Чотири після півночі - Стівен Кінг

— Господи, — зрештою видихнув Морт. Дуже тихо. Насправді йому трохи бракувало повітря.

— Я підозрюю, — несміливо почав Ґреґ, — що це якраз Том міг трохи щось наплутати. Ти ж знаєш, він уже далеко не…

— Першої молодості, — закінчив Морт. — Я знаю. Але якщо і є в Ташморі людина, яка більш сторожко ставиться до незнайомців, ніж Том, то я її не знаю. Ґреґу, він усе своє життя незнайомців запам’ятовує. Це входить в обов’язки доглядачів, правда? — помовчавши, Морт не стерпів і випалив: — Він же дивився на нас! Дивився впритул на нас обох!

Обережно, наче напівжартома, Ґреґ спитав:

— Морте, а тобі точно цей парубок не наснився?

— Про це я навіть не думав, — повільно відповів Морт, — дотепер. Якщо насправді цього не було, а я бігаю й розказую людям, що було, тоді я, мабуть, божевільний.

— Ой, таке мені й на думку не спадало, — занадто квапливо запевнив його Ґреґ.

— Зате мені спадало, — відповів Морт. І подумав: «Але, може, це якраз те, чого він хоче. Змусити людей думати, що ти божевільний. І, може, щоб урешті-решт те, про що думають люди, справдилося».

О так. Аякже. І він домовився провернути це дільце на пару зі старим Томом Ґрінліфом. А взагалі-то це Том змотався в Деррі й підпалив будинок, а Шутер лишився тут і прикінчив кота. Так усе було?

А тепер подумай. Добре ПОДУМАЙ. Чи був він тут? Чи був він тут НАСПРАВДІ?

І Морт замислився. Він думав про це напруженіше, ніж про будь-що у своєму житті; напруженіше, ніж навіть думав про Емі й Теда та про те, що з ними робити, після того як того травневого дня знайшов їх у ліжку разом. Невже Джон Шутер — це його галюцинація?

Він знову згадав, з якою швидкістю Шутер схопив його і кинув об борт машини.

— Ґреґу?

— Морте, я тут.

— Том і машини не бачив? Старий універсал, номери Міссісіпі.

— Він каже, що вчора не бачив на Лейк-драйв жодної машини. Лише тебе, ти стояв у кінці стежки, що спускається до озера. Подумав, що ти краєвидом милуєшся.

Це насправді чи це «Меморекс»?

Думками він усе повертався до міцної хватки Шутерових рук на передпліччях, до швидкості, з якою той тип жбурнув його об борт машини. «Брешеш», — сказав тоді Шутер. Морт бачив закуту в кайдани лють у його очах і відчував сухий запах кориці в його віддиху.

Його руки.

Тиск його рук.

— Ґреґу, зачекай хвилинку.

— Добре.

Морт поклав трубку на столик і спробував закотити рукави. Вдавалося погано, бо сильно тремтіли руки. Тож після невдалих спроб він розстебнув сорочку, зняв її й підняв руки. Спершу нічого не помітив. Та потім розставив їх якнайдалі й побачив: ось вони, два вже пожовклі синці з внутрішнього боку кожної руки, одразу над ліктем.

Сліди, залишені великими пальцями Джона Шутера, коли той схопив його й кинув об машину.

Раптом Морт подумав, що розуміє, у чому річ, і стало страшно. Але не за себе.

За старого Тома Ґрінліфа.

28

Він підняв трубку.

— Ґреґу?

— Я тут.

— А коли ти говорив із Томом, тобі не здалося, що з ним щось негаразд?

— Він був дуже змучений, — миттю озвався Ґреґ. — Дурний старий, куди вже йому повзати по риштуванню й фарбувати цілісінький день на холодному вітрі? У його віці. Вигляд у нього був такий, наче він от-от гепнеться в найближчу купу листя, якщо терміново не втрапить до ліжка. Морте, я розумію, чому ти це питаєш, і, мабуть, якщо він був дуже втомлений, це могло й випасти з пам’яті, але…

— Ні, я не про це думаю. Ти переконаний, що він був тільки виснажений, і все? А він не міг бути наляканим?

Після цих слів на протилежному кінці дроту запала довга замислена мовчанка. Мортові не терпілося її увірвати, але він цього не зробив. Бо хотів дати Ґреґові весь потрібний час на роздуми.

— Здавалося, що він сам не свій, — нарешті сказав Ґреґ. — Він був неуважний… наче десь далеко думками витав. Я списав це на задавнену втому, але, може, то було щось інше. Або частково щось інше.

— А він не міг щось від тебе приховувати?

Цього разу пауза не надто затяглася.

— Не знаю. Міг. Це все, що я можу сказати напевно. Шкодую вже, що не побалакав із ним трохи довше й не натиснув трохи сильніше.

— Я думаю, нам варто поїхати до нього додому, — сказав Морт. — Просто зараз. Ґреґу, все сталося так, як я тобі й розказував. Якщо Том цього не підтвердив, це може означати, що мій дружбан залякав його до всирачки. Зустрінемося там.

— Добре, — знову стривожився Ґреґ. — Але, ти знаєш, Том не з тих, кого можна легко залякати.

— Колись так і було, я переконаний, але тепер Томові сімдесят п’ять. Я думаю, що старшим ти стаєш, то легше тебе залякати.

— То що, до зустрічі там?

— Дуже вдала думка. — Морт повісив трубку, вихлюпнув решту бурбону в раковину й поїхав додому до Тома Ґрінліфа на «б’юїку».

29

Коли Морт під’їхав, Ґреґова машина вже була припаркована на під’їзній доріжці. Томів пікап «скаут» стояв біля чорного ходу. На Ґреґові була фланелева куртка з піднятим коміром; з озера віяв пронизливий вітер, і було холоднувато.

— З ним усе добре, — одразу ж сказав він Мортові.

— Звідки ти знаєш?

Обидва говорили стишеними голосами.

— Я побачив його «скаут» і пішов до чорного ходу. Там записка пришпилена, а в ній сказано, що в нього був важкий день і він рано ліг спати.

Широко всміхнувшись, Ґреґ відкинув довге волосся, що лізло йому в обличчя.

— А ще там написано, хай всі, хто до нього регулярно звертається, дзвонять мені.

— А записка його рукою написана?

— Ага. Старечий почерк, мов курка лапою. Я б його де хоч упізнав. Я обійшов навколо будинку й зазирнув через вікно в його спальню. Він там. Вікно зачинене, але дивно, як ті кляті шибки не полопалися, так гучно він хропе. Хочеш сам подивитися?

Зітхнувши, Морт похитав головою.

— Ґреґу, але щось не так. Том бачив нас. Нас обох. Того типа якийсь ґедзь укусив через кілька хвилин після того, як Том проїхав, і він схопив мене за руки. У мене синці лишилися. Покажу тобі, якщо хочеш побачити.

Але Ґреґ похитав головою.

— Я тобі вірю. Що більше я про це