Селяни - Реймонт Владислав

На другій половині йому допомагав коваль, а Магда й Юзя розносили на тарілках пироги з медом і сиром, які Магда спекла сьогодні, щоб догодити батькові.

Проте настрій у гостей був млявий. Хоча горілки ніхто не виливав, від чарки не відмовлявся і всі пили із смаком, але якось ще не розгулялись, весільне завзяття не дійшло до кипіння, а тільки ледь-ледь булькотіло, як вода на слабкому вогні. Люди сиділи отетерілі, рухались важко, говорили мало й півголосом, а дехто з старіших навіть позіхав крадькома, потягався і з тугою думав про те, як би йому швидше повалитися де-небудь на солому.

Навіть жінки, хоча вони народ галасливий і найбільше люблять розваги, сиділи на лавах, тулились по кутках і мало балакали між собою.

Ягуся, тільки-но прийшла, переодяглася в чоловіковій спальні — наділа простіше убрання, хоча й святкове, і вийшла вітати й частувати гостей. Але мати не давала їй ні до чого доторкнутись.

— Ти вже погуляй як слід, донечко! Ще встигнеш напрацюватись, намучитись! — шепотіла вона їй, раз у раз обіймаючи та з плачем пригортаючи до себе. Не один дивувався, дивлячись на неї: адже не на чужину її дочка йде, не в інше село навіть. Не на злидні!

Посміювались люди з цієї материнської чутливості, кепкували. Зараз, коли Ягуся увійшла господинею в хату чоловіка, в якого було стільки землі і всякого добра, вони дивилися на неї вже іншими очима. І не одну матір перезрілих дочок мучила заздрість, та й дівчатам було якось прикро і не по собі.

Вони заходили на другу половину, де жив раніше Антек з сім'єю, а зараз Євка і Ягустинка готували вечерю. В печі так і гуло, і Вітек ледве встигав носити дрова та підкладати їх під величезні казани.

Блукали по всій хаті — в кожну шпарину заглядали заздрісні очі.

Та й як було не заздрити такій долі?

Цей дім — найкращий на селі, великий, ясний, високий, кімнати, мов у поміщицькому маєтку, вибілені, чисті, з дерев'яною підлогою! А меблів скільки, посуду різного! Тільки ікон штук з двадцять, і всі під склом! Потім ще хліви, стайні, клуні, стодоли! А худоба! Самих корів п'ять, та бугай, який дає немало прибутку, та троє коней. А земля, гуси, свині!

Жінки сумно зітхали, і то та, то та тихо вимовляла:

— Боже мій, як це господь дає таким, які не заслужили!

— Оце зуміла свого доп'ястись!

— Авжеж! Завжди той схопить, хто наперед протовпиться!

— Чому ж це ваша Уліся проґавила?

— Тому що бога боїться і живе чесно.

— Еге, хіба це тільки вона?

— Та воно сказати — іншій люди не подарують; якщо хоч раз побачать її вночі з парубком, на весь світ ославлять.

— А таким, як ця, щастя!

— Бо сорому не має!

— Та йдіть уже! — кликав Єнджик.— Музика грає, а в хаті — жодної спідниці, навіть потанцювати ні з ким.

— Бач, охочий який до танців! А в матері спитав дозволу?

— Гляди, штанів не загуби, надто вже ти швидкий!

— Та людям ніг не відтопчи!

— З Валентовою йди танцюй, якраз до пари тобі буде — два опудала!

Єнджик тільки лайнувся, схопив першу дівчину, яка трапилась, і потяг її танцювати, не слухаючи, що йому гукають вслід.

В передній кімнаті вже танцювали, але мляво, ніби знехотя. Лише Настка завзято витанцьовувала з Шимеком Пачесем. Вони вже домовились раніше і, тільки-но заграла музика, міцно обхопивши одне одного, кинулися танцювати й кружляли довго, з захватом. Час від часу вони зупинялися, щоб перепочити, і ходили, обнявшись, по хаті. Видно, їм добре було укупі, бо вони весело розмовляли, голосно сміялись і так пригортались одне до одного, що Домінікова стурбувалась і стала стежити за сином.

