Дерсу Узала - Арсеньєв Володимир

Сорок вимірів у чотирьох місцях (по 10 вимірів у кожному) дали мені такі цифри: 44, 80, 103 і 140 сантиметрів. Цифри ці вказують, що далі від Сіхоте-Аліню ліс стає кращий.

З великих ссавців у верхів'ях Бягаму водяться лось, рись, бурий ведмідь і росомаха; нижче по течії — ізюбр, кабан і тигр. Щодо пернатих, то я помічав на снігу сліди глухарів,* кілька разів бачив великодзьобих ворон, сойок, горіховок, ронж, строкатих дятлів, жовн, повзиків і снігурів. Дерсу сказав мені, що взимку, коли річки замерзають, усі великі пернаті хижаки спускаються в пониззя, де їм легше знайти собі корм.

Бягаму зустрічає Бікін річкою завширшки близько 100 метрів і глибиною 2—2]І2 метра.

Бікін (по-удегейському Бікі, по-китайському Дізінхе) — одна з найбільших річок Уссурійського краю. Її довжина близько 500 кілометрів, верхів'я — в горах Сіхоте-Алішо на широті мису Гладкого..

Недалеко від гирла річки Бягаму стояла одинока удегейська юрта. Видно було, що в ній давно вже ніхто не живе. Такі покинуті юрти тубільці вважають за житло злих духів.

Нам пора було влаштовувати бівуак. Я хотів увійти в юрту, але Дерсу просив мене трохи зачекати. Він накрутив на палицю бересту, занадив її і, просунувши факел у юрту, вигукуючи, почав махати ним. Захаров та Аринін сміялись, а старий дуже серйозно доводив їм, що тільки-но вогонь потрапляє в юрту, чорт разом з димом вилітає через відтулину в покрівлі. Тоді вже людина може сміливо увійти в юрту.

Стрільці підмели в юрті, полотнищем намету завісили вхід і розвели вогонь. Зразу стало затишно. Скрізь розлилося приємне тепло.

Пізно ввечері солдати знову розповідали один одному страшні історії: говорили про мерців, кладовища, порожні будинки і привиди. Раптом на річці щось сильно гупнуло — ніби постріл з гармати. Оповідач замовк. Всі злякано перезирнулися.

— Лід тріснув,— сказав Захаров.

Дерсу повернув голову туди, де гримнуло, 1 щось голосно закричав своєю мовою.

— Кому ти кричиш? — спитав я.

— Наша прогнав чорта з юрти, тепер його сердиться — лід ламає,— відповів гольд.

І, висунувши голову за полотнище, знову почав голосно говорити комусь у просторінь:

— Все одно наша не боїться. Тобі треба другий місце ходи. Там, вище, є ще одна порожня юрта.

Коли Дерсу повернувся на своє місце, обличчя його було знову байдужо-зосереджене. Солдати пирхали в кулак, хоча з своїми домовиками вони були так само наївні, як і Дерсу із своїм чортом.

В цей час десь далеко знову тріснув лід.

— Поїхав,— сказав Дерсу задоволено і махнув рукою в тому напрямку, звідки почувся гуркіт.

Я одягнувся і вийшов з юрти. Ніч була ясна. По чистому, безхмарному небу плив повний місяць. Сніг іскрився, і через це здавалося ще світліше. В нічному повітрі панувала тиша.

Закінчивши роботу, я ще раз напився чаю, загорнувся в ковдру і, повернувшись спиною до вогню, солодко заснув.

Розділ двадцять перший ЗИМОВІ СВЯТА

Річка Бікін у середній течіі.— Зимове полювання на кабанів.— Вечірка в юрті.— Непорозуміння з розміном грошей.— Уявлення тубільців про відстань.— Ялина в лісі.— Ігри на льоду.— Лотерея.

