненадовго кудись поплив.
36
Отямившись, Морт перекотився на спину, непевно, мов п’яний, сів і повернув зап’ястя, щоб глянути на годинник. Той показував чверть по другій, але, напевно, він просто зупинився о цій порі минулої ночі; Морт знайшов Томів «скаут» рано-вранці, і зараз не могло вже перевалити за обід. Він знепритомнів, але, зважаючи на обставини, це було не дивно. Та ніхто не лежить у відключці три з половиною години.
Утім, попри це, секундна стрілка годинника невпинно рухалася по колу.
Я їх трусонув, коли падав, от і все.
Однак то ще було не все. Сонце перемістилося й мало невдовзі заховатися за хмарами, які повільно наповзали на небо. Колір озера потьмянішав до неживого хрому.
Тож спочатку Морт знепритомнів, зомлів, а далі що? Ну, хоч як це неймовірно, але він, здається, заснув. Останні три дні видалися суцільною шарпаниною для нервів, і вчора вночі він мучився безсонням до третьої. Тож можна вважати, що розумова втома поєдналася з фізичною. І щойно його мозок вирішив вимкнутись. І…
Шутер! Господи. Шутер сказав, що телефонуватиме!
Морт спробував зіп’ятися на ноги, але не вдалося: упав, тихо скрикнувши (ух!) від болю й несподіванки, бо ліва нога під ним підігнулася. У ній було повно шпильок і голок, і всі вони скажено танцювали. Мабуть, він її, трикляту, відлежав. Чому, Бога ради, він не приїхав на «б’юїку»? Якщо Шутер дзвонив, а Морта не було вдома й він не відповів на дзвінок, той псих міг зробити що завгодно.
Морт знову скочив на ноги й цього разу вже зміг стати рівно. Та коли спробував
