Селяни - Реймонт Владислав
Та тільки він її, либонь, так не залишить...
— Еге... Його до цього хтось інший примусить.
— Борина?
— Ну, Борина! Є дехто, дужчий від них обох... А якусь... Прийде час, самі побачите! — Ягустинка хитро всміхнулась.— Вітеку, прожени собаку, гавкає, проклятий, так, що у вухах дзвенить. Та й дітей розжени, бо ще шибки порозбивають і мох порозтягають.
Вітек вискочив з батогом, і Лапа затих, але знявся вереск і тупіт дітлахів, які тікали з подвір'я. Вітек гнався за ними до самої вулиці, але миттю повернувся, бо в нього полетів град каміння й грязюки.
— Вітеку, стривай-но! — гукнув Рох, який стояв у темному кутку подвір'я.— Виклич Амброжія, скажи, що справа негайна. Я почекаю на ґанку.
Амброжій вийшов тільки через кілька хвилин, дуже розгніваний, бо йому не дали доїсти свинину з горохом.
— Костьол горить, чи що?
— Не кричи! Ходім до Куби,— здається мені, що він умирає.
— Ну й нехай здихає і не заважає людям їсти! Був я в нього надвечір, говорив йому, паскудникові, що в лікарню треба. Відрізали б ногу — зараз би одужав.
— Ви йому так сказали? Тепер зрозуміло... Здається, він сам собі ногу відрубав.
— Ісусе, Маріє! Як це сам відрубав?
— Ходім швидше, побачите. Ішов я переночувати в хліву, і тільки зайшов у двір, Лапа як кинеться до мене — гавкає, скавулить, за полу сіпає, а я не можу зрозуміти, чого йому треба... Він побіг уперед, сів біля стайні й виє. Підходжу, дивлюся — Куба лежить упоперек порога, головою до стайні... Я подумав, що він на повітря вийти хотів і зомлів. Переніс його на підстилку, засвітив ліхтар, щоб води пошукати, а він увесь в крові, білий, мов крейда, а з ноги кров так і дзюрчить! Швидше, бо коли б він не вмер...
Вони увійшли до стайні, і Амброжій почав швидко приводити Кубу до пам'яті. Куба лежав непритомний і хрипів крізь зціплені зуби. Щоб влити йому в рот трохи води, довелось розтулити їх ножем.
Нога в нього була перерубана в коліні, ледве трималася на самій шкірі, і з неї струмувала кров.
На порозі червоніли плями крові, лежала закривавлена сокира. Точило, яке звичайно стояло під стріхою, теж валялося біля порога.
— Так, сам відрубав! Боявся лікарні, думав, дурний, що сам собі допоможе. Ну й одчайдушний! Господи Ісусе! Щоб чоловік сам собі ногу відрубав! Просто не віриться! Крові з нього багато витекло.
Куба раптом розплющив очі й дивився досить свідомо.
— Відлетіла? Я рубонув двічі, але голова в мене запаморочилась,— прошепотів він.
— Боляче тобі?
— Нітрохи! Знесилився тільки, але мені краще...
Він лежав спокійно і навіть не скрикнув ні разу, поки Амброжій укладав йому ногу, мив і обмотував її мокрим ганчір'ям.
Рох, стоячи на колінах, присвічував йому ліхтарем і молився так ревно, що сльози текли в нього по щоках. А Куба всміхався радісно, зворушливо й лагідно, мов покинуте в полі дитя, яке ще не розуміє, що матері немає, і радіє траві, яка шумить над його головою, дивиться на сонце, простягає рученята до пташок, що линуть над ним, і по-своєму розмовляє з усіма та радіє. Кубі добре було — зовсім не боляче й спокійно, а на серці так легко й весело, що він і не думав більше про свою хворобу і тільки хвалився пошепки, як добре він нагострив сокиру... ногу на порозі поклав і рубонув просто по коліну... Заболіло воно, але нога не відскочила, тоді він ударив ще раз — з усієї сили... і от тепер нічого не болить... допомогло, видно! Швидше б тільки сила повернулася, то він не валявся б тут, а теж пішов би на весілля, потанцював би... і поїв трохи, бо їсти хочеться!
— Лежи спокійно і не ворушись, а їжу тобі зараз принесуть, я Юзі скажу.
Рох погладив його по обличчю і вийшов за Амброжієм у двір.