Тільки коли прийшов війт,— він спізнився, бо відправляв рекрутів у волость,— люди розворушилися. Він, щойно зайшовши та випивши чарку-другу, завів розмову з усіма й став кепкувати з молодих:

— Чого молодий у нас блідий, мов крейда, а молода розчервонілась, як маків цвіт?

— Завтра спитаєш...

— Ну й мастак ви, Мацею,— дня не втратили.

— Та що ви, Петре! Хіба він гусак, щоб в усіх на очах...

— Не кажіть цього, я б і на півкварти об заклад не став би битися! Жбурніть камінчиком у кущі, і завжди яка-небудь пташка випурхне. Це я, війт, вас запевняю!

Гримнув веселий регіт, бо Ягна схопилась і вибігла з кімнати.

Тут і жінки почали базікати, що на думку спаде. Гамір дужчав, усі повеселішали. Війт допоміг, та й горілка своє зробила. Борина її гостям не шкодував, часто пускав пляшку по колу. Танцюристи теж пожвавішали, почали співати, притупувати в такт і дедалі більшим колом кружляли по хаті.

Прийшов Амброжій, відразу сів — мало не біля самого порога — і жадібними очима став стежити за пляшкою, яка переходила від гостя до гостя.

— У тебе голова тільки в той бік крутиться, де чарочки дзвенять,— зауважив йому війт.

— Через те, що надто вони брязкотливі. А хто спраглого напоїть, тому бог заплатить! — поважно відповів Амброжій.

— То напийся води, шкіряний мішок!

— Що скотині добре, те людині шкодить! Знаєте прислів'я: "Вода людині здоров'я звабить, а горілка всякого на ноги поставить"?

— Ну, якщо ти такий мудрагель, пий горілочку.

— Будьмо здорові, пане війт! А ще кажуть: "Хрестись водою, весілля поливай горілкою, похорон — сльозами".

— Гарне прислів'я. Пий другу!

— Не відмовлюсь і від третьої. Я завжди п'ю одну за першу жінку, і дві — за другу.

— Це чому ж?

— Та тому, щоб вчасно вмерла, аби я міг ще й третю собі підшукати.

— Іч, жінки йому сняться, а в самого надвечір очі не бачать.

— Та ще й поночі можу дівку намацати. Вся хата гримнула реготом.

— З Ягустинкою тебе заручимо! — гукали жінки.— Вона теж горілку любить і язиката не згірш від тебе.

— Сказано: коли чоловік роботящий, а жінка язиката, вони півсвіту завоюють.

Війт підсів до Амброжія, інші теж посідали поруч, де хто міг, а кому місця не вистачило на лавах, ті стояли; компанія зайняла півхати, не звертаючи уваги на танцюристів.

І посипалися жарти, вигадки різні, веселі приповістки, розповіді — аж хата гула від реготу. А найбільше просторікував Амброжій, вигадував і брехав людям просто в очі, але так складно й кумедно, що всі лягали з реготу. Йому не поступалася Вахнікова, яку жодна жінка на селі не могла переговорити. Вторував їй і війт, наскільки йому дозволяло урядове звання.

Музика грала щосили, молодь танцювала, погукувала та вибивала закаблуками, а діди так розходились, що забули про все на світі.

Раптом хтось побачив у сінях Янкеля. Його миттю втягли в кімнату. Єврей скинув шапку, уклонився і став дружньо з усіма вітатися, не звертаючи уваги на те, що образливі прізвиська камінням сипались на нього.

— Рудий!

— Нехристь!

— Кобилячий син!

— Тихше ви! Треба його почастувати. Налийте йому горілки! — наказав війт.

— Проходив я мимо — дай, думаю, подивлюсь, як господарі гуляють. Дякую, пане війт, як не випити за здоров'я молодих!

Борина виніс пляшку й налив йому. Янкель обтер чарку полою каптана, надів шапку і випив одну, потім другу.

