Дерсу Узала - Арсеньєв Володимир

Через якихось півгодини ми були вже в дорозі. Сонце зійшло в туманній імлі багряне. Почався новий день.

З отих острівців живого лісу, що оазами збереглися обабіч річки, можна було судити, яка в цих місцях була рослинність. Тут росло багато кедрів і тополь, то тут, то там визирало буро-сіре гілля кущового клена з сухими блідо-рожевими плодами, а поряд — амурський бузок, який тепер можна впізнати тільки по пучках засохлих плодів на верхівках голого гілля з темно-сірою корою. Краще роздивилися ми кущ жасмину та амурський барбарис, на яких вбереглися замерзлі плоди.

На зиму в Зауссурійському краї птахів стало багато менше. Найчастіше траплялися клести — пістряві гарненькі пташки з дзьобами, половинки яких заходять одна за одну. Вони збиралися маленькими зграйками, причому червоні самці трималися окремо від жовто-сірих самиць. Клести часто влітали на землю, щось клювали і підпускали до себе так близько, що можна було в деталях розгледіти їхнє пір'я. Навіть злякавшись, вони не відлітали далеко, а сідали десь поблизу. Рідше попадалися повзики. Я впізнав їх по забарвленню і по голосу, схожому на тихий писк. В одному місці я помітив двох японських корольків — маленьких пташок, що ховались од вітру в ялиновому вітті. То тут, то там мелькали пістряві дятли з білим і чорним оперенням, з червоним надхвістям. Для цих завзятих і галасливих пташок, здавалося, не страшні були ні холод, ні вітер. Руді сойки, крикливі влітку і мовчазні взимку, теж залізли в гущавину лісу. Побачивши нас, вони починали пронизливо кричати, попереджаючи своїх товаришок про небезпеку. Траплялися також великодзьобі ворони і якісь денні хижаки, яких на далекій відстані роздивитися не пощастило. По таловинах, на притоках річки, разів два ми злякали білих крохалів. Вони трималися парами,— певно, самці і самиці. Сабітов убив одного крохаля з гвинтівки. Куля розірвала його на шматки, і я дуже шкодував, що з птаха не можна було зняти шкіру, щоб добре роздивитися.

Годині о четвертій ми дійшли до джерела Олосо. Звідси почалися згарища.

Цього дня ми не пішли далі; вибравши невеликий острівець, залізли в хащу і там затишно влаштувалися бівуаком.

Увечері стрільці розповідали один одному різні страхіття, говорили про привиди, домовиків, з ким що траплялось і хто що бачив.

Дивна річ: стрільці вірили в існування своїх чортів і водночас недовірливо, з глузуванням ставилися до чортів удегейських. Те саме і щодо релігії; я не раз помічав, що удегейці до чужої релігії ставляться набагато терплячіше, ніж європейці. У перших неуважність до чужої релігії ніколи не сягає далі байдужості. Це можна було спостерігати і в Дерсу. Коли стрільці — розповідали про всяку дивину, він слухав, спокійно курив люльку, і на його обличчі не можна було помітити ні усмішки, ні віри, ні сумніву.

Вранці 6 грудня ми встали вдосвіта. Термометр показував —21° С. Із сходом сонця нічний вітер почав стихати, і від цього немовби потеплішало.

Раніше, коли долина Кусуну була вкрита лісом, тут водилося багато соболів. Тепер це пустеля. На горах виросли осичняки та березняки, а місця заливних лісів заполонили кущі шелюги, вільшаник та молода модрина.

Цього дня ми дійшли до гирла річки Бую, яку китайці називають Уленгоу40. Тут мали розпрощатися з Кусуном і повернути до Сіхоте-Аліню.

