Наперекір дружбі - Юліанна Бойлук

— Що скажеш, красуне, — всміхнувся він і ніжно торкнувся мого волосся. — Не можу намилуватися тобою. Тобі так личить ця зачіска. Все ще ніяк не звикну.

— Дякую, — я кивнула, однак тепер цей комплімент приємним не був. Я все більше переконувалася, що Женя любить лише мій образ, але точно не мене. В цьому виключно моя вина...

— Я колись був в одній антикварній крамниці. Це цілий музей, якщо чесно. Думаю, тобі теж сподобається, — запропонував він на сьогодні. Що ж, ок. Мені байдуже, куди йти.

Прогулянка була доволі пізнавальною і цікавою, аж доки мій телефон не пробринів короткими звуковими сигналами. Швидко діставши його з сумочки, побачила сповіщення з Вайберу. Лише варто було прочитати ім'я людини, що надіслала мені це, серце затремтіло.

Слава: "Ти справді щаслива?".

А за мить ще одне: "Тільки чесно".

Як завжди, він відчував, що зі мною відбувалося щось не те. Всміхнулася і зітхнула водночас. Емоцій було так багато...

Що сказати йому? Зізнатися, що я божеволію? І що далі? Я в Нью-Йорку, він у Львові... Лише даремно хвилюватиметься.

Сказати, що все добре? Але ж це відверта брехня! Я не можу так вчинити з ним...

І якщо вже він знову питає це, отже, має якісь сумніви... Він розуміє мене краще, ніж я сама...

— Що там? Щось важливе? — занепокоївся Женя і навис над телефоном. Швидко притиснула гаджет до себе. Не хотіла, щоб він читав. Це здавалося мені занадто особистим.

— Мама пише. Пробач, треба відповісти, — бовкнула перше, що спало на думку. Чому мама? Чому не зізнатися, що це написав мій друг, який турбується за мене? Чи я вже не думаю про Славу, як про друга?

— Сподіваюся, все добре?

— Так, питає, чи я в порядку, — всміхнулася я. Він кивнув і відійшов, щоб не заважати. Хороший він все ж таки. Дуже хороший.

— Я поки куплю нам кави. Ти змерзла, — мовив він.

— Краще чорний чай без цукру, — нагадала я свої вподобання, подумавши про те, що Слава нізащо не потрапив би в таку ситуацію, бо добре знає, що я люблю, а що — ні.

— Авжеж, — всміхнувся він і побіг до кіоску. А я знову відкрила повідомлення.

Так що ж написати? Я так і не могла придумати...

"Привіт" — о, як по-дурному. Та втім, смс одразу ж засвітилася, як прочитана. Здалося, я побачила, як він тримає в руках телефон і з хвилюванням чекає на відповідь. Чому з хвилюванням? Дідько мене знає... Таке собі видіння.

"Якщо чесно..." — друге повідомлення. Нащо постійно надсилати, якщо не завершила думку? А не знаю... Дурна звичка.

"Не знаю" — відповіла втретє.

"Слава набирає повідомлення" — повідомив мені Вайбер. Нервово напружилася, стиснувши телефон так, що аж пальці побіліли.

"Чому не знаєш? В тебе щось сталося? Він образив тебе?" — прийшла відповідь.

"Ні..." — швидко написала я.

"Не ображав"...

"Я просто... Все не так, як я думала".

"Слава набирає повідомлення"...

— Сашко, я взяв до чаю ще печиво, — почувся голос Жені. — Як там мама? Все добре?

"Ну, все. Мені час іти" — не дочекавшись відповіді, сховала телефон в сумочку. Все буде добре, правда ж? Приїхавши додому, я наведу лад в голові. А поки просто вихідний. І не треба ні про що думати. Спокійно, серденько... Тахікардії нам точно не треба...