Селяни - Реймонт Владислав

Та й не дивно: за вечерею було досхочу страв і горілки.

За столом залишилися тільки війт і мелькик. Вони сварилися з несамовитим запалом, налітали один на одного, мов шуліки. Амброжій намагався їх помирити, підливаючи їм горілки.

— Ти, діду, млин свій знай, а до хазяїв не лізь! — гримнув на нього війт.

Ображений старий відійшов від них, шкутильгаючи і притискаючи пляшку до грудей, він шукав, з ким би випити й поговорити подружньому.

Молодь висипала на подвір'я, а деякі, обнявшись, виходили за ворота погуляти та попустувати. Дорога аж двигтіла від біганини й гомону. Ніч була ясна, місяць стояв над ставом і світив так яскраво, що навіть найдрібніші кола, які розходились по воді, ніби від ударів місячного світла, виблискували й мерехтіли, мов змії, що тихо повзли, згортаючись кільцями. Проти ночі добре підморозило, земля тріщала під ногами, а на дахах біліла паморозь і вже посипала сивиною дерева. Година була пізня — на селі вже співали перші півні.

В хаті тим часом трохи прибрали і приготували все для танців.

Музиканти повечеряли, відпочили й тихо заграли, скликаючи танцюристів.

А тих недовго довелося кликати: вони юрбою сипнули в хату, бо від звуків скрипки самі ноги ходили ходором. Але хлопці обважніли після вечері і, покружлявши раз-другий, тікали в сіни викурити цигарку чи просто постояти біля стінки.

Ягну жінки забрали в спальню, Борина й Домінікова сиділи на призьбі, літні гості розмовляли на ганку, а в хаті залишились самі дівчата. Вони гомоніли й пересміювались, аж поки їм це не набридло й вони завели гру, щоб розворушити хлопців.

Спочатку грали в "Ходить лис біля дороги, сам безрукий і безногий".

Лисом був одягнений у кожух навиворіт Ясек, на прізвисько Незграба, придуркуватий парубок, посміховище всього села. Він був уже дорослий, але завжди ходив з роззявленим ротом, грався з дітлахами і залицявся до всіх дівчат. Хоч він був і придуркуватий, а проте одинак у батька та ще й мав успадкувати десять моргів, отже, його охоче запрошували скрізь. Зайцем обрали Юзьку Борину.

Ох і сміху ж було! Ясек на кожному кроці спотикався, бо йому підставляли ногу,— і падав колодою на підлогу! А Юзя так схоже завмирала на місці, нюхала повітря й ворушила губами — ну, справжній живий заєць!

Потім гралися в "перепілку". Перепілкою була Настка, і вона так спритно тікала, так швидко кружляла по хаті, що її ніхто спіймати не міг, поки вона сама не полізла в руки, щоб можна було потанцювати в колі.

Після "перепілки" почали гру в "свинки", а під кінець хтось із дружок — здається, Томек Вахнік — вдавав лелеку. Голову накрив хусткою, а з-під неї висунув довгу палку, наче дзьоб, достоту як справжній лелека. Юзька, Вітек та інші підлітки ганялися за ним і дражнили:

Кле-клі. кле-клі!

Твоя мати в пеклі.

Що вона там робить?

Чортам кльоцки дробить!

Що ж вона вчинила?

Діток поморила.

Потім з вереском розбігались і ховались по кутках, мов куріпки, а він доганяв, клював і бив крилами.

Хата ходором ходила від сміху, вигуків і біганини.

Принаймні з годину вони так розважались, потім старший дружко знаком наказав, щоб стало тихо.

Жінки привели із спальні Ягусю, голова в якої була накрита шматком білого полотна, і посадовили її посеред хати на діжі, вкритій периною. Подружки вдавали, ніби хочуть її відбити, а жінки захищали. Нарешті дівчата стали проти неї тісною юрбою і сумно, із сльозами в голосі заспівали:

Йде Ягуся, йде,

А віночок де?

Ось очіпок, молодице,

Одягай, бо так годиться,

Та носи його!

І тоді полотно скинули.