Біля гирла Уленгоу жив удегеєць Сунцай. Це був типовий представник свого народу. Він успадкував од батька шаманство. Житло його було обставлене безліччю бур-ханів. Крім того, він славився як добрий мисливець і спритний, енергійний та дужий плавець на човні по бистринах річки. На мою пропозицію провести нас до Сіхоте-Аліню Сунцай охоче погодився, але з умовою, що я день побуду в нього. Він казав, що йому треба вирядити брата на полювання, вилікувати хвору стару матір і самому зібратися в далеку путь.

Жінці минуло шістдесят. Вона була охоронницею стародавніх традицій, звичаїв та обрядів, знала багато переказів, знала, коли який накладати штраф (байта), і вважалась авторитетом у розв'язанні спірних питань про калим при одруженні або розлученні.

Я погодився пробути в домі Сунцая весь наступний день і не розкаявся. Сам господар і його мати, як виявилося, були досить товариські, мені пощастило узнати багато цікавого про шаманство і записати кілька казок.

Увечері господар почастував нас мороженою рибою. На стіл було подано цілу рибину. Це був ленок (розміром він трохи менший од молодої горбуші). Ми відкинули упередження європейців до сирої риби і віддали їй належне.

Розділ двадцятий ЧЕРЕЗ СІХОТЕ-АЛІНЬ

Річка Уленгоу,— Згарища.— Полій.— Труп китайця.— .Скидовий виступ#.— Перевал Маака.— Хмари і сніг• Західний схил Сіхоте-Аліню.— "Дикуша".— Чортова юрта.— Річки Миге та Бяго-му.— Заметіль.— Бікін у верхній течії.— Покинута юрта.— Вигнання чорта.— Страхи.— Нічні звуки.

Наступних чотири дні (з 9 по 12 грудня) ми використали на перехід по річці Уленгоу. Річка ця бере початок з хребта Сіхоте-Аліню і тече спершу на південний схід, потім на південь, кілометрів тридцять знову на південний схід і останні п'ять кілометрів — на південь. У середній частині Уленгоу розбивається на багато маленьких струмків, що губляться в лісі серед каміння та бурелому. Внаслідок пожеж, що виникають рік у рік, ліс на горах цілком знищено. Він зберігся тільки по берегах річки і на островах між протоками.

Дивлячись на замерзлі протоки, можна подумати, іцо Уленгоу і влітку багата на воду. Насправді це не так. Вода, що збігає з гір, швидко скочується вниз, не лишаючи позаду себе особливо помітних слідів. Зовсім інша річ узимку. Вода заповнює ями, вибої, протоки і замерзає. Поверх льоду з'являється полій, який дедалі збільшується і розростається вшир. На великих річках буреломний ліс відносить вода, а в малих вій лежить там, де впав. Знаючи це, ми взяли з собою кілька сокир і дві поперечні пилки. За допомогою їх стрільці швидко розбирали завали і прокладали дорогу.

Після 1 грудня сильні північно-західні вітри почали вщухати. Інколи випадали зовсім тихі дні. Показання анемометра коливалися тепер од 60 до 75, але морози стали дужчі.

Чим ближче підходили до перевалу, тим більше було полоїв. Такі місця видно здалеку по випарах, що підіймаються від них. Щоб обійти иолої, треба виходити на косогори. На це доводиться витрачати багато сил і часу. Особливо треба берегтися, щоб не промочити ніг. У таких випадках ніщо не замінить удегейського взуття з рисячої шкіри, зшитого жильними нитками.

Тут сталася маленька пригода, яка затримала нас майже на цілий день. Вночі ми не помітили, як вода підійшла до бівуаку. Одна нарта вмерзла в лід. Довелося вирубувати її сокирами, потім тримати на вогні, щоб від-таяла, і лагодити. Згодом, уже навчені досвідом, ми на бівуаках не лишали парти на льоду, а ставили їх на дерев'яні котки.

