Дерсу Узала - Арсеньєв Володимир

Рушниця завжди його виручала. Він продавав панти і за них діставав у китайців патрони, тютюн та матерію на одяг. Він ніколи не думав про те, що очі його зрадять і їх не можна буде купити ні за які гроші. Ось уже з півроку, як він відчуває послаблення зору, гадав, це минеться, та сьогодні впевнився, що його полюванню настав кінець. Це його налякало. Потім він згадав мої слова, що у мене він завжди знайде притулок і шматок хліба.

— Спасибі, капітане,— сказав він.— Дуже спасибі! — І раптом став на коліна і вклонився до землі. Я кинувся, щоб підвести його, почав говорити, що, навпаки, я завдячую йому життям і якщо він житиме зі мною, то цим тільки втішить мене. Щоб відвернути його від сумних думок, запропонував йому чай.

— Зажди, капітане,— спинив мене Дерсу.-— Моя ще говорити кінчай нема.

Після цього він розповів далі про своє життя. Говорив про те, що коли був молодий, від старого китайця навчився шукати женьшень і вивчив його прикмети. Він ніколи не продавав корені, а рослини переносив у верхів'я річки Лефу і там садив. Останній раз на плантації женьшеня він був років п'ятнадцять тому. Всі корені росли добре; там було двадцять дві рослини. Він не знає, чи збереглися вони, чи ні,— напевне, збереглися, бо посаджені були в глухому місці, людських слідів поблизу не помічав.

— Це все тобі! — закінчив він свою довгу промову.

Мене це вразило, я почав умовляти продати корені китайцям, гроші взяти собі, але Дерсу наполягав на своєму.

— Моя не треба,— казав.— Мені трохи лишилося жити. Скоро помирай. Моя дуже хочу панцуй 36 тобі подарувати.

В його очах було стільки благання, що я не міг заперечувати. Моя відмова образила б його. Я погодився, але взяв з нього слово, що, коли закінчимо експедицію, він поїде зі мною до Хабаровська. Дерсу дав згоду.

Ми вирішили навесні податися на річку Лефу шукати дорогі корені.

Посріблений місяць схилявся до заходу. На східному боці неба з'явилися нові сузір'я. Волога, що насичувала повітря, впала на землю і вкрила все тонким сріблястим інеєм. Це були перші ознаки наближення світанку.

Дерсу ще раз підкинув дров у вогонь. Яскраве тріпотливе полум'я шугонуло вгору і червонуватою загравою осяяло кущі й прибережні скелі — цих безмовних свідків нашої умови і взаємних зобов'язань.

Та ось на сході з'явилася рожева смужка: займався світанок. Зорі швидко почали меркнути; чарівна картина ночі зникла, і в сіро-синьому повітрі розлилося неясне ранкове світло. Червоний жар у багатті став тьмяний і вкрився золою, головешки диміли,— наче вогонь ховався всередину їх.

— Давай-но заснемо трохи,— запропонував я своєму супутникові.

Дерсу підвівся, поправив намет, потім ми обидва лягли і, вкрившись однією ковдрою, заснули як убиті.

Коли ми прокинулись, сонце стало вже високо. А ранок був морозний, ясний. Вода в озерцях вкрилася блискучим тонким льодом. І тільки ополонки здавались темними плямами.

Нашвидкуруч поїли холодного м'яса, напилися чаю і, зібравши торбини, пішли назад до річки Нахтоху.

Там ми застали всіх. Аринін убив морського лева, Заха-ров — нерпу. Отже, у нас був тепер неабиякий запас шкіри і вдосталь м'яса.

З 12 до 16 листопада ми простояли на місці. В цей час стрільці ходили по брусниці, збирали кедрові горіхи. Дерсу виміняв в удегейців дві невичинені лосеві шкури за одну вичинену. Тубільних жінок він попросив накроїти унти, а шили їх ми самі, кожен по своїй нозі.

