Чотири після півночі - Стівен Кінг
Морт зайшов у вітальню з її банястою стелею, стіною-вікном із краєвидом на озеро і, звісно, Всесвітньо Відомим Диваном Морта Рейні, також знаним під назвою Канапа Коматозного Письменника. Вимушена посмішка торкнула кутики його губ. Тестикули в паху підскочили й стислися.
— Половина схеми — це ліпше, ніж нічого, правда ж, пане Шутер? — погукав він.
Слова розтанули в порохнявій тиші. У тій пилюці Морт відчував запах старого тютюну. Погляд упав на зіжмакану пачку сигарет, які він викопав у шухляді стола. Подумалося, що в будинку стоїть запах — майже сморід — жахливо неприємний: то був запах відсутності жінки. А потім він подумав: «Ні. Це помилка. Це не те. Ти відчуваєш запах Шутера. Пахне цим мужиком і його сигаретами. Не твоїми. Його».
Закинувши голову назад, Морт повільно розвернувся на сто вісімдесят градусів. Спальня на другому поверсі дивилася на вітальню з висоти середини стіни кремового кольору; отвір перекривали темно-коричневі дерев’яні планки. Вони призначалися для того, щоб хтось необережний не випав звідтіля й не заляпав собою всю підлогу вітальні. Але також вони слугували для декору.
Утім тієї миті нічого особливо декоративного Морт у них не побачив; вони здалися йому ґратами тюремної камери. Усе, що йому було видно з гостьової спальні, як вони з Емі її називали, — стеля і один із чотирьох стовпчиків ліжка.
— Пане Шутер, ви там? — заволав Морт.
Відповіді не було.
— Я знаю, що ти хочеш довести мене до сказу! — тепер уже він почувався трохи смішним. — Але в тебе нічого не вийде!
Приблизно шість років тому вони встановили у вітальні великий камін із плитняку, з топкою «Блекстоун». Біля нього стояла стійка з камінним причандаллям. Морт узяв лопатку для попелу, повагався, поклав її на місце й узявся натомість за кочергу. Розвернувся обличчям до заґратованого отвору гостьової спальні й підніс кочергу догори, немов лицар, що салютує своїй королеві. Повільно рушив до сходів і пішов нагору. Відчувалося, як у м’язи хробаком прокрадається напруга, але Морт розумів, що боїться не Шутера. Насправді він боявся не знайти нікого.
— Я знаю, що ти там, і знаю, що ти хочеш довести мене до сказу! От тільки не знаю, для чого це все, Альфі, тому, коли я тебе знайду, ти мені все розкажеш!
На майданчику другого поверху він зупинився, відчуваючи, як вискакує з грудей серце. Двері кімнати для гостей були ліворуч. І раптом Морт зрозумів, що Шутер тут, а не в спальні. Ні, це лише обманний виверт. Це те, у що Шутер хоче змусити його вірити.
Насправді Шутер був у ванній.
І, стоячи на майданчику з кочергою, міцно стиснутою в правій руці, поки піт стікав із волосся по щоках, Морт почув його. Легке шурх-шурх. Він там, усередині, авжеж. Судячи зі звуку, стоїть у самій ванні. І зовсім трішки посунувся. Ку-ку, хлопчику Джонні, я тебе чую. Ти як там, сраний виродку, озброєний?
Імовірно, так і є, та тільки навряд чи зброєю виявиться револьвер. Бо Морт здогадувався, що прізвище цього чоловіка — це все, що в нього є від вогнепальної зброї. Шутер справляв враження людини, якій більше до душі якісь тупі інструменти. На підтвердження цього свідчило те, що він зробив із Бубликом.
«Закладаюся, що це молоток, — подумав Морт і вільною рукою стер піт з потилиці. Очі пульсували в очницях у такт із серцем. — Ставлю що завгодно, що це молоток із повітки для інструментів».
Більше він ні про що подумати не встиг, бо побачив Шутера, чітко його побачив — як той стоїть у ванні у своєму круглому капелюсі й жовтих робочих черевиках гнойовика, губи розійшлися й показують протези, замовлені поштою, і та посмішка більше скидається на гримасу, а обличчям струмує додолу піт, збігаючи глибокими борознами зморщок, неначе вода — мережею оцинкованих ринв, а молоток піднятий до рівня плеча, як у судді. Просто там стоїть і чекає слушного часу, щоб той молоток опустити. Приставе, наступна справа.
Я розкусив тебе, друзяко. Викупив. Одразу ж, тільки-но побачив. І знаєш що? Ти не того письменника обрав, щоб мозок їбати. Здається, я з середини травня мрію когось убити, і ти мені годишся, нічим не гірший за інших.
Морт повернув голову в бік дверей спальні. Водночас сягнув лівою рукою (обтерши долоню об сорочку спереду, щоб рука не підвела в найвідповідальнішу мить і не зісковзнула) та взявся за круглу ручку дверей ванної кімнати.
— Я знаю, що ти там! — прокричав він до зачинених дверей спальні. — Якщо ти під ліжком, то краще вилазь звідти! Рахую до п’яти! Якщо не вилізеш доти, доки я буду біля дверей, то я зайду… і зайду з розмахом! Ти мене чув?
Відповіді не було… та він на неї й не розраховував насправді. І не хотів. Морт міцніше взявся за ручку дверей ванної, але продовжував кричати у бік гостьової спальні. Він не знав, чи Шутер зможе почути або відчути різницю, коли він поверне голову в бік ванної, але думав, що той на це здатен. Було очевидно, що цей чоловік розумний. Збіса розумний.
За мить до того, як почати рахувати, Морт почув іще одне слабке шарудіння у ванній. Був би проґавив його, навіть так близько стоячи, якби не вслухався з усією концентрацією уваги, на яку тільки був здатен.
— Один!
Господи Ісусе, він пітнів! Як свиня!
— Два!
Ручка дверей ванної холодним каменем лежала у стиснутому кулаці.
— Тр…
Він крутнув ручку, розчахнув двері, й вони відскочили від стіни, вдарившись об неї з такою силою, що пробили шпалери й зіскочили з нижньої завіси, і ось він, ось він, насувався на нього з піднятою зброєю, його зуби шкірилися в посмішці вбивці, а очі палали божевільним, геть божевільним вогнем, і Морт одним помахом опустив кочергу, вона просвистіла в повітрі, і йому якраз вистачило часу збагнути — Шутер теж замахнувся на нього кочергою; збагнути, що на Шутері нема того круглого капелюха; збагнути, що то взагалі не Шутер; збагнути, що то він сам, божевільний — то він, і тут кочерга розтрощила дзеркало над