— Залишайтесь, Янкелю, не станете грішним! Гей, музиканти, грайте єврейської, нехай Янкель потанцює! — гукали навколо, сміючись.

— Можу й потанцювати, це не гріх.

Але раніше ніж музиканти розібрали, чого від них хочуть, Янкель потихеньку вибрався в сіни й шугнув у двір — пішов до Куби забирати рушницю. У хаті й не помітили, що він вийшов.

Амброжій і далі складно брехав, а Вахнікова — вторувала йому, і так час минув до самої вечері. Вже й музика змовкла, пересунули столи, і хазяйки брязкотіли посудом, а вони все базікали та сміялись.

Даремно Борина запрошував їх до столу, ніхто його не слухав.

Потім Ягуся стала повторювати, щоб вони йшли, але війт втягнув її в коло й посадовив біля себе, тримаючи за руку.

Нарешті Ясек Незграба гукнув щосили:

— За стіл, люди,— все прохолоне!

— Тихше, дурню, дадуть і тобі миску вилизати!

— Амброжій вам тут бреше, аж дим іде, і думає, що йому хто-небудь повірить!

— Ясеку, тобі дадуть у морду, бери — бо це твоє! А мене не займай, не подужаєш.

— Ану, давай поміряємось! — гукнув дурний парубок, зрозумівши слова Амброжія буквально.

— Віл теж людину може подужати — мабуть, ще краще, ніж ти.

Ясекова мати заступилась за сина:

— Амброжій ксьондзу прислуговує, то думає, що й сам розумний став.

— Дурна! Пусти телицю в костьол, вона й хвоста задере! — буркнув ображений Амброжій і перший рушив до столу, а за ним вже й інші стали поспіхом займати місця, бо куховарки вносили паруючі миски і по кімнаті полинули смачні пахощі.

Посідали за віком: Домінікова з синами посередині, а дружки молодого й молодої один біля одного. Борина й Ягуся не сідали, вони за всім наглядали й прислужували гостям.

Настала тиша, тільки за вікнами вовтузились і верещали дітлахи, а Лапа з гавканням бігав навколо хати й шкрябався в сіни. Гості тихо, статечно вечеряли й ретельно випорожнювали повні миски — тільки ложки стукотіли та дзвеніли чарки.

А Ягуся все частувала, кожному підкладала на тарілку то м'яса, то чого-небудь іншого і просила їсти досхочу. І так це гарно в неї виходило, так влучно вміла вона кожному сказати ласкаве слово, так усіх тішила своєю красою, що не один парубок стежив за нею тужним поглядом, а мати розцвітала від гордощів і раз у раз відкладала ложку, щоб помилуватися дочкою.

Бачив це й Борина. Коли Ягна йшла до куховарок, він кидався за нею і, наздогнавши в сінях, міцно обіймав і цілував.

— Хазяєчко моя люба! Ти в мене, мов та пані, так умієш все зробити й впорядкувати!

— Аякже, хіба я не господиня! Ідіть-но до хати! Гульбас і Шимон чогось надуті сидять і їдять мало. Випийте-но з ними.

І він слухався її, робив усе, що вона хотіла. А Ягусі було сьогодні якось напрочуд весело й легко. Вона почувала себе господинею, та ще й неабиякою, мало не поміщицею, і влада якось сама собою йшла до неї в руки, а з нею зростала і впевненість, і гордість, сповнена сили й спокою. Вона ходила по хаті статечно, вільно, за всім пильно наглядала й так розумно порядкувала, наче бозна-відколи була тут господинею.

— Чи вона чесна — про це старий швидко дізнається, і це його справа,— шепнула Євка Ягустинці.— Але здається мені, що господиня з неї вийде добра.

— Розумна й Мариська, коли повна миска! — злостиво відповіла Ягустинка.— Так воно буде, поки їй старий не надокучить... поки не почне ганяти за парубками.

— Ні, вона цього не зробить. Матеушу тепер відкоша дали.