17-го вранці ми попрощалися з річкою Нахтоху і вирушили до старовірів. Я востаннє дивився на море — чи не появиться човен Хей-ба-тоу... Але море було пустинне. Вітер дув з материка, і тому на березі було тихо, тільки вдалині перекочувалися великі хвилі. Я махнув рукою і подав сигнал рушати. Тоскно було повертатися назад, але нам більше нічого не лишалося. Ця подорож минула без пригод.

22 листопада ми досягли Тахобе, а 23-го вранці прийшли на Кусун.

Розділ дев'ятнадцятий ПОВЕРНЕННЯ ХЕЙ-БА-ТОУ

Сильний вітер.— Пригоди Хей-ба-тоуСпорядження в зимову дорогу.— Влаштування нарт,— Риболовля.— Звичка удегейців до холоду.— Саджі.— Зимовий похід.— Напередодні виходу— Вартовий обоз.— Річка Кусун з притоками.— Тигрова скеля.— Гірські породи.— Вигорілі ліси.— Зимовий намет.— Лісові птахи.— Націоналізація чортів.— Удегеєць Сунцай.

З погляду геології ця частина узбережжя не дуже цікава. Між Унтугу і річкою Кузнецова гірські породи залягають в такому порядку: біля струмка Унтугу Сагди праворуч видно виходи конгломератів з дрібної обкатаної гальки, що тягнуться від північного сходу на південний захід —51°, з кутом падіння 18°; далі, біля мису Хорло-дуоні,— червоні метаморфізовані лави; ще далі на південь, коло річки Каньчжоу, кольорові шари базальтового туфу потужністю 120—130 метрів і ще далі — якась вивергнута зелено-кам'яна порода із шлірами.

Біля джерела Куа — високі берегові тераси (масивна основа їх складається з якоїсь темної гірської породи) і, нарешті, поблизу скель Ха-діе — та сама невідома порода, але з вертикальним заляганням плитняку.

22 листопада ми досягли річки Тахобе, а 23-го вранці прийшли на Кусун.

Ще з учорашнього дня погода почала хмуритись. Барометр показував 756 при —10°. Небо вкрилося хмарами. Близько десятої години ранку пішов невеликий сніг, що не переставав до полудня.

Після короткого відпочинку у тубільців на Кусуні я зібрався іти далі, але господарі порадили мені лишитись у них ще на день. Удегейці казали, що після довгого затишшя і мряки треба неодмінно ждати дуже сильного вітру. Місцеві китайці теж були стривожені і часто поглядали на захід. Я спитав, у чому справа. Вони вказали на хребет Кямо, вкритий снігом.

Лж тут тільки я помітив, що гребінь хребта, який досі було чітко і ясно видно, тепер мав контури невиразні, розпливчасті; гори ніби димилися. За словами китайців, вітер од хребта Кямо до моря доходить за дві години.

Китайці прив'язували дахи фанз до найближчих пнів і дерев, а стоги з хлібом прикривали трав'яними сітями. Справді, годині о другій пополудні подув вітер, спочатку тихий і рівний, а потім дедалі міцніший. Разом з вітром сунула якась імла. Це були сніг, курява і сухе листя, яке вихор підхоплював із землі. Надвечір вітер досяг найвищого напруження. Я вийшов з анемометром, щоб зміряти його силу, але порив вітру зламав колесо приладу і мало не звалив мене на землю. Мигцем я побачив, як у повітрі летіла дошка і шматок кори. Біля фанзи стояла двоколісна китайська гарба. Вітер покотив її подвір'ям і притиснув до паркана. Один стіжок сіна був погано ув'язаний і за кілька хвилин од нього не лишилося й сліду.

На ранок вітер почав ущухати. Сильні пориви змінювалися затишшям. Коли розвиднілось, я не впізнав місця: одну фанзу було зруйновано дощенту, а в другій видавило стіну; багато дерев повиривало з корінням. Зі сходом сонця вітер упав до штилю; за півгодини він повіяв знову, тільки вже з півдня.

