Дерсу Узала - Арсеньєв Володимир

Дехто з тубільців пішов додому, інші лишилися ночувати на острові. Серед останніх був і удегеєць Логада, знайомий мені ще з минулого року. Ніч була морозна і вітряна. Навіть коло вогню було холодно. Опівночі я схопився і поцікавився, де Логада. Його товариш відповів, що Логада спить надворі. Я одягнувся і вийшов з куреня. Було темно, холодним вітром, мов ножем, різало в обличчя. Я походив трохи по річці і вернувся назад, сказав, що багаття ніде немає. Удегейці пояснили, що Логада спить без вогню.

— Як — без вогню? — вражено спитав я.

— Так,— відповіли вони байдуже.

Побоюючись, щоб з Логадою не сталося чого, я запалив свій маленький ліхтарик і знову пішов його шукати. Два удегейці пішли зі мною. Під берегом, кроків за п'ятдесят од куреня, ми побачили Логаду, який спав на оберемку сухої трави.

Він був одягнений у куртку і штани з вичиненої ізюбрової шкіри і лосеві унти, на голові мав білий капюшон і маленьку шапочку з соболиним хвостиком. Волосся на голові біліло від інею, спина теж вкрилася білим нальотом. Я поторсав його за плече. Логада підвівся і став руками змітати з вій іній. Вій не тремтів і не смикав плечима — було ясно, що йому не холодно.

— Тобі не холодно? — спитав я здивовано.

— Пі,— відповів він і зразу спитав: — Що сталося?

Удегейці розповіли йому, що я турбувався про нього

і довго шукав у темряві. Логада пояснив, що в курені людно і тісно, тому він вирішив спати надворі. Потім щільніше загорнувся в свою куртку, ліг на траву і знову заснув. Я повернувся до куреня і розповів про це Дерсу.

— Нічого, капітане,— відповів мені гольд.— Ці люди холоду не боїться. Його завжди сопка живи, соболя ганяй. Де застукає ніч, там і спи. Його завжди спину на місяці гріє..

Коли розвиднілось, удегейці знову пішли ловити рибу.

Тепер вони застосували інший спосіб. Над ополонкою поставили невеликий шкіряний намет, з усіх боків закритий од світла. Сонячне проміння проникало під лід і освітлювало дно річки. Чітко було видно гальку, черепашки, пісок і водорості. Спущений у воду остень трохи не діставав дна. Таких наметів поставили чотири, щільно один до одного. В кожному наметі сів один чоловік; решта пішли в різні боки і почали тихенько гнати рибу. Коли вона підходила близько до ополонок, рибалки вбивали її остенями. Ловля ця була ще багатшою, ніж попередня. За ніч і за день удегейці піймали 22 таймені, 136 кундж, 240 морських форелей і дуже багато краснопірки.

Коли ми поверталися від моря до фанз, мій собака злякав якихось чотирьох птахів. Вони сиділи на піску і своїм забарвленням так були схожі на навколишнє середовище, що їх зовсім не можна було помітити навіть дуже близько; вдруге я побачив птахів тільки тоді, коли вони знялися в повітря. Я стріляв і вбив одного. Виявилося, що це саджа, яку, напевно, випадково заніс сюди вітер із Східної Монголії. В Зауссурійському краю птах цей з'явився вперше. Коли я показав його тубільцям, ті почали голосно висловлювати своє здивування і казали, що ніколи такого птаха не бачили. Вони зразу ж охрестили його по-своєму: "мафа" (ведмідь). Таку назву вони дали тому, що ноги його нагадували ступню ведмедя.

Незабаром я впевнився, що птахи, яких я бачив, но були поодинокі. Дорогою ми бачили ще кілька зграйок їх. Невдовзі взнав, що наприкінці листопада цього ж року садж бачили біля затоки Ольга і біля річки Самарги. Вони побули з тиждень і зникли так само несподівано, як і з'явились.

