Наперекір дружбі - Юліанна Бойлук

— Їдьмо звідси, — прошепотіла я, не впізнавши власного голосу. Він був настільки глухим, що ледь чутним.

— Куди?

— В аеропорт...

Таксі повернулося на магістраль, ховаючи від мене будинок, у квартирі якого поселився мій... вже не мій Слава і його дівчина.

Дурепа! Яка ж я дурепа! Зірвалася! Примчала! А я спитала, чи він хоче, щоб я приїздила? Вигадала собі дідько знає що! Адже він чітко сказав, що все те помилка! То чого ж я ніяк не вгамуюся? Ми лише друзі! В нього є своє життя, на яке він має повне право! Невже я справді сподівалася на щось інше? Дурепа!

Серце стиснулося і впало додолу. Порожнеча. Біль... Лютий холод... Самотність. Ніби ця ніч буде вічною, ніби ніхто на світі не здатен зігріти. Гарячі сльози залишали холодні доріжки. Чомусь було шалено образливо, хоч я й не намагалася заперечувати реальність, а вона така, що мені немає місця в житті Слави. Я більше не найближча людина для нього. Я — так, епізод з минулого... Всього лише епізод... Інакше він розповів би мені, що в них з Аліною все серйозно. Та він промовчав! А, отже, мені не варто це знати... Тепер він вже не ділиться зі мною новинами... І це листування... Всього тільки повага до того, чого не повернути.

А я... Накрутила себе! Навигадувала! В час, коли помирала наша дружба, я шукала натяки на любов! Сліпа дурепа! Глуха дурепа!

Вперше в житті я відчула, як болить розбите серце... Все, що знала досі, було лише квіточками.

Авжеж, було гірко, коли мене відшив Женя. Але тоді я не знала, чи буду з ним щасливою. Я шкодувала лише власних мрій. А ось зараз я оплакувала щастя, яке мала, але втратила. Це набагато гірше... Значно!

Навіть не помітила, коли повернулася в Київ. Таксі, аеропорт, літак... Все, мов у тумані... Я згадувала наші прекрасні миті і страждала від відчуття, що вони не повторяться. Розбита. Самотня...

Що мені робити? Повертатися до себе додому? Ні, мені не хочеться бути самотньою. Коли я втрачала закоханість, воліла пережити все тихо. Та коли втратила любов (авжеж, адже я з дитинства любила Славу як друга, як людину, він був для мене дуже особливим), мене потягнуло в батьківський дім. Там було зцілення від усіх бід...

Мамина підтримка. Вона цілюща... Її ні з чим не порівняти.

Я заходила в рідний маєток навшпиньках. Був світанок, але всі його мешканці все ще спали.

Похмуро оглянула знайомі стіни. Скільки моїх бунтів вони бачили, скільки гучних слів почули! Я йшла звідси твердо впевнена, що все зможу сама. Та коли сталося лихо, я знову тут... Побита і самотня, мов та бродяча собака.

Обережно піднялася на другий поверх, ковзнувши рукою по поручнях. Сльози полилися з подвійною силою. Навіть не знаю чого. Просто так... Зупинити їх вже було надто важко...

— Сашо... — Катя так невчасно вийшла зі своєї кімнати. В шовковому білосніжному халатику і модній зачісці вона виглядала, мов голлівудська зірка навіть тоді, коли щойно прокинулася. Побачивши мене, остовпіла. Мені варто було взяти себе в руки і заспокоїтися, але я не змогла. Не стала зупиняти сльози.

— Заходь, — стиха мовила вона і відчинила переді мною двері своєї спальні. Здивована таким вчинком, покірно увійшла в її кімнату і сіла на диван. Сестра зайняла місце поруч і уважно глянула в моє обличчя: — Поділишся?

— Все так, як ти казала... Я нікому не потрібна, дурна кар'єристка. Я ніколи нічого не досягну сама... Я втратила його, — схлипнувши, видала я. Вуста дівчини прикрасила усмішка.

— Якщо ти так думаєш, отже, справді дурна, — м'яко мовила вона і несподівано обійняла мене.

— Ти чого? — здивувалася я.

— Кого ти там втратила?

— Славу, — схлипнувши ще раз, відповіла я. — Він тепер з цією козою Аліною. Вони живуть разом, а він навіть не сказав мені. А ще я спершу звела, а тоді розвела Олю і Женю, хоч між ними була взаємна симпатія. Я думала лише про себе. І все зіпсувала!

— Нічого не зрозуміла, — зітхнула вона. — Ти спершу плач, а тоді говори, або навпаки. А то ні слова чіткого нема...

Казати щось ще я не стала, а вона й не питала мене. Так і сиділи: я ридала, а Катя гладила мене по спині і всміхалася.

— Я теж була такою, — врешті мовила вона. — Коли взнала, що завагітніла, ледь не вмерла. Що скажу батькам? Вони й так все тобою пишаються. Ти і бізнес свій відкрила, і своїм шляхом йдеш... А я... типова дочка мільйонера. Ще й по зальоту заміж... Та все владналося. І я зараз щаслива. В мене є сім'я, я знову вагітна... Не знаю, що там тебе тривожить, але з часом і в тебе все налагодиться. Повір мені...

— Ти не така сучка, якою здавалася, — глянувши на неї мокрими очима, промовила свій суперський комплімент. Катя дзвінко розсміялася.

— Лише нікому цього не кажи. Імідж понад усе. А то кину це фото в Інтернет!

— Яке фото? — здивувалася я. Сестра хутко взяла телефон і зробила наше селфі, а потім, підморгнувши, покрутила айфон у руці:

— Тепер в мене є на тебе компромат.

— Дурне, — крізь сльози засміялася я, обнімаючи Катюху. Тієї ж миті в кімнату увійшла мама. Побачивши нас такими, вона вражено завмерла.