Наперекір дружбі - Юліанна Бойлук

Потім Ліна похизувалась якимись замовленнями в інтернеті: від нудьги вона замовила собі якісь штуки на Алі-експрес, і тих штук було багато... А потім знов натякнула на те, що гроші в неї майже скінчились.

Я, чесно кажучи, був розчарований тим, що вона зовсім не цінувала те, що я робив для неї, однак, з іншого боку, я ж допомагав їй не для того, щоб вона мені в ноги кланялась. Неважливо. Нехай вона і не цінує, я все одно не покину її, бо вона моя сестра, я завжди буду на її боці.

Вийшов з лікарні я саме в таких змішаних почуттях. Зараз мені хотілось би поговорити з якимсь другом, однак хороших на це кандидатур не було. Саша вже давно перестала бути для мене просто подругою і я не хотів її засмучувати своїми проблемами... Крім того, мене дістало те, що я постійно маю отримувати від неї якусь допомогу.

Я хотів і сам хоч щось зробити для тієї, яку так довго кохав. Однак, напевно, нема нічого, що б міг зробити тільки я, що б вона хотіла, щоб зробив саме я. Мені залишалося хіба що слухати її і підтримувати, і я впораюсь, точно впораюсь.

Вже коли їхав назад, мені зателефонувала Аліна. Сказала, що їй дали якісь додаткові документи і попросили поїхати зі мною. Їй виділили водія і тому вона сказала, що заїде за мною.

Біля будинку Саші ми з’явились практично одночасно.

Аліна вискочила зі службової машини і полізла обіймати мене.

— Славо, привіт! Уявляєш, ми поїдемо вдвох! Ще й з ночівлею! Нам і номери замовили! — емоційно розповідала моя колега. — А ще я нам їжі в потяг зібрала!

— Зрозуміло, — я кивнув, вивільняючись з її обіймів. — Добре, я піду за речами, постараюсь швидко.

— Але ж... Хіба ти не жив на квартирі? — запитала мене вона.

— Так, — я кивнув. — Але зараз я тимчасово живу у подруги.

— У подруги?

— Аліно, я піду, — я обернувся до будинку і коли подивився на вікно другого поверху, то побачив, що фіранку закрили.

Саша? Але чому так раптом закрила фіранку? Це ж її будинок і нічого дивного нема в тому, щоб подивитись, хто там під’їхав під хвіртку.

Я відкрив калитку і пішов до будинку. Двері в дім були відчинені, тож я одразу зайшов і роззувся.

— Славо, привіт, — вона якось незвично усміхнулась. — Їсти будеш?

— Пробач, нема часу, дякую, — швидко сказав я, проходячи всередину, до своєї кімнати і швидко згрібаючи речі. — Ми вже маємо виїжджати.

Саша пройшла за мною...

— А ти хіба не один їдеш? — здивувалась вона.

— Аліна їде зі мною, — я зітхнув. — Через це доведеться і ночувати у Львові. Я планував одразу повернутись, однак вона сказала босу, що ми будемо втомлені, тож маємо переночувати в готелі, — швидко переказав я.

— Давай я хоч дам тобі щось з собою...

— Аліна щось там підготувала, — я виніс сумку до коридору і знов почав взуватись.

— Але...

— Дякую тобі, Сашо, — я усміхнувся. — Ти дуже класна подруга. Сподіваюсь, трохи відпочинеш тут без мене, — я підморгнув дівчині.

Якщо вона сама постійно відговорювалась від мене цими фразами, то, напевно, і сама чекає від мене чогось такого. Сподіваюсь, так вона точно забуде про той інцидент зранку.

Хоча, хіба то був інцидент? Все було нормально. Нічого не було.

— Я буду чекати на твоє повернення, — сказала вона трохи тихіше, а потім чмокнула мене в щоку і відвела погляд.

Раніше вона не відводила погляд... Ну, ранок не рахується.

— Знаєш, дуже приємно знати, що на тебе чекають, — я м’яко усміхнувся. — До зустрічі....