Поки робили нарти й лижі, я оглядав околиці або сидів дома. Треба було все перевірити, передбачити. З особистого життя я знав, що не можна ігнорувати багатовікового досвіду тубільців. Пізніше багато разів мав підстави дякувати удегейцям за те, що слухав їхні поради і робив так, як вони казали.

2 грудня стрільці закінчили всі роботи. Для остаточного збору лишався ще один день. На Бікін до першого китайського селища з нами погодився іти старик маньчжур Чіші-у. 4-го числа після полудня ми почали вкладати вантаж па нарти. Вранці мали згорнути тільки свої постелі і напитися чаю.

Ввечері удегейці камланили 38. Вони просили духів дати нам щасливу путь і успішне полювання. У фанзу зібралося багато люду. Китайці знову принесли ханшин і ласощі. Вино вилинуло на удегейців збудливо. Всю ніч вони танцювали коло вогню і під звуки бубнів співали пісень.

Перед світанком я пішов у найдальшу китайську фанзу і там трохи поспав.

Ранок 4 грудня був морозний: — 49° С. Барометр показував 756 мм. Легкий вітерець дув із заходу. Небо було безхмарне, глибоке й голубе. У горах білів сніг.

Вибираючись у похід, завжди запізнюєшся. Звичайно затримують провідники: то у них взуття не готове, то вони ще не поїли, то на дорогу нема тютюну і т. д.

Тільки об одинадцятій годині ранку ми нарешті вирушили в дорогу. Китайці проводжали нас із прапорами, тріскачками і ракетами.

За останні чотири дні річка * добре замерзла. Лід був рівний і блищав, мов дзеркало. Коли річка замерзла, вода в ній піднялась і заповнила всі протоки. Це дало нам можливість скорочувати дорогу і йти навпростець, минаючи вигини річки і такі місця, де лід став торосом.

Наш обоз складався з восьми нарт39. У кожній нарті було по ЗО кілограмів корисного вантажу. їздових собак ми не мали, бо в мене не було грошей, та й навряд, щоб на Кусуні знайшлося їх стільки, скільки треба. Тому парти ми тягли самі.

Удегейський спосіб перевезення вантажів узимку полягає ось у чому. До передньої частини нарт приватизують вірьовку або пояс із лямкою, яку надівають через плече. Збоку, до найближчого стояка коло полоза, прикріплюють довгу жердину, що зветься правилом. Людина тримає правило правою рукою, скеровує нарту і підтримує її на крутих поворотах.

Погода сприяла нам. Парти бігли по льоду легко. Люди йшли весело, жартували і сміялись.

Між річками Че і Цзава, посеред річки Кусуну, височіє одинока скеля, яку тубільці називають Чжеле-Када-ні. Старий Люрл розповідав мені, що колись він з іншими мисливцями довго стояв бівуаком біля цієї скелі. Один удегеєць помітив на її вершині тигра. Звір лежав на боці нерухомо. Удегейці простояли тут кілька діб. За цей час двічі йшов сніг. Він зовсім закрив звіра. Раптом, на їх подив, уранці шостого дня звір підвівся, обтрусився і став спускатися до річки. Тоді вони зрозуміли, що тигр був мертвий тільки тимчасово (він може робити це, коли йому заманеться). Душа його (ханя) покинула тіло і мандрувала десь далеко, потім знову повернулась, і тигр ожив. Удегейці плакались і втекли. Відтоді скеля Чжеле-Кадані стала забороненою. Друге таємниче місце у нижній течії, на лівому березі Кусуну,— це скеля, схожа на людське обличчя. Удегейці називають її Када-Делін, тобто Кам'яна голова.

За спостереженням тубільців, лососева риба йде по річці Кусуну неоднаково: кета йде до річки Сололі, горбуша до Бягаму і, як завжди, далі від усіх заходить мальма. Особливо багато буває її на річці Агдині.

