Дерсу Узала - Арсеньєв Володимир
Вона бігла поблизу берегових круч незграбними і важкими стрибками і наче хотіла обігнати собаку. Порівнявшись з Альпою, волохата тварина зайняла оборону. Я впізнав росомаху, найбільшого представника сімейства тхорячих. Найбільші розміри цієї стопохідної кошлатої і незграбної тварини — один метр завдовжки і '45 сантиметрів заввишки. Загальне забарвлення темпо-буре, спина чорного кольору, від плечей до хвоста по боках тягнеться широка світло-сіра смуга. Шерсть на нижній частині тіла і на верхній половині ніг значно довша, ніж на решті тіла. Шия у росомахи коротка, голова товста, видовжена, на потах міцні сильпі пазурі.
Росомаха живе у гірських лісах, де є козулі, і особливо кабарга. Годинами вона сидить нерухомо на дереві або на камені поблизу кабаряшної стежки, чекаючи здобич. Вона добре вивчила характер своєї жертви, знає її улюблені стежки і навички; наприклад, вона добре знає, що по глибокому снігу кабарга бігає по одному колу, щоб не протоптувати нової дороги. Тому, злякавши кабаргу, росомаха женеться за нею, доки остання не замкне коло. Тоді росомаха вилазить на дерево і жде, коли кабарга знову буде йти мимо. Якщо це не вдається, вона бере кабаргу змором, переслідуючи її, доки та не впаде від утоми, якщо при цьому росомаха по дорозі побачить іншу кабаргу, то не кидається за нею, а й далі переслідує першу, хоч, може, в цю мить і не бачить її. Росомаха — шкідлива тварина: залізши в амбари, вона люто рве все, що їй потрапить на очі. Сухе м'ясо, юколу й інше продовольство ЇІЄОДМІНПО об' паскудить, а тоді втече. Раніше тубільці цінили хутро росомахи вище від соболиного і аж тоді, як прийшли китайці та росіяни, зрозуміли свою помилку. Років двадцять тому хутро росомахи коштувало не дорожче як три карбованці. Тепер спеціально на неї не полюють, а б'ють тільки тоді, коли вона випадково попаде під постріл.
Росомаха водиться по всьому Уссурійському краю, приблизно до 44° південної широти. Її нема в ГІосьєтському, Барабашському, Суйфунському районах і біля Нікольська-Уссурійського.
Альпа стала, зацікавлено розглядаючи свою випадкову супутницю. Я хотів стріляти, але Дерсу зупинив мене і сказав, що треба берегти патрони. Зауваження його було цілком слушне. Тоді я гукнув Альпу. Росомаха кинулась тікати і зникла в одному з байраків.
Прибережна смуга між річками Холонку та Нахтоху являє собою трохи зігнуту лінію, позначену мисами Плитняка, Баклановим і Сосунова (по-удегейському Хуоло-дуо-ні, Ленікто-дуоні і Хорло-дуоні). Миси ці помітно виступають у море. За ними берег знову вигинається на північний захід, а потім виступає біля мису Олімпіада.
По узбережжю моря, од річки Нахтоху до Унтугу, гірські породи розташовано в такому порядку: спочатку йде кременистий сланець, потім андезит і місцями склуватий базальт. Ще далі на південь тягнуться якісь глибинні зе-ленокам'яні породи, вище — базальтовий андезит і ще далі — порфірит. Криючі пласти складаються з прошарків кольорових шарів туфу. Тут особливо цікава скеля Хадіс з вертикальним і дуговим заляганням плитняку.
Біля річки Пії є дві скелі, Садзасу-мамаса-ні, що мають людиноподібні форми. Удегейці кажуть, що раніше це були люди, але всесильний Тему (володар риб і морських тварин) перетворив їх на скелі й примусив стерегти берегові сопки.
Тут, на березі, валялося багато сухого плавнику. Вибравши місце для бівуаку, ми склали свої речі і розійшлися в різні сторони на полювання.