Іти з кожним днем було важче й важче. Ми часто попадали то в густий ліс, то в кам'янисті розсипи, завалені буреломом. Попереду з сокирами в руках ішли Дерсу і Суи-цай, рубали кущі і дрібні дерева там, до вони заважали тягнути нарти, або клали їх біля вибоїв та косогорів у тих місцях, де парти могли перекинутися. Чим далі ми заглиблювалися в гори, тим більше було снігу. Скрізь, куди не глянеш, чорніли обгорілі стовбури дерев. Дуже сумна картина — ці згарища. Ніде жодного сліду, жодного птаха...

Я, Суицай і Дерсу пішли попереду; стрільці посувалися повільно. Позаду лунали їхні голоси. В одному місці я зупинився, щоб оглянути гірські породи, які виступали з-під снігу. Через кілька хвилин, доганяючи своїх приятелів, я побачив, що вони йдуть нахилившись і щось уважно розглядають під ногами.

— Що таке? — спитав я Сун-цая.

— Один китайський люд три дні назад ходи,— відповів Дер-су.— Наша слід його знайди.

Справді, подекуди ледве було видно людський слід, майже зовсім запорошений снігом. І ще Дер-су та Сунцай помітили, що сліди йшли нерівно, зигзагами, китаєць часто сідав на землю, і два його бівуаки були зовсім близько один від одного.

— Хворий,— вирішили вони.

Ми прискорили ходу.

Сліди весь час вели по річці. По них видно було, що китаєць уже не намагався перелазити через бурелом, а обходив його. Так ми пройшли ще з півгодини. Та ось сліди круто повернули вбік. Ми пішли туди. Коли це із сусіднього дерева злетіли дві ворони.

— А-а! — вигукнув, зупинившись, Дерсу.— Люди помирай єсть.

Справді, кроків за п'ятдесят од річки ми побачили китайця. Він сидів на землі, прихилившись до дерева, ліктем правої руки сперся на камінь, а голову схилив на ліве плече. На правому плечі сиділа ворона. Коли ми підійшли, вона злякано знялася в повітря.

Очі покійника були розплющені і запорошені снігом. Оглянувши місце біля небіжчика, мої супутники визначили, що коли китайцеві зробилося погано, він вирішив стати на бівуак, зняв мішок і хотів ставити намет, та сили покинули його; він сів під дерево і так помер. Маньчжур Чіші-у, Сунцай і Дерсу лишилися поховати китайця, а ми пішли далі.

Весь день ми працювали, не покладаючи рук, навіть не зупиняючись на обід, і все ж пройшли не більше як десять кілометрів. Бурелом, полій, купинясті болота, провали між камінням, занесені снігом, створили такі перешкоди, що за вісім годин ми пройшли тільки 4 і/4 кілометра, тобто просувалися в середньому 560 метрів за годину. Надвечір дісталися, до гребеня Сіхоте-Аліню. Барометр показував 700 метрів.

Наступний день був 14 грудня. Ранок був тихий і морозний. Сонце зійшло червоне і довго не гріло. На вершинах гір сніг став ніжно-рожевий, а в тіньових місцях мав синюватий відтінок.

Оглядаючи околиці, я помітив осторонь клуби пари, що піднімалися з землі.

Я гукнув Дерсу та Сунцая і подався туди дізнатися, в чому справа. То, виявилося, було залізисто-сірчасте водневе тепле джерело. Навколишня порода червоного кольору; накип білий; вапняковий; температура води +27° С. Удегейці добре знають тепле джерело на Уленгоу як місце, куди завжди приходять лосі, але від росіян вони його старанно приховують.

Од гарячих випарів усе навколо взялося інеєм; каміння, кущі лозняку і сушняк, що лежав на землі, вкрилися химерними візерунками, які виблискували на сонці, мов алмази. На жаль, через холод я не міг узяти з собою води для хімічного аналізу.

Поки ми ходили до теплого джерела, стрільці встигли зняти намет і зв'язати спальні мішки.

Відразу ж од бівуаку почався підйом на Сіхоте-Алінь.