Дерсу Узала - Арсеньєв Володимир

Скелі на березі моря, ліс у горах і самотні кущі та дерева здавалися начебто іншими — не такими, як завжди. Опівночі імла стала така густа, що її можна було бачити зовсім близько, і це не був дим, бо*не відгонило горілим. Разом з тим повітря набуло дивної звукопроникності: звичайний голос па далекій відстані лунав гучно і дзвінко; шарудіння миші в траві здавалося таким' шумом, що мимоволі примушував здригатись і обертатися. Здавалося, наче ми опинилися в іншому світі, осяяному не місяцем, а якимсь невідомим тьмяним світилом. А далі повітря наповнилось якимись звуками, схожими на гуркіт грому, глухі вибухи чи далеку гарматну стрілянину залпами. Звуки линули десь од моря. Можливо, єдиний раз у житті ми* чули підземний гул.

Це явище навіяло на всіх людей страх; Дерсу казав, що за все своє життя він ніколи нічого подібного не чув.

Я вважав за необхідне вдатися до інструментів: барометр показував 759, температура повітря —3° С, анемометр — повний штиль. Це дуже цікаве явище тривало до світанку. Коли зникла імла, знову повіяв холодний північно-західний вітер.

Од річки Бабкова берег робить невеликий вигин. Щоб скоротити дорогу, ми піднялися по одній з приток річки Кам'яної, перейшли гірський кряж, який тут сягає висоти 430 метрів, і вийшли на річку Холонку, поблизу її гирла, де застали Хей-ба-тоу з човном. Вітер, здавалося, хотів надолужити втрачене під час штилю вночі і зіяв тепер з особливою силою; анемометр показував 215.

Решту дня я використав, аби оглянути нижню долину Холонку. Тут ми знову бачимо лагуну завдовжки п'ять й завширшки один кілометр. Від моря її відокремлює двоярусний вал. Біля гирла річка Холонку широка і глибока — це найглибше місце колишньої лагуни. Довжина обох валів близько 500 метрів; один вал складається з великих обкачаних валунів, оброслих лишайниками, які свідчать, що це каміння давно лежить нерухомо. Вал, ближчий до моря, менший розмірами, його, як видно, тільки недавно наніс морський прибій. Тепер на місці лагуни утворилося моховите болото, поросле лохиною, багном і морошкою.

Ввечері я розпорядився: на

другий день Хей-ба-тоу з човном повинен був перейти на річку Ха-тоху і там знову чекати нас, а ми підемо вверх по річці Холонку до Сіхоте-Аліню і потім по річці Нах-тоху спустимося знову до моря.

Я велів людям звечора забрати все, що треба, бо завтра Хей-ба-тоу хотів вирушити на світанку.

На другий день, 3 листопада, я прокинувся раніше за інших, .одягнувся і вийшов з намету.

Картина, яку я побачив, була надзвичайно гарна. На сході палав світанок. Море, освітлене промінням сонця, лежало нерухомо, наче розплавлений метал. Від річки здіймався легкий туман. Злякана моїми кроками зграя качок з шумом зірвалася з води і полетіла кудись за болото.

Коли над обрієм піднялося сонце, я побачив далеко в морі парус Хей-ба-тоу.

Я нагрів чай і розбудив своїх супутників.

Добре попоївши, ми зібрали свої торбини і теж рушили в дорогу по накресленому маршруту.

Річка Холонку (по-удегейському Халланку) зветься на картах Світлою. Завдовжки воца близько 90 кілометрів, тече в широтному напрямі і бере початок у горах Сіхоте-Аліню. Якщо йти вгору по річці, то в нижній її половині натрапимо на кілька приток. З правого боку це — Хунди і Дя. Перша трохи більша за другу. Лососеві риби підіймаються тільки до річки Дя, а в основному вони повертають на Хунди. З лівого боку Холонку бере в себе тільки одну притоку — Тальмаксі, по якій можна вийти на річку Пію, що впадає в море па 20 кілометрів вище від мису Плитняк. У долині річки Холонку. раніше були чудові ліси, але тепер вони всі знищені пожежами. Ліс зберігся поодинокими острівцями тільки у верхній течії.