Ягуся була вже в очіпку, одягненому на товсті, закручені коси. Але усміхнена, весела, вона блискучими очима обводила всіх і здавалася ще вродливішою в цьому уборі.

Поволі заграла музика, і всі — старі, молоді, навіть діти — заспівали "хмеля", зливаючи голоси в один могутній, радісний хор. А коли скінчили співати, з Ягусею по черзі танцювали вже тільки заміжні жінки. Ягустинка, яка була вже добре під чаркою, взялася в боки, і ну сипати приспівками:

Коли б я раніше знала,

Що ти підеш за вдівця,

Звила б я тобі віночок

Із самого ялівця!

Потім вона стала виспівувати ще й інші пісеньки, ще більш ущипливі і глумливі.

Але ніхто вже не звертав на це уваги, бо музиканти гримнули щосили, і народ пішов танцювати. Загуло навколо, наче сто ціпів молотило на току, і тісною гущавиною загойдалася в хаті щільна юрба. Танцювали впритул, пара за парою, голова біля голови і все прискорювали темп. Розліталися поли каптанів, танцюристи пристукували закаблуками, вимахували капелюхами, час від часу хто-небудь заспівував, а дівчата підхоплювали: "Да-дана!" — і мчали дедалі швидше, похитуючись у такт і кружляючи в такому швидкому, задерикуватому, шаленому танці, що вже й ніяк було впізнати когось у цій юрбі. Продзвенить тремтяча нота скрипки, сто закаблуків гримнуть об підлогу, сто голосів вигукнуть, сто чоловік закружляють вихором на місці так, що шелест піде від спідниць, каптанів, хусток, які барвистими пташками вихряться в хаті.

Минуло півгодини, година, а вони все танцювали без перепочинку, без упину, підлога двигтіла, стіни трусились, і веселощі все зростали, підіймались, наче вода в річці від зливи.

Після танців почалися різні обряди, як і годиться після того, як на молоду одягнуть жіночий очіпок.

Насамперед Ягуся повинна була платити всім заміжнім жінкам "викуп", щоб вони прийняли її до себе. Потім, один за одним, почалися й інші обряди. Наостанку хлопці сплели кілька довгих джгутів з немолоченої пшениці. Тримаючись за них, дружки оточили Ягусю широким колом, нікого не підпускаючи до неї. Хто хотів з нею танцювати, повинен був силоміць прорватися всередину кола і там танцювати, незважаючи на те, що його з усіх боків хльоскали солом'яними джгутами.

Наостанку мельничиха і Вахнікова почали збирати "на очіпок". Перший кинув на тарілку золоту монету війт, а за ним інші,— брязкотливим градом посипалися срібні карбованці, полетіли папірці, мов листя восени.

Зібрали понад триста злотих — чималі гроші! Для Домінікової це була дрібничка, вона не гналася за дармовим — свого було вдосталь. Але те, що всі охоче жертвували для Ягусі, її так зворушило, що вона не могла стримати сліз. Гукнула синам, щоб принесли горілки, і сама почала частувати всіх, цокатись і, плачучи, цілуватися з кумами...

— Пийте, сусіди, пийте, люди добрі, брати рідні... На серці в мене, наче весна. За Ягусине здоров'я! Ну, ще тільки одну чарочку, ще!

За нею коваль обносив усіх, а Шимек з Єнджиком — теж, бо дуже багато було народу. Ягуся й від себе дякувала всім за добрість, а старим кланялася в ноги.

Знову загомоніла хата, чарки переходили з рук до рук. Обличчя розчервонілись, очі блищали, серця рвалися до сердець — по-братерському, по-сусідському. Ех, один раз живеш на світі! Тільки й є в людини, що випити з друзями і забути про все. Лише смерть костомаха бере кожного поодинці, а веселитися й радіти треба гуртом. Отож люди, зібравшись купками, пили й веселилися, гомоніли кожен своє, не слухаючи інших, але це не біда — відчували всі одне й те саме, одна радість охоплювала їх і з'єднувала докупи.

А в кого горе, то залиш його на завтра, сьогодні розважайся, радій з друзями, втішай серце! Як мати земля влітку родить, восени спочиває, так і людині слід відпочити восени, після того, як напрацювалася в полі.