Як і треба було сподіватися, на ранок мороз зміцнів до —32° С. Чим далі ми відходили від Сіхоте-Аліню, тим нижче падала температура. Відомо, що у приморських краях дуже часто на вершинах гір буває тепліше, ніж у долинах. Певно, віддаляючись од моря, ми вступили в "озеро холодного повітря", що наповнювало долину річки Уссурі.

Із сходом сонця ми вирушили в дорогу.

Від гирла Бягаму Бікін, якщо не вважати на його часткові вигини, тече весь час на захід. Праворуч на значній відстані тягнеться високий терасоподібний берег, схожий на плоскогір'я і відомий у китайців під назвою Лао-бей-лаза42. Це — величезний покров лави. Верхній шар базальту перетворився в глину, що й було причиною заболочування тераси, а це, в свою чергу, вплинуло на рослинність. Тому ми бачимо тут тільки березняки, осичняк та поганеньку модрину.

З плоскогір'я Лао-бей-лаза течуть два джерела: Кямту і Сігімі Бяса. Далі, праворуч, в Бікін впадають: річка Бей-сі-лаза, ще збігає з гори такої ж назви, маленький струмочок Музейза 43 та річка Лаохозен44, яка дістала свою назву від слова "лахоу", тобто тигр. Удегейці розповідали, що кілька років тому тут появився тигр, постійно ходив по соболиних пастках, ламав їх і пожирав усе, що в них попадало.

Жодна річка так не розбивається на протоки, як Бікін. Удегейці кажуть, що є місця, де можна налічити двадцять дві протоки. Течія Бікіну набагато спокійніша, ніж течія Іману, але русло його захаращено затопленим лісом, що дуже утруднює плавання на човнах. Од гирла Бягаму до залізниці близько 350 кілометрів.

Трохи нижче Лаохозену міститься невелике удегейське стійбище, що має ту саму назву і складається з трьох юрт.

Ми підійшли до нього смерком. Поява невідомих людей звідкись "згори" налякала удегейців, але, дізнавшись, що в загоні є Дерсу, вони заспокоїлись і прийняли нас дуже гостинно. Цього разу наметів ми не ставили і розмістилися в юртах.

Увечері я розпитував удегейців про їхнє життя на Бікіні і про їхнє ставлення до китайців.

М. Венюков, який 1857 року мандрував в Уссурійському краї, розповідав, що тоді на річці Бікін китайців не було зовсім, а жили самі удегейці (він називає їх орочонами). Сини Піднебесної імперії прийшли значно пізніше. Вони занесли сюди віспу, яка тут так лютувала, що від деяких стійбищ не лишилося жодної людини. У 1895 році на Бікіні жило всього 306 чоловіків і жінок. Китайців, які оселилися на Бікіні, незабаром стало більше, ніж удегейців, вони підкорили їх собі, стали повновладними господарями річки, а удегейці їхніми неоплатними боржниками, що опинилися в становищі рабів. Розповіді про нелюдське поводження з ними китайців сповнені жаху: людей убивали, продавали, як тварин, били палицями... Щоб дізнатися, скільки удегейці впіймали соболів, китайці нерідко вдавалися до катувань. Так тривало доти, доки на допомогу удегейцям не прийшов начальник Ястребов. З військовою командою він піднявся по річці і виселив з Бікіну всіх китайців, лишивши тільки старих та калік. Удегейці зітхнули вільніше, але останніми роками знов почався наплив китайців на Бікін. Цього разу вони колонізувалися в місцевості Сігоу.

Вже два тижні, як ми йшли тайгою. З того, як стрільці і козаки поривалися до жител, я розумів, що вони потребують тривалішого відпочинку, ніж звичайна ночівля. Тому вирішив лишитися ще на день у Лаохозенському стійбищі. Дізнавшись про це, стрільці стали відповідно розміщатися в юртах. Бівуачні роботи відпали, не треба було рубати хвою, носити дрова і т. д. Люди роззулися ( й одразу взялись варити вечерю.

Смерком повернулися з полювання два юнаки-удегейці і сповістили, що недалеко від стійбища бачили сліди кабанів і завтра хочуть влаштувати на них облаву. Полювання мало бути цікаве, і я вирішив піти разом з ними.