В цей день ми вирушили порівняно пізно, тому й пройшли небагато. З перших же кроків Дерсу встановив, що річка Холонку — не залюднена, що тубільці заходять сюди рідко і що років два тому тут соболювали корейці.

Чим далі йшли ми на північ, тим частіше попадалися модрини, береза Ермано і аяиська ялина. Такі породи, як тополя, берест, липа, росли рідше, а коркове дерево і горіх зникли зовсім. Зате особливо багато було шелюги і вільхи. Дрібнолиста торф'яниста береза мала вигляд дерева. Лес-педеця поступалася місцем таволжнику з мохнатим листям. На кам'янистих схилах з правого берега річки, недалеко від моря, я помітив оригінальний агрус, у якого густо вкриті колючками не тільки стебло, але й ягоди та листя, і особливий вид ялівцю, що стелеться по землі довгими петлями, які всіяні дрібними голчатими листочками.

Перед смерком Дерсу ходив на полювання. Повернувся з порожніми руками. Повісивши рушницю на сучок дерева, він сів біля вогню і сказав, що знайшов щось у лісі, але забув, як ця річ зветься по-російському.

Старий довго не міг знайти її, тому я став давати йому навідні питання. Раптом Дерсу спохватився.

— Дуба синка! — вигукнув він простодушно і подав мені звичайного жолудя.

Потім він повідомив, що зпайшов його на сопці з лівого боку річки, хоча самого дерева поблизу не було видпо.

Мабуть, цього жолудя приніс сюди якийсь птах або невелика тварина — білка чи бурундук.

З кожним днем ставало холодніше. Середня добова температура знизилася до —6,3° С, і дні помітно зменшилися. На ніч для захисту од вітру треба було забиратися в лісову гущавину. Щоб заготувати дров, доводилося рано ставати на бівуаки. Тому за день удавалося пройти мало, і на дорогу, яку влітку можна було пройти за добу, тепер доводилося витрачати вдвоє більше часу.

Вранці 4 листопада всі прокинулися від холоду. Термометр показував — 11° С при великому вітрі. Погрівшись біля вогню, ми напилися гарячого чаю і рушили в дорогу.

Весь час, починаючи від моря, по обидва боки в горах тягнулися суцільні згарища.

Попереду, і ліворуч од нас видніла Плоска гора, заввишки 600 метрів, яку місцеві жителі називають Кямо. З гірського хребта, до складу якого вона входить, беруть початок три притоки Холонку: річки Пуйму, Сололі і Даг-ди — єдине місце в басейні Холонку, де ще водяться ізюбри та кабани. Підійматися на човні можна тільки до річки Сололі.

Біля гирла річки Пуйму ми знайшли розвалену корейську мисливську фанзу і біля неї старий дощаний човен. Це підтвердило, що спостереження Дерсу були правильні.

Вибравши місце для ночівлі, я наказав Захарову й Ари-ніну ставити намет, а сам з Дерсу пішов на полювання. Тут по обох берегах річки де-не-де вузькою смугою ще зберігся живий ліс, де ростуть осика, вільха, кедр, шелюга, береза, клен і модрина. Ми йшли і тихо розмовляли. Дерсу — попереду, я — трохи позаду. Раптом гольд подав мені знак зупинитись. Я спочатку подумав, що він прислухається, але незабаром побачив інше: він зводився навшпиньки, нахилявся на всі боки і нюхав повітря.

— Пахне,— сказав пошепки,— люди є.

— Які люди?

— Кабани,— відповів гольд.— Моя запах найди є.

