Чотири після півночі - Стівен Кінг
— Я вбив проклятуще йобане дзеркало! — верескнув він і хотів викинути кочергу, коли раптом у ванні, за гофрованими душовими дверцятами, справді щось ворухнулося. І перелякано запищало. Вишкіривши зуби в посмішці, Морт завдав навскісного удару кочергою і пробив пластмасові дверцята, відкривши в них діру із зазубленими краями й зірвавши з напрямних. Він заніс кочергу над плечем. Його очі нерухомо дивилися вперед осклілим поглядом, а губи розтяглися в гримасі, яку він уявляв на обличчі Шутера.
Але поволі опустив кочергу. І зрозумів, що мусить пальцями лівої руки розтискати пальці правої, щоб кочерга могла впасти на підлогу.
— Звірятко, чом ти скачеш так, — промовив Морт до полівки, що сліпо металась у ванні. — Тебе пойняв безумний ляк[202].
Його голос звучав хрипко, безбарвно і дивно. Він зовсім не був подібний до його власного голосу. Це більше нагадувало перше прослуховування свого голосу, записаного на касету.
Розвернувшись, Морт повільно вийшов із ванної повз перекособочені двері, зірвані з петлі. Під ногами похрускувало розбите дзеркальне скло.
Зненацька на нього накотило бажання спуститися вниз, лягти на канапу і подрімати. Раптом йому захотілося цього понад усе на світі.
24
Розбудив його телефон. Сутінки майже переросли в ніч, і довелося повільно пробиратися повз скляний кавовий столик, що так і прагнув укусити за ногу, з дивним відчуттям, що минулий час якимось дивним чином повторився в теперішньому. Права рука пекельно боліла. Та й спина теж була не в ліпшому стані. Як сильно він тією кочергою розмахував? Якої сили паніка його гнала? Думати про це не хотілося.
Морт узяв трубку, навіть не завдаючи собі клопоту подумати, хто б це міг бути. Життя, дорогенькі, останнім часом було таким діловим і завантаженим, що це міг бути навіть сам президент.
— Алло?
— Як там ваші справи, пане Рейні? — спитав голос, і Морт відсахнувся, тримаючи трубку у витягнутій руці, неначе то була змія, що хотіла його вкусити. Та потім поволі знову підніс її до вуха.
— Зі мною все гаразд, пане Шутер, — сухим, через пересохле горло, голосом відповів він. — А ви як ся маєте?
— Як у казці, — сказав Шутер із тим своїм простацьким південним акцентом, таким неприхованим, як непофарбована клуня, що стоїть собі посеред поля. — А от з вами, думаю, не все гаразд. Те, що ви вкрали в іншої людини, — це вас навіть не потурбувало нітрохи, ні. А от те, що вас на цьому зловили… це вам, схоже, завдало страждань.
— Про що ви говорите?
У голосі Шутера завібрували ледь чутні нотки подиву й веселощів.
— Ну, я тут по радіо почув новину, що хтось спалив вашу хату. Іншу вашу хату. А коли ви вернулися сюди, то таке виробляли, коли зайшли, наче в істериці забилися чи що… лупили там по чомусь… чи, може, просто успішні письменнички, як оце ви, психують, коли щось іде не по-їхньому. Може, в цьому річ?
О Господи, він таки був тут. Він був.
Морт мимоволі визирнув у вікно, так, наче Шутер міг досі бути десь там… у кущах ховався, можливо, і розмовляв із ним по якомусь бездротовому телефону. А то, звісно, повний абсурд.
— Журнал із моїм оповіданням уже в дорозі, — сказав Морт. — Коли він прибуде, ви, нарешті, відчепитеся від мене?
У голосі Шутера все ще лунали ліниво-розсміяні нотки.
— Нема ніякого журналу з тим оповіданням, пане Рейні. Ви та я, ми це просто знаємо. Нема журналу з вісімдесятого року, ні. Звідки йому було б узятися, коли моє оповідання, яке ви вкрали, з’явилося тільки у вісімдесят другому?
— Чорт забирай, та не крав я вашого опо…
— Коли я почув про ваш будинок, — перебив Шутер, — то пішов і купив «Івнінг Експрес». Там надрукували фотографію того, що від нього лишилося. Небагато. І фото вашої жінки було, — запала тривала, сповнена задуми мовчанка. Після якої Шутер сказав: — А ловка жіночка, — він навмисне, із сарказмом, вжив сільське слівце. — Пане Рейні, і як такому потворному гадючому синові, як ви, підфартило на таку ловку жінку?
— Ми розлучені. Я вам казав. Може, їй розплющилися очі й вона нарешті побачила, який я потворний. Може, не будемо втягувати в це Емі? Це тільки між нами двома.
Вдруге за останні два дні він зрозумів, що зняв трубку в напівсонному й фактично беззахисному стані. Тому розмова відбувалася під майже повним контролем Шутера. Він водив Морта за ніс і командував парадом.
То поклади трубку.
Але він не міг. В усякому разі поки що.
— Між нами двома, кажете? — перепитав Шутер. — То ви, виходить, про мене нікому ще й не казали.
— Чого вам треба? Кажіть! Чого вам, в біса, треба?
— Хочете почути другу причину, чому я приїхав, мабуть, так?
— Так!
— Я хочу, щоб ви написали мені оповідання, — спокійно промовив Шутер. — Хочу, щоб ви написали оповідання, поставили на ньому моє ім’я й віддали його мені. Ви завинили переді мною, за вами боржок. Правда є правда, а справедливість є справедливість.
Морт стояв у коридорі, стискаючи в зболеному кулаці слухавку. Посеред лоба пульсувала вена.
Кілька секунд його лють була такою всеохопною, що він відчув себе похованим живцем усередині неї, і все, про що здатен був думати…
То ОН ВОНО що! ТО ОН ВОНО що! ТО ОН ВОНО що! знову і знову.
— Пане Рейні, ви там? — спокійним тяглистим голосом поцікавився Шутер.
— Єдине, що я тобі напишу, — власний голос Морта лунав повільно й був густим, як сироп, від люті, — твій смертний вирок, якщо не даси мені спокій.
— Ти такий грізний, пілігриме, — терплячим тоном людини, яка пояснює просту проблему дурненькій дитині, сказав Шутер, — бо знаєш, що я тобі нічо’ не зроблю. Якби ти вкрав у мене собаку чи тачку, я міг би забрати твого собаку чи твою тачку. Я міг би це зробити, так само легко, як твоєму коту в’язи скрутив. А якби ти спробував мене спинити, отоді я б тобі щось зробив і все одно забрав. Але це інше. Те добро, яке мені треба, — воно у твоїй голові. Воно там у тебе замкнене, наче в сейфі. Тільки от я не можу просто висадити двері й розпороти зварювальним пальником задню стінку. Мушу добирати код. Еге ж?
— Не розумію,
