Наперекір дружбі - Юліанна Бойлук
Він хотів мене поцілувати?
Ця думка увесь день не покидала й на секунду, наче зіпсована платівка крутилася в голові... Я сотню разів намагалася відтворити картину подій і, дідько забирай, все дуже скидалося на те, що Слава ледь-ледь не торкнувся моїх вуст своїми. Я все запитувала себе, чи не здалося мені, однак знову поверталася до твердження, що мої здогадки правдиві.
Як на це реагувати я відверто не розуміла...
Ми друзі. Це щира правда. І в нього ж хтось там є, то ж не сам собі залишив помаду на вустах, щоб я приревнувала! Яка дурня мені лізе в голову, милосердний Боже! Я втрачаю розум? Може так дуріє моя фантазія від нестачі чоловічої уваги і не розтраченого ресурсу ніжності і любові? По житті я, на превеликий жаль, досить емоційна особистість, яскраво виражений сангвінік. Якби я була в стосунках, могла б реалізувати свої почуття шляхом обіймів, поцілунків, турботи, теплих розмов... Однак, весь цей потенціал залишається невикористаним і тому мені мариться, ніби мене хотіли цілувати? Якщо чесно, не правдоподібна теорія.
І все ж я знову і знову прокручувала в голові ту мить, все ж таки запевняючи себе в тому, що спроба поцілунку мені не примарилася. А що було б, якби телефон не перервав нас? Він таки поцілував би? Ну, тоді принаймні я отримала б якесь пояснення, а так залишаються лише здогадки. Певно, щоб не псувати нашу дружбу, слід забути про це... Тим паче нічого не було...
Згадалося те, як Слава не став обідати і навіть не прихопив з собою їжі, коли повертався за речами. Це дещо неприємно. Я все ж старалася приготувати щось смачне і корисне... Пів кухні перевернула, шукаючи пластиковий контейнер (знаю ж, що десь мав бути, а в котрій із шафок геть забула), в який могла б скласти картопляні палички з сиром і м'ясні рулетики, щоб друг міг поїсти, коли зголодніє, а він навіть не глянув. І навіщо мені тепер стільки їжі? Хоч бери й гостей клич!
Втім, гостей кликати я не збиралася, а ось батьків навідати не завадило б. Врешті я вже з місяць не з'являлася в їхньому домі. Хай не ображаються. В мене все одно планів нема на вихідні.
Оля повідомила, що сьогодні має "випадково" познайомитися з Женею. Що ж, поки моя подруга буде проводити час з моїм коханим, а мій друг смакуватиме якусь картоплю з контейнера невідомої мені Аліни (чи не тієї раптом, що власниця яскраво-червоної помади?), я піду на сімейний вечір...
Взявши телефон до рук, набрала номер мами. Вона підняла слухавку навіть швидше, ніж я почула перший гудок.
— Сашенько! Привіт, донечко, як ти? — дзвінко прощебетала вона. На душі навіть стало світліше.
— Привіт, ма. Та все чудово, не хвилюйся. А ви як? Я тут подумала, ми давно не спілкувалися... — телефонувати додому завжди було нелегко. Часом я трохи соромилася того, що забажала самостійності і відділилася від сім'ї, коли в них такий великий будинок, що можна й не побачитися, живучи під одним дахом. Там добре переховувати контрабандистів: поліція навіть зі слідчою собакою в житті не знайде нікого в тих лабіринтах Мінотавра. Однак, моє прагнення самостійності і мої стосунки з Катею вимагали того, щоб я опинилася в іншій частині Києва. Якомога далі звідти.
— В нас все добре. Тато сьогодні вихідний, ось разом проводимо час з онуком. А я, наче передчувала твій дзвінок. Тільки взяла телефон, одразу ти... Ми скучили... — знаю, мама хотіла б, щоб я була поруч частіше. Іноді і мені цього хотілося б.
— Я сьогодні вільна. Може я приїду?
— Серйозно? Звісно ж, приїжджай! Ми чекатимемо! — її радість прогнала мій сум.
— Тоді я швидко... — відповіла їй і поклала слухавку, щоб побігти збиратися. До батьків можна було б і вдягнути щось простіше, але ж там сестра, тож довелося вдягати брендову кофтинку з ажурною вишивкою і темні штани в дрібну клітинку. Знаючи, що в Каті навіть піжама останній писк моди, я б не могла надати їй привід для чергової насмішки.
Спакувавши їжу в контейнер, я завантажила свій маленький багаж у авто, а точніше поклала на переднє сидіння поруч з собою, і натиснула на педаль газу. Люблю нашу столицю, але ці затори... Часом вони дають час подумати про щось гідне, а ось зараз всі думки знову поверталися до того маленького вранішнього інциденту. Я навіть про Женю і Олю думала менше...
Дорогою заїхавши в супермаркет, де придбала подарунки для племінника і якісь дрібнички батькам, я все ж нарешті дісталася котеджу, де народилася. Дивно, але, дивлячись на нього, я відчула деякі змішані відчуття. З однієї сторони радість, з іншої — певну напругу.
— Ласкаво просимо, Олександро Адамівно, — привітала мене покоївка Алла, якій було велено зустрічати блудну доньку господарів. — Ваші батьки чекають на вас у персиковій залі.
— Дякую, — привітно всміхнулася я і подала їй в руки контейнер. — Розігрій, поклади на красиву тарілочку і принеси до нас, будь ласка.
— Як побажаєте, — стримано відповіла жінка і одразу ж поспішила на кухню. А я поволі відправилася до парадного входу. Згадалося, як завжди в дитинстві вважала, що в персиковій залі мають неодмінно бути персики...
Палац у стилі Версалю з поєднанням елементів бароко виглядав дійсно велично. Коли не буваєш тут трохи, забуваєш про його велич, однак кожна нова зустріч змушує, мов уперше, захоплюватися. У своєму домі я б не бажала аж настільки пафосного інтер'єру. Знаю, що мамі теж було важко звикнути, коли прийшла в цей палац невісткою. А ось тата і Катю все цілком влаштовувало. Передбачаю, що їм було навіть замало розкоші...