Хоч як я нюхав повітря, але ніякого запаху не відчував. Дерсу обережно рушив праворуч і вперед. Він часто зупинявся і принюхувався. Так ми пройшли кроків півтораста. Раптом щось шарахнулось убік. Це була дика свиня і з нею піврічне порося. Ще кілька кабанів кинулися врозтіч. Я вистрілив і вбив порося.

Повертаючись назад, я спитав Дерсу, чому він не стріляв у диких свиней.. Гольд відповів, що не бачив їх, тільки чув у гущавині шарудіння, коли вони побігли. Дерсу був невдоволений — голосно лаявся, а потім раптом зняв шапку і почав бити себе кулаком по голові.. Я засміявся і сказав, що він краще бачить носом,' ніж очима. Тоді я не знав, що ця дрібненька пригода була сигналом до трагічних подій.

Порося важило майже 24 кілограми і було дуже до речі. Ввечері ми ласували свіжою дичиною, всі були веселі, жартували і сміялися. Тільки Дерсу сидів похмурий. Він все хмикав і голосно запитував себе, як це він не бачив кабанів.

Після вечері стрільці поділилися на зміни і почали сушити м'ясо на вогні, а я взяв дорожній щоденник.

5 листопада вранці знову був мороз (—14° С); барометр стояв високо (757). Небо було чисте; сонце зійшло, але не гріло, зате давало багато світла. Холод усіх підбадьорював, усім додавав енергії. Разів два ми переходили з одного берега річки на другий. У цих місцях Холонку завширшки близько 6 метрів; русло її захаращене хмизом.

Сьогодні ми пройшли ще дві притоки, які впадають у річку з лівого боку: Монінгі 1-шу, Монінгі 2-гу і Тігда-мугу. Вони також беруть початок з гори Кямо. По долинах річок Монінгі водяться лосі; свіжі сліди їх траплялись часто, але харчів у нас було досить, і, не затримуючись, ми пройшли мимо. Від річки Тігдамугу до річки Олосу (верхня ліва притока Холонку) один день подорожі. По самій річці Холонку і по Олосу можна за день дійти до вододілу. Ця частина Сіхоте-Аліню зі сходу гола, а з заходу — вкрита хвойним лісом.

Ішли ми тепер без провідника, по прикметах, які нам указав солон. І гори, й річки такі схожі одна на одну, що легко було помилитись і піти не тією дорогою. Це мене найбільше непокоїло. Дбрсу, навпаки, ставився до всього байдуже. Він так звик до лісу, що інших умов, мабуть, не міг собі уявити. Йому було зовсім однаково, де ночувати — тут чи в іншому місці...

За вказівками солона, після річки Тігдамугу ми дійшли до другого безіменного струмка і біля нього стали бівуаком. По цьому струмку ми мали йти до перевалу на річку Нахтоху,

Вночі я погано спав. Чогось непокоїла думка: чи правильно ми йдемо? А що як ми пішли не по тому струмку і заблудились! Я довго повертався з боку на бік, нарешті встав і подався до вогню. Коло багаття сидячи спав Дерсу. Біля нього лежали два собаки. Одному з них щось снилося, і він тихенько гавкав. Дерсу теж щось марилося. Почувши мої кроки, він спррсоння голосно запитав: "Який люди ходи?" —* і тієї ж миті знову поринув у сон.

Над землею, що потонула в нічній пітьмі, повисло темне небесне склепіння з мільйонами зірок, які мінилися кольорами веселки. Широкою смугою, від краю до краю, простягся Чумацький Шлях. По той бік річки стіною стояв мовчазний ліс. Навколо було тихо, дуже тихо...

З півгодини посивів я біля вогню. Тривога моя зникла. Я вернувся в намет, загорнувся в ковдру, заснув, а ранком прокинувся аж тоді, коли всі вже збиралися в дорогу. Сонце щойно встало з-за обрію і кидало свої промені на вершини гір.

Відразу ж з бівуаку почався підйом.