Надзвичайно звивисте русло річки Пії петляє по долині і, якщо дивитися на річку з висоти пташиного польоту, то складається враження, що бачиш мереживо. В нижній частині долини грунт виключно наносний: мул і смуги свіжого піску придавлюють траву та кущі, отже наприкінці літа ці місця двічі заливала вода. Поблизу моря росте чагарникова вільха і високостовбурна шелюга, вище по долині — модрина, біла береза, осика і тополя, а ще далі — клен, осокір, ясен і подекуди ялина та кедр. Схили гір, що облямовують долину, поросли з сонячного боку низькорослим дубняком, а з північного — старим замшілим хвойним лісом.
Полювали ми недовго. Коли знову зійшлися, день кінчався. Сонце вже зазирало за гори, промені його пробивались у глиб лісу, золотистим сяйвом освітлюючи стовбури тополь, гострі вершини ялин і кошлаті шапки кедрів. Десь осторонь від нас пролунав пронизливий крик.
— Кабарга! — шепнув Дерсу у відповідь на мій запитливий погляд.
Хвилини через дві я побачив тварину, схожу на козулю, тільки значно меншу і темнішу. З рота її стирчали донизу два тонких ікла. Відбігши кроків сто, кабарга зупинилась, повернула до нас граціозну голівку і завмерла у вичікувальній позі.
— Де вона? — спитав мене Дерсу.
Я показав йому рукою.
— Де? — знову перепитав гольд.
Я почав спрямовувати його погляд рукою по лінії предметів, що виступали та були помітні, але хоч як я старався, він нічого не бачив. Дерсу тихенько підняв рушницю, ще раз уважно глянув на те місце, де була тварина, вистрілив і промахнувся. Звук пострілу широко прокотився по всьому лісу і завмер удалині. Злякана кабарга шарахнулась убік і зникла в гущавині.
— Влучив? — спитав мене Дерсу, і по його очах я побачив, що сам він цього не знає.
— На цей раз ти промазав,— відповів я.— Кабарга втекла.
— Невже моя попади нема? — спитав злякано.
Ми пішли до того місця, де стояла кабарга. На землі не було крові. Сумнівів не лишалося: Дерсу промахнувся. Я почав кепкувати з свого приятеля, а Дерсу сів на землю, поклав рушницю на коліна і замислився. Раптом він швидко скочив і зробив на дереві ножем велику , зарубку, потім схопив рушницю і відбіг кроків на півтораста. Я гадав, що він 'Хоче виправдатись передо мною і довести, іцо не влучив у кабаргу випадково. Однак з цієї відстані зарубку па дереві було видно погано, і Дерсу довелося підійти ближче. Нарешті вибрав місце, поставив сішки і почав цілитись. Цілився довго, двічі відводив голову від приклада і, здавалось, не наважувався спустити курок. Та ось вистрілив і побіг до дерева. З того, як у нього зразу опустилися руки, я зрозумів, що в зарубку він не влучив. Коли я підійшов до нього, то побачив, що шапка його валялася на землі, рушниця теж; розгублений погляд його широко розплющених очей був спрямований кудись у простір. Я доторкнувся до його плеча, Дерсу здригнувся і швидко-швидко почав:
— Раніше ніякі люди перший звіра знайти не можу. Завжди моя перший його подивися. Моя стріляй — завжди в його сорочці дірку роби. Моя куля ніколи мимо ходи нема. Тепер моя п'ятдесят вісім років. Око погане стало, подивись не можу. Кабарга стріляй — не влучив, дерево стріляй — так само не влучив. До китайців ходи не хочу — їх роботу моя розумій нема. Як моя далі живи?
Тільки тепер я зрозумів недоречність своїх жартів. Для нього, людини, що добуває собі засоби до життя полюванням, послаблення зору було рівнозначне загибелі. Трагізм збільшувався ще тим, що Дерсу був зовсім самотній. Куди йти? Що робити? Де схилити па старості свою сиву голову?
