Наперекір дружбі - Юліанна Бойлук
Отже, вони приїздять вночі... А чому я думала, що вдень? Ну та нехай... Не важливо.
Допивши свій чай у кав'ярні поблизу вокзалу, я все ж відправилася додому, аби ввечері повернутися. За годину до свого прибуття Слава написав мені повідомлення з інформацією, де й коли на них чекати. Звісно, він знову спробував мене відмовити від тієї ідеї, але я нізащо не здавалася. Я відчувала життєву необхідність познайомитися з цією Аліною і дізнатися, що ж там між ними насправді.
Коли час прибуття потягу настав, я вже була на платформі. Зазвичай я буваю в таких місцях нечасто, тож мені навіть були цікавими оті відчуття солодкого чекання з долею хвилювання. Зловила себе на думці, що поводжуся так, наче не бачила друга щонайменше рік, а не день.
Подумати тільки! Всього лише один день і кілька годин, а я вже за ним скучила!
Коли оголосили про прибуття потяга, я ледь помітно напружилася. Цікаво, яка вона? Дуже вродлива? Пишногруда білявка чи худорлява шатенка? Привітна чи холодна до незнайомців? Не можу бути байдужою до дівчини мого друга... Він же мені, мов брат, а всіх супутниць брата, якби він у мене був, я б уважно вивчала на предмет довіри. Ось і цю Аліну вивчатиму...
Потяг прибув точно за графіком, а я майже правильно розрахувала, де очікувати, бо вагон Слави зупинився від мене у кількох кроках, тож бігти за ним мені не довелося. Двері відчинилися, першою спустилася провідниця в білій блузі та синій спідниці (їхня одвічна форма), а потім посунув народ. В темряві ночі, освітленій світлом численних ліхтарів на вокзалі і потязі, всі люди здавалися однаковими. Та лиш варто було Славі з'явитися, я одразу його впізнала. А поруч з ним високу тендітну дівчину з пишним русявим волоссям. Як справжній джентльмен, мій друг виніс валізи з вагона і подав руку їй, щоб допомогти спуститися. Безперечно це й була та сама Аліна. Наблизившись до них крізь натовп народу, я привітно всміхнулася і, піддавшись пориву, обійняла Славка і поцілувала його щоку. Звичний вітальний жест.
— Привіт. З поверненням, туристи, — пожартувала я.
— Привіт, Сашо. Ти дійсно приїхала... Хоча б уже в машині сиділа б, — м'яко промовив хлопець і тепло мені всміхнувся. Я відчувала, що він мені радий. Це було дуже приємно. Однак, ми стояли не самі, тому продовжувати розмову далі без знайомства було б не коректно. Слава, глянувши на дівчину поруч, одразу ж відрекомендував нас одна одній: — Дівчата, знайомтеся. Сашо, це Аліна, моя колега. Аліно, а це Саша...
— Його найкраща подруга, — завершила я за друга і простягнула руку шатенці. Вона потиснула її, а наступну мить ми зміряли одна одну суто жіночими поглядами, сповненими прискіпливості, взаємної неприязні і цікавості.
— Дуже приємно познайомитися, — дзвінкоголосо мовила вона.
— Взаємно, — всміхнулася я. — Що ж, ходімо до авто. Ви, певно, дуже втомилися...
Дорогою до авто я розпитувала їх про враження, обоє охоче відповідали. Аж надто захопливо моя нова знайома описувала фурор Слави під час презентації, а ще свої емоції від міста і кафе, в якому вони вечеряли. Як мило...
Коли ж ми нарешті наблизилися до "форда", я відкрила багажник, а хлопець завантажив усі валізи, потім же ми зайняли свої місця: я — водійське, друг — поруч, а Аліна — на задньому сидінні. Не знаю чому, але мене тішило те, що вона там, позаду.
Спершу довелося їхати за її адресою. На щастя, не довго. В цю пору вже заторів не було, тож я могла мчати нічною автомагістраллю на великій швидкості з шаленим захватом. Люблю ганяти ночами, це в мене від батька.
Зупинивши авто біля потрібного під'їзду, я вийшла, щоб попрощатися з третьою зайвою. Поки Слава діставав її валізу з багажника, вона підійшла зовсім близько і прошепотіла мені:
— Не думала, що дружба між чоловіком і жінкою існує...
— Ми — той самий виняток, що підтверджує все правило, — впевнено відповіла я.
— А мені так не здалося...
— Ну а між вами що? — дивно, та це питання мене цікавило. Вона пильно глянула в мої очі і всміхнулася.
— Все, — мовила радісно і рушила до Слави, який нарешті закрив мій багажник і виніс валізу на бордюр. Я ж просто завмерла, спантеличена почутим.
— Славо, дякую за чудово проведений час, — прощебетала вона, повернувшись до хлопця, і, в мить ставши на пальчики, поцілувала його в щоку. За тим взяла свою валізу і швидко пішла до дверей будинку. Ми ж так і стояли, дещо спантеличені таким поворотом. В повітрі повисла напруга.
— Сідай, час додому, — першою опам'яталася і пірнула в салон "форда". Слава до мене долучився. Я бачила наскільки втомленим він був, тому не стала нічого питати. І це на благо. Під тиху музику він поринув у дрімоту. Не передати, як шкода було його будити, коли ми прибули до будинку.
— Вечеряти будеш? — поцікавилася вже в домі.
— В таку пору? Ні, я — спати. Дякую, мала, — промовив він, м'яко поцілував мене в чоло і пірнув у свою кімнату. А я відправилася до своєї з радістю на серці. Нарешті Славко вдома! Від цієї думки на душі було тепло...
Пам'ятаючи, як рано він встає, щоб встигнути на роботу, навела будильник, аби не проспати і приготувати щось смачненьке. Мені так щиро хотілося подбати про нього, зробити приємне.
Щоправда, зранку з просоння ця ініціатива мене вже не надихала, а проте я почувалася винною вчорашній собі і тому почовгала на кухню з майже зачиненими очима. На вишукану кулінарію часу не було, так що я просто дістала з морозилки ліплені маминою кухаркою домашні пельмені і поставила на плиту каструлю з водою. А поки вона закипала, стала готувати салат з усього, що потрапило під руку. Гадаю, для сніданку цілком підійде. А ще хочу свої улюблені тарілочки з червоною квіточкою. І красиво стіл засервірувати... А ще зробити світло м'якішим, бо вже світає. Люблю снідати, коли у велике вікно просочуються перші сонячні промінчики. Поки метушилася по кухні, сон зник, як не бувало.