Коли стоять у тебе, чоловіче, високі стоги і клуні тріщать від добірного, як золото, зерна, яке чекає обмолоту,— тоді можна й погуляти досхочу, в нагороду за працю влітку, за жнива, за клопіт.

Так міркували одні, а інші висловлювали свої смутки й турботи. Були й такі, у кого не тільки світу, що у вікні,— ці позбиралися навколо старого Шимона і розмовляли про минулі часи, про нові кривди, податки і справи всієї громади та, притишуючи голоси, обговорювали деякі темні справи війта.

Борина не приєднувався ні до кого, ходив від одної групи гостей до іншої, а очима невідступно стежив за Ягною, пишаючись її красою. Він часто кидав музикантам гроші й гукав, щоб смичків не шкодували, коли вони починали грати тихше, даючи відпочинок рукам.

Та раптом музика гримнула так, що всі здригнулись, і Борина підскочив до Ягни, міцно обняв її і з місця кинувся в танець, аж підлога задвигтіла. Він летів уперед, повертав Ягусю, закаблуками пристукував, так що гуркіт ішов. То раптом витинав навприсядки, то кружляв від стінки до стінки, то виспівував приспівки, до яких всі погукували, а за ним інші пари, вигукуючи й приспівуючи в такт музиці, кружляли, беручи такий розгін, що здавалося, сто веретен, обмотаних різнобарвною пряжею, з дзижчанням снують по хаті так швидко, що вже не можна розрізнити окремих людей. Наче хто розсипав переливчасту веселку і вона хиталася, мов під вихором, вигравала всіма барвами, звивалася дедалі швидше, дужче, шаленіше: часом од вітру гасли лампи, і темрява оповивала танцюристів, тільки у вікна падало розпорошене місячне сяйво і широкою світляною смугою, киплячим сріблом іскрилося в темряві серед юрби танцюристів, яка напливала бурхливою співучою хвилею, миготіла й кружляла в цій місячній заграві, наче в сонному видінні, і то зникала в щільній темряві, щоб знову виринути на мить біля другої стінки, де під місячним променем мерехтіли ікони, то знову відпливала й тонула в ночі... Тільки важке дихання, тупіт, вигуки, сплітаючись і обриваючись, глухо звучали в темній хаті.

Тягнувся цей танець суцільним, безперервним ланцюгом, і кінця йому не було й краю. Тільки-но музика починала грати новий танець, люди схоплювались, випростовувалися, наче високий бір, і з місця мчали ураганом. Громом розсипався стукіт закаблуків, веселі вигуки струшували дім, і танцюристи кидалися в танок в нестямному захваті, наче в бурю, наче в смертний бій.

Яких тільки танців вони не витанцьовували!

Краков'яки, веселі, бурхливі, що обривалися короткими дзвінкими нотами, оздоблені грайливими приспівками, мов вишиваний пояс, сповнені сміху та захвату, весільного завзяття й буйної, здорової, зухвалої молодості, кумедних пустощів, стрибків і кипіння молодої крові, яка прагнула кохання. Гей!

Мазурки, довгі, наче межа в полі, розлогі, як старі дерева, гучні й вільні, мов неозорі рівнини, важкуваті і швидкі, тужні і зухвалі, плавкі, статечні і свавільні, вперті, мов ці люди, які, збившись докупи, кинулися в танець з такою силою, що, здається, сотня їх може йти проти тисячі, весь світ захопити, розтрощити, рознести на скалки, розтоптати своїми закаблуками і самим загинути, але ще й там, після смерті, танцювати, вибивати закаблуками й пронизливо, по-мазурськи, вигукувати: "Да-дана!"

Обертаси, короткі, поривчасті, запаморочливі, шалені, пустотливі й задумливі, пронизані скорботними нотами, шалені, мов кипіння гарячої крові, і сповнені ніжності й любові; вони налітають грозовою хмарою і водночас сповнені ласкавих голосів, блакитних поглядів, подиху весни, пахощів і шелесту квітучих садків.