Чотири після півночі - Стівен Кінг
Враз він згадав, що в «скауті» двоє мертвих чоловіків. Вони сиділи над ним, потроху дерев’яніли, і з голів у них стирчали інструменти.
Морт виповз із тіні «скаута», підняв руками ліву ногу, поклав її хрест-навхрест на праву і став місити її ударами кулаків, наче людина, що хоче розм’якшити дешевий шмат м’яса.
«Годі тобі! — заскімлив кволий голос — останнє зерно раціональності, що лишалося в його розпорядженні, крихітний вогник психічного здоров’я у велетенській чорній грозовій хмарі, що клубочилася в нього між вухами. — Годі тобі! Він сказав, що подзвонить ближче до вечора, а зараз лише чверть по другій! Ще повно часу! Повно часу!»
Але що, як він дзвонив раніше? Або якщо «ближче до вечора» на радикальному наївному Півдні починалося після другої?
Гупатимеш так по нозі — почнуться корчі. Побачимо тоді, як тобі сподобається поповзом повертатися назад у часі, щоб відповісти на його дзвінок.
Це подіяло. Морт зміг примусити себе зупинитися. Цього разу підвівся вже обережніше й хвилину просто постояв (старанно пильнуючи, щоб не розвернутися лицем до Томового «скаута» — всередину він заглядати не хотів), перш ніж спробувати піти. Морт відчув, що шпильки й голки потроху зникають. Спочатку він ішов, помітно накульгуючи, та після першої дюжини великих кроків хода почала вирівнюватися.
Коли кущі, які Шутер пошарпав і прим’яв Томовим «скаутом», уже майже лишилися позаду, Морт почув, що наближається автомобіль. Недовго думаючи, він упав на коліна й дивився, як по дорозі мчить іржавий кадилак. Він належав Донові Бессінджеру, власникові будинку на протилежному боці озера. Бессінджер, алкоголік зі стажем, який майже весь свій час проводив, пропиваючи те, що лишилося від його колись чималого спадку, часто користувався Лейк-драйв, щоб зрізати кут до Бессінджер-роуд, як її називали тутешні. Дон — єдиний, хто тут живе цілий рік, подумав Морт.
Після того як кадилак зник із поля зору, Морт підвівся на ноги й решту шляху по дорозі йшов дуже швидким кроком. Тепер його навіть тішило те, що він не приїхав на «б’юїку». Морт знав кадилак Дона Бессінджера, а Бессінджер знав Мортів «б’юїк». Ще було занадто рано, щоб Дон перебував у відключці, тож він міг би потім згадати, що бачив Мортову машину, якби вона стояла тут, недалеко від місця, на якому вже зовсім скоро хтось зробить екстремально страшне відкриття.
А він дуже старається прив’язати тебе до цієї справи, подумав Морт, шкутильгаючи по Лейк-драйв до свого будинку. Він над цим увесь час трудився. Якщо хтось учора ввечері бачив машину біля дому Тома Ґрінліфа, то майже напевно нею виявиться твій «б’юїк». Він убив їх твоїми інструментами.
Інструментів можна позбутися, зненацька спало йому на думку. Можна викинути їх в озеро. Ну подумаєш, виблюю раз чи два, поки витягатиму, але мені здається, я зможу з цим упоратися.
Зможеш? Я не знаю. Та навіть якщо зможеш… що ж, Шутер майже напевно передбачив таку можливість. У нього все продумано. І він знає: якщо ти спробуєш спекатися тесака й викрутки, а поліція прочеше дно, щоб їх знайти, і таки знайде, тобі ж гірше потім буде. Ти розумієш, що він зробив? Розумієш?
Так. Він розумів. Джон Шутер дещо йому подарував. Смоляне опудалко. Велике блискуче смоляне опудалко. Морт зацідив опудалкові в голову лівою рукою, і вона зразу ж прилипла. Тоді він ударив стареньке смоляне опудалко в живіт правою, щоб воно його відпустило, але ж і права пристала теж. Цей Шутер… яке ж то слово він найчастіше вживав, щоб описати таку самовдоволеність? «Виверткий», так? Так, це воно. І весь цей час Морт усе більше прилипав до смоляного опудалка Джона Шутера. А що тепер? Ну, він брехав різним людям, і якщо це з’ясується, то буде погано, а за чверть милі позаду нього в одного чоловіка на голові був тесак замість капелюха, й на ручці тесака було написано Мортове прізвище, і це, якщо випливе, буде ще гірше.
Морт уявив, як у порожньому будинку розривається телефон, і змусив себе побігти підтюпцем.
37
Шутер не дзвонив.
Хвилини тяглися, мов ірисова цукерка, а Шутер усе не дзвонив. Морт тривожно міряв кроками будинок, куйовдячи собі волосся і смикаючи його. Мабуть, так само наркоман чекає на дилера, подумалося йому.
Двічі він вирішував, що не треба чекати, й підходив до телефону, щоб подзвонити в поліцію — не старому Дейвові Ньюсому і навіть не шерифові округу, а в поліцію штату. Морт дотримуватиметься давньої в’єтнамської аксіоми: убивай їх усіх, а Господь посортує. А чом би й ні? У нього добра репутація, врешті-решт; він шанований член двох мейнських громад, а Джон Шутер…
А хто такий, власне, Джон Шутер?
У думках зродилося слово «фантом».
Слова «облудний вогник» зринули також.
Але зупинило його не це. Зупинила його жахлива певність, що Шутер намагатиметься додзвонитися, поки сам Морт займатиме лінію… що Шутер почує сигнал «зайнято», повісить трубку і більше ніколи Морт не одержить від нього жодних звісток.
За чверть четверта почало дощити — дощ падав рівний, спокійний, холодний і тихий, зітханням проливаючись із білого неба, барабанячи по даху й твердому листі дерев довкола будинку.
За десять четверта телефон ожив. Морт підскочив до нього.
Дзвонила Емі.
Вона хотіла поговорити про пожежу. Емі хотіла поговорити про те, яка вона нещасна, і не тільки вона, а вони обоє. Емі хотіла розказати йому, що Фред Еванс, слідчий страхової компанії, досі перебуває в Деррі, досі копирсається на місці, досі розпитує про все: від нещодавнього огляду електропроводки до того, хто мав ключі від винного погреба. І Тед каже, що мотиви в нього підозрілі. Емі хотіла, щоб Морт разом із нею подумав, чи все було б зовсім інакше, якби вони мали дітей.
На все це Морт відповідав якомога люб’язніше, але, поки з нею розмовляв, його не полишало відчуття, що час — прайм-тайм дня ближче до вечора — збігає. Він ледь не божеволів од хвилювання через те, що Шутер подзвонить, почує «зайнято» і вчинить якесь нове звірство.
Врешті-решт, Морт сказав