Довжина річки Кусуну — близько ста кілометрів. Початок вона бере з Сіхоте-Аліню і тече по кривій на північний схід. Кусун така ж бистра й порожиста річка, як і Т'акема. З річки Кусуну видно найближчі відроги Сіхоте-Аліню. У верхів'ях Іоні 1-ї, Іоні 2-ї, Іоні 3-ї та Олосо містяться високі гори Іоня-Кямоні; їх добре видно з моря. За словами удегейців, в улоговині між трьома гірськими верховиками є озеро з прісною водою.

Породи, з яких складаються найближчі гори, в послідовному порядку від моря вгору по течії річки залягають так: спочатку базальти, потім андезити і порфірити, тоді якась темна лава з порожнинами, іцо сповнені яскраво-зелених конкрецій; ^алі йде дрібнозернистий базальт і коло річки Бую авгітовий андезит. Вище річки Бую кілометрів на десять є кам'яне вугілля. Років тридцять тому під час пожежі воно загорілось і відтоді вееь час тліє під землею. Інші виходи кам'яного вугілля на поверхню землі є' біля джерела Необе, на лівому березі Кусуну, за 25 кілометрів од моря.

Ще недавно вся долина Кусуну була вкрита густим мішаним лісом. Дві великі пожежі, що виникли одна за одною, зовсім знищили їх. Тепер Кусунська долина являє собою суцільне згарище. Особливо вигоріли ліси на річках Буй, Холосу, Фу, Бягаму, Сололі та Цзава 3-тя. Живий ліс зберігся тільки по річках Одо, Агдині та Сідексі (вона ж Сіденгей).

Із тварин у долині Кусуну живуть ізюбр, дика коза, кабарга, куниця, тхір, соболь, росомаха, червоний вовк, лисиця, бурий ведмідь, рись і тигр. Останнього найчастіше бачать на річках Сіденгей 2-га та Оддеге.

В цей день ми пройшли мало і рано стали на бівуак. Па першому бівуаці місця в наметі ми зайняли як попало. Я, Дерсу і маньчжур Чіші-у розмістилися по один бік вогню, стрільці — по другий. Цього порядку вже додержувалися всю дорогу.

Взимку, особливо під час сильних вітрів, треба вміло ставити двоскатний намет. Остов його з жердин шелюги (її завжди багато коло річки) з усіх боків обтягується полотнищами; вгорі лишається відтулина для диму. Щоб у наметі була тяга, треба трохи підняти одне полотнище (звичайно це роблять з того боку, де вхід). Але всередину намету разом з чистим повітрям входить і холод. Тут нам знову допоміг кмітливий Дерсу. Він приніс дуплясте дерево і поклав його на землю так, що один кінець був біля багаття, а другий лишився зовні. Дуплясте дерево було чудовим піддувалом. Зразу встановилася тяга, і повітря в наметі очистилось. На постелі стрільці нарізали ялинника і зверху накрили його сухою травою. Вночі всі спали дуже добре.

На другий день (5 грудня) я прокинувся раніше за всіх, одівся і вийшов з намету. Передсвітанкові сутінки відтісняли нічну пітьму на захід. Світало. У лісі лунко тріщав мороз, термометр показував —20° С. Від ополонок на річці піднімалася пара. Дерева, що росли поблизу їх, одяглися в іній і стали схожі на білі корали. Біля ополонки гралися дві видри. Вони дивно рухалися, звиваючись мов змії, їхні крики були схожі на свист і хихикання. Інколи одна з них ставала на задні ноги і озиралась. Я спостерігав видр із-за кущів, і все-таки вони почули мене й пірнули у воду.

Повертаючись, я вирішив пополювати на рябчиків і підійшов до бівуаку з другого боку. Дим од багаття, змішаний з парою, густими клубами шугав з намету. Там ворушилися люди: напевне, їх розбудили мої постріли.

Напившись чаю і тепло взувшись, стрільці швиденько зняли намети й ув'язали нарти.