Наперекір дружбі - Юліанна Бойлук
Моє серце тремтіло так, ніби скажене. Навіть у голові паморочилося... Я ніби звітувала собі, водночас абсолютно не вірила в реальність того, що відбувається... Коли його вуста лягли на мої, я не злякалася. Піддавшись дивному маренню, відповіла... А коли це сталося, моя душа затріпотіла, наче пташка.
Що я відчула в ту мить? Страшно визнати, але це була насолода, якої ніколи раніше не доводилося знати. Бережність, ласка, ніжність, острах все зіпсувати, щастя... Все це відчувалося в кожному дотикові, в поцілунках і навіть диханню Слави. І від цього просто зносило дах, я не могла контролювати себе, спитати, чому ми взагалі це робимо, адже ми друзі? Не могла відштовхнути його і щось мовити... Враз я стала чимось дуже тендітним, дуже вразливим, неоціненним, шалено важливим і бажаним, наче справжній скарб. І це мене настільки спантеличило й вразило, що й слів не дібрати. Водночас тоді я була ладна на все, лише б розтопитися в цій миті, перетворити її на вічність і поселитися в ній. Ще ніхто, торкаючись до мене, не проявляв стільки почуттів і не викликав такого спантеличення. Я не могла навіть зрозуміти, що зі мною відбувається. Наче мене перенесли на сонячний пляж під час приливу. Шкіри торкалися холодні крапельки хвиль океану під гарячим сонячним промінням. Саме так я могла б охарактеризувати те, що відчула, не вдаючись до отих "комариків" і "метеликів", бо то аж надто банально.
Коли Слава відволікся на телефон, коли щось пояснював мені, я все ще стояла під враженнями. Серце вистрибувало з грудей. Я просто закам'яніла і ледь усвідомлювала сенс сказаних ним слів. Газ, світло, сестра... Я можу допомогти, батькові юристи розберуться, якщо там якась помилка, але, знаючи Ліну, певно, вони таки прострочили виплати. І мені б поїхати з ним, але, певно, краще залишитися. Я вже раз хотіла попіклуватися, приготувати сніданок, а вийшло... Сама не знаю, що вийшло. Але навіть, коли друг (чи як його тепер називати?) пішов, я все ще не могла прийти до тями. Ноги тремтіли, ніби я пробігла стометрівку, а серце... Двісті ударів за хвилину. Бідолашне, воно так геть скоро зноситься.
Снідати перед роботою я не стала, тож лише сховала пельмені в холодильник і пішла в душ. Слід якось освіжитися і опам'ятатися. Струмені холодної води допомогли привести себе в порядок. Я вже трохи краще думала, хоча пояснити собі, що сталося, все ще не могла. Жахливо...
Навіть не бачила, в що вдягалася... Натягнула чорні штани, якусь кофтинку і пальто, сяк-так нафарбувалася, примудрившись насипати туш в око. Одним словом, молодець! Про те, як їхала до офісу, взагалі краще мовчати. Спантеличена жінка — горе на дорозі. На щастя, нікого не задавила і майже нічого не порушила, а проте всі мої думки крутилися навколо вранішнього інциденту, що справив на мене незабутні враження.
Припаркувавшись на стоянці поруч з фірмою, я впевнено рушила на роботу. Більшість працівників вже були на своїх місцях, дехто ще поспішав. До дев'ятої залишалося десять хвилин, тож час ще був. Та й я не вдавала суворого боса і на одне запізнення в місяць зачиняла очі. Аби працювали гарно! А п'ять хвилин ролі не зіграють. Однак, у відповідь на мою лояльність і працівники були лояльними. Ніхто не сідав на шию.
Щойно я перетнула поріг офісу, майже наштовхнулася на Женю. Як завжди, галантний і бездоганний, він був одягнутий у діловий костюм, мав модну акуратну зачіску і засліплював усмішкою.
— Доброго ранку! — тепло привітався він.
— Доброго, — відповіла якомога привітніше і опустила погляд. Дуже дивно, але було таке враження, ніби я зрадила його. Хоч по суті, він мені ще ніхто. Він відшив мене, а це вже означає, що я можу цілувати, кого завгодно, без Женіного дозволу. Однак, моє дурне серце тепер остаточно заплуталося. Я кохала свого колегу, знаходила його шалено привабливим, милим, добрим, найкращим...
Але те, що я відчула зранку до Слави, мене зовсім спантеличило. Не можна так насолоджуватися дотиками і цілунками людини, яка тобі байдужа. Водночас не можна так линути до людини, яка тобі, мов брат. Лише уявити, що я цілую свого двоюрідного брата Костика, як мені стає шалено гидко. Фу, це ж просто бридота! То значить, Слава для мене не настільки друг, як я вважала? Він більше, ніж друг? Може і він хоче бути більше, ніж другом? Його поцілунки про це явно натякали... І плавилася в його обіймах, мов цукерка на сонцю. Будьмо щирими з собою, я хотіла продовження. То це що значить? Що я кохаю Славу?
Хіба можливо кохати двох водночас?
Ще раз глянула на Женю. В безодні його очей я топилася, могла цілу вічність дивитися в них, насолоджуватися тембром його голосу, мріяти про обійми. Серце шепотіло: "Так!". Кохаю...
Але з ним я ніколи не була маленькою беззахисною неоціненною дівчинкою. Він ніколи не дивився на мене так, як Слава сьогодні зранку. Так, наче був готовим присвятити мені своє життя. Так, що я почувалася найбажанішою жінкою у світі, найпотрібнішою... То я кохаю людину, чи відношення до себе? Боже, я так заплуталася! В мене в голові суцільна каша, як бути?
— Олександро Адамівна, ти в порядку? Ти якось дивно дивишся на мене... — торкнувшись мого плеча, занепокоєно спитав Женя. Я відмерла.
— Пробач, усе добре. Просто задумалася.
— Може тобі допомога потрібна? Ти лише скажи, — запропонував він.
— Дякую, я це ціную. Але я думала про роботу. Проєкт для французів готовий?
— Так, а ще я знайшов нам нових клієнтів. Лише потрібно, щоб ти познайомилася з їхніми умовами.