Треба було йти далі, але не хотілося: супутники мої потомились, а китайці були дуже гостинні. Я вирішив лишитись у них ще одну добу — і добре зробив. Увечері від моря прибіг молодий удегеєць і сповістив радісну новину: повернувся Хей-ба-тоу, і все наше майно вціліло. Мої супутники вигукували "ура" і радісно тиснули один одному руки. І справді було чого радіти, я сам мало не танцював.

Другого дня, тільки-но розвиднілося, ми всі були на березі. Хей-ба-тоу радів не менше за нас. Стрільці юрмилися біля нього, посипалися запитання. Виявилося, що сильний вітер підхопив його біля річки Каньчжу і відніс до острова Сахалін. Хей-ба-тоу не розгубився. Він всіляко намагався триматися ближче до берега, знаючи, що інакше його віднесе в Японію. З острова Сахалін він перебрався в Со-вєтську (колишню Імператорську) Гавань і вже звідти спустився на південь уздовж морського берега. На річці Нах-тоху від удегейців дізнався, що ми пішли на Амагу, і вирушив навздогін. Учорашню бурю Хей-ба-тоу перебув на річці Холонку, а потім за один день дійшов до Кусуну.

У мене в голові зразу визрів новий план: я вирішив піднятися по річці Кусуну до Сіхоте-Аліню і вийти на Бі-кін. Харчі, інструменти, теплий одяг, взуття, спорядження і патрони — все тепер було з нами.

Хей-ба-тоу теж мав зазимувати на Кусуні. Плавати по морю стало важче; коло берегів було багато криги; гирла рік замерзали.

Не зволікаючи, стрільці почали розвантажувати човен. Знявши щогли, кермо і вітрила, вони витягли його на берег і поставили на дерев'яні котки, підперши з обох боків кілками.

На другий день ми заходилися споруджувати шість нарт 37. Три нам дали удегейці, а три доводилося робити самим. Захаров і Ари-иін уміли теслярувати. На допомогу їм приставили двох удегейців. Дерсу мав здійснювати загальне керівництво роботами. Всякі зауваження його були завжди доречні, стрільці звикли, не сперечалися з ним і не починали працювати, доки не діставали його схвалення.

На цю роботу пішло десять діб. Іноді мої супутники ходили на полювання, інколи вдало, але часто поверталися ні з чим. З ку-сунськими удегейцями ми подружились і всіх добре знали в обличчя і на ім'я.

25 листопада я, Дерсу й Аринін разом з тубільцями вирушили на риболовлю до гирла Кусуну. Удегейці захопили з собою очеретяні факели і важкі дерев'яні бовти.

Між протоками, на одному з островів, зарослих осикою, вільхою і шелюгою, ми побачили дивні будови, вкриті травою. Я зразу пізнав роботу японців. Це були хижацькі рибальські курені, зовсім не помітні як з суходолу, так і з моря. В одному з таких куренів ми зупинилися.

Вода в заводі добре замерзла. Лід був гладкий, мов дзеркало, чистий і прозорий; крізь нього добре було видно мілини, глибокі місця, водорості, каміння і зато-нулий плавник. Удегейці зробили кілька ополонок і спустили в них подвійну сітку. Коли стемніло, вони запалили очеретяні факели і побігли до ополонок, час од часу б'ючи бовтами об лід. Злякана світлом і шумом риба, мов шалена, кидалася вперед і плуталась у сітках. Улов був добрий. За один раз вони піймали морського тайменя, трьох морських мальм, чотирьох кундж і одинадцять краснопірок. Потім удегейці знову закинули сітки в ополонки і погнали рибу з другого боку, а тоді перейшли за озеро, звідти у протоку, на річку і знову в заводь.

Годині о десятій вечора ми закінчили ловлю.