Взимку, якщо сніг випаде глибокий, амурські тубільці полюють на кабанів на лижах. Дикі свині тікають далеко, але швидко стомлюються. Тоді мисливці їх доганяють і вбивають списами. Рушниць для такого полювання не беруть, заощаджуючи патрони, які завжди в тайзі дуже дорогі. Крім того, полювання із списами подобається удегейцям як спорт. Тут юнаки мають нагоду показати свою силу і спритність.

Почали готуватися звечора: натягли ремені коло лиж і підточили списи. Виступ було призначено до схід сонця, тому після вечері всі рано лягли спати.

Було ще темно, коли я відчув, що мене хтось торсає за плече.

Я прокинувся. В юрті яскраво горів вогонь. Удегейці вже приготувались; затримка була тільки за мною. Я швидко одівся, засунув у кишеню два сухарі і вийшов на берег річки.

Тільки-но починало світати; зорі одна по одній згасали; блідий місяць поволі рухався назустріч легким, ніжним хмаркам. На другому боці неба займався світанок. Ранок був холодний. У термометрі ртуть опустилася до —39° С. Навколо панувала врочиста тиша; жодна билинка не ворушилася. Темний ліс стояв стіною і, здавалося, прислухався, як тріщать од морозу дерева. Ці звуки дзвінко лунали в застиглому ранковому повітрі, мовби хто ляскав пугою.

Удегейці йшли попереду. Пройшовши трохи по річці Лаохозен, вони звернули вбік, потім зійшли на невеликий хребет і спустилися з нього в сусідній розпадок. Тут мисливці почали радитися. Погомонівши трохи, вони знову пішли вперед, але вже мовчки.

За півгодини стало зовсім видно. Сонячне проміння, освітивши вершини гір, сповістило жителів лісу, що день почався.

В цей час ми досягли того місця, де юнаки напередодні бачили сліди кабанів.

Треба сказати, що влітку дикі свині відпочивають удень, а вночі їдять. Взимку навпаки: вдень вони їдять, а на ніч лягають. Отже, кабани не могли піти далеко. Почалось переслідування.

Уперше в житті я бачив, як швидко удегейці ходять у лісі на лижах. Незабаром я почав одставати, і скоро мисливців уже не було видно. Наздоганяти їх була марна річ, і я не кваплячись пішов по їхній лижні. Так минуло, напевне, півгодини; нарешті я втомився і сів відпочити. Раптом позаду мене почувся якийсь шум. Я обернувся і побачив двох кабанів, що підтюпцем перетинали мені дорогу. Я швидко підняв рушницю і вистрілив, але промахнувся. Злякані кабани кинулись убік. Я вирішив їх переслідувати. Хвилин через п'ятнадцять або двадцять наздогнав кабанів. Вони, мабуть, втомились і ледве пересувалися по глибокому снігу. Та, відчувши небезпеку, ніби солдати по команді, швидко повернули до мене голови. З того, як вони рухали щелепами, та із звуку, який долинав до мене, я зрозумів, що вони підгострювали ікла. Очі тварин горіли, ніздрі були роздуті, вуха нашорошені. Коли б це був один кабан, я, можливо, стріляв би, але переді мною стояли два сікачі. Безперечно, вони кинуться на мене. Я вирішив

ие стріляти, а зачекати іншої, більш слушної нагоди, кабани перестали клацати іклами: вони підняли вгору морди, принюхуючись, потім повільно повернулись і рушили далі. Тоді я обійшов стороною і знову наздогнав їх. Кабани зупинились. Один з них почав рвати іклами кору на сушняку. Нараз тварини насторожилися, заревли і пішли прокладати дорогу ліворуч од мене. В цей час я побачив. чотирьох удегейців. По їхніх обличчях я зрозумів, що юнаки помітили кабанів. Я приєднався до них і пішов ззаду.