Мені нестерпно стало жаль старого.
— . Нічого,— сказав я,— не бійся. Ти мені багато помагав, багато разів виручав мене з біди. Я перед тобою в боргу. Ти завжди знайдеш у мене притулок і шматок хліба. Будемо жити разом.
Дерсу заметушився і почав збирати свої речі. Він підняв рушницю і подивився па неї як па річ, тепер йому зовсім не потрібну.
Сонце тим часом сховалося за обрій. Від гір на схід потяглися довгі тіні. Вода в річці, яка ще не встигла замерзнути, блищала, мов дзеркало: в ній відбивалися кущі і прибережні дерева. Здавалося, що там унизу, під водою, був такий же світ, як і тут, і таке ж світле небо...
Біля річки ми розійшлися: Дерсу повернув на бівуак, а я вирішив ще пополювати. Я довго блукав у лісі, але нічого не бачив. Нарешті втомився і пішов назад.
На заході поволі згасала заграва. Посиніле повітря стало нерухоме; похмура долина скидалася на глибоку гірську ущелину.
Раптом у кущах щось заворушилось. Я завмер і приготував рушницю. Знову легкий тріск, і з вільшняків на галявину тихенько вийшла козуля. Вона почала скубти траву і, певно, мене не помічала. Я швидко прицілився і вистрілив. Нещасна тварина рвонулась уперед і ткпулась мордою в землю. За хвилину життя покинуло її. Я взяв пояс, зв'язав козулі ноги і поклав її на плечі. Щось тепле потекло мені за шию: це була кров. Тоді я опустив свій мисливський трофей на землю і почав кричати. Незабаром у відповідь пролунали крики Дерсу. Він прийшов без рушниці, і ми разом з ним понесли козулю на палиці.
Коли підходили до бівуаку, вже смеркло. Зійшов місяць і своїм фосфоричним промінням осяяв море, прибережне каміння, ліс і воду в річці. Навколо стояла тиша, тільки легкий нічний вітер ледь шелестів травою. Цей шум був такий одноманітний, що вухо, яке звикло до нього, зовсім його не помічало. На нашому бівуаку горів вогонь; світло від нього лягало по землі червоними бліками, перемішувалося з чорними тінями і з блідим промінням місяця, що крадькома пробивалося крізь віти чагарників. Вдалині вирізнявся високий Баклановий мис, повитий морськими випарами.
Після полювання я відчув утому. За вечерею я розповідав Дерсу про Росію, радив йому покинути тайгове життя, сповнене небезпеки й нестатків, і оселитися разом зі мною в місті, але він, як і раніше, мовчав, про щось глибоко замислившись.
Нарешті я відчув, що повіки мої злипаються. Я загорнувся в ковдру і заснув.
Вночі я прокинувся. Місяць стояв високо в небі; зорі, які були ближче до обрію, блищали, мов брильянти. Повернуло за північ. Здавалося, вся природа дрімала. Нема нічого прекраснішого від безмежно широкого моря, залитого місячним сяйвом, і глибокого неба, повного тихих сяючих зірок. Темна вода, громаддя скель на березі і мовчазний ліс у горах гармоніювали одне з одним і створювали картину, сповнену величної краси.
Біля вогню сидів Дерсу. Я одразу зрозумів, що він ще не лягав спати. Старий зрадів, що я прокинувся, і почав гріти чай. Я помітив, як гольд хвилюється, клопочеться коло мене і всіляко старається, щоб я знову не ліг, Я сказав, що спати більше не хочу. Дерсу підкинув у багаття дров і, коли вогонь розгорівся, підвівся й урочисто мовив:
— Капітане! Тепер моя буду говори. Тобі треба слухай.
Він почав з того, як жив раніше, як став самотній і як добував собі їжу полюванням.