— До ранку сконає, засне тихо, як пташка, бо кров з нього вся витекла.
— Треба ксьондза привести, поки він ще в пам'яті.
— Ксьондз поїхав на вечір до поміщика у Волю.
— Ходім туди — баритися не можна!
— Адже до Волі верст сім, та ще й лісом, поночі — заблукаєте відразу. Тут стоять коні для тих, хто після вечері додому поїде. Сідайте і їдьте.
Вони вивели коней на дорогу, і Рох сів.
— Про Кубу не забудьте, треба за ним доглянути! — крикнув він, від'їжджаючи.
— Не залишу його самого, не забуду...
Але він відразу забув про Кубу,— сказав тільки Юзі про їжу, а сам повернув за стіл і так ретельно став прикладатись до чарочки, що невдовзі не пам'ятав уже ні про що в світі.
Юзя, дівчинка добра, зібрала в мисочку все, що тільки могла, налила горілки в пляшку і побігла до Куби.
— Підживися трохи, Кубо, погуляй і ти на весіллі.
— Дякую тобі. Ковбаса як пахне смачно.
— А я її навмисне для тебе підсмажила, щоб смачніша була! — Вона навпомацки тицьнула йому миску в руки, бо в стайні було темно.— Спочатку випий горілки.
Він випив усе до дна.
— Посидь зі мною хвилинку, так мені сумно самому. Він почав жувати, кусати, але нічого не міг проковтнути.
— Що, гуляють там?
— Така гульня, стільки народу, в житті своєму більше не бачила.
— Боринине весілля, то й не диво! — шепнув він з гордістю.
— А батько який веселий! І все ходить за Ягусею, все ходить!
— Як же... красуня, личко у неї, мов у панянки з маєтку.
— А знаєш, Шимек Домінікової так і горнеться до Настки!
— Стара не дозволить: у Настки десять ротів на три морги.
— То вона їх розганяє, де тільки побачить, весь час за ними стежить.
— І війт там?
— Аякже! Інших розважає і найбільше від усіх галасує. І Амброжій теж.
— Ще б пак — на такому весіллі, в такого багатія!.. Не знаєш, що там у Антека? — спитав він тихо.
— Заскочила я до них сьогодні смерком, дітям віднесла м'яса, пирогів, хліба... А він мене з хати вигнав, жбурнув мені вслід усе, що я принесла!.. От як розлютився! Такий сердитий став, такий сердитий! У хаті злидні, плач... Ганка все з сестрою гризеться,— здається, вже й билися...
Куба нічого не відповів. Він голосно шморгав носом і дихав частіше.
— Юзю,— сказав він за хвилину,— кобила щось стогне з самого ранку і все лягає — мабуть, хутко ожеребиться... Приглянути за нею треба. Питво приготувати. Чуєш, як стогне, сердешна... а я й помогти не можу.... Зовсім ослаб... сили немає.
Він замовк, втомлений, і, здавалось, заснув. Юзя скористалася з цього і втекла.
— Цесю! Цесь...— покликав він, стрепенувшись. Кобила протяжно заіржала і сіпнулась на прив'язі так, що загримів ланцюг.
Він узявся за ковбасу, але їсти не хотілося зовсім, не йшов шматок у горло.
— Ісусе, стільки ковбаси, стільки м'яса, а я не можу... зовсім не можу!
Даремно він куштував, облизував, нюхав ковбасу — їсти не міг, рука безсило падала, і він, не випускаючи шматка з пальців, заховав його під солому.
— Господи, боже мій, скільки всього, ніколи в житті в мене стільки не було!.. А я не можу...
Жаль стиснув йому серце, і сльози потекли з очей. Він плакав гірко, захлинаючись, мов скривджена дитина.
"Потім поїм. Відпочину трохи і влаштую собі бенкет",— подумав він.
Але й потім він не міг їсти, все засинав, не випускаючи з кулака ковбасу і не відчуваючи, що Лапа потихеньку її обгризає.
Він отямився раптово, коли в домі після вечері музика гримнула з такою силою, що навіть у стайні затремтіли стіни і закудкудакали перелякані кури.
Звуки виривалися назовні, ніби червоні вогні, бризнули в нічний морок і громом билися об стіни стайні.
В домі йшла буйна гульня, лунав сміх, вигуки, земля гула від тупоту, вереск дівчат роздирав повітря.
Куба спочатку прислухався, але швидко забув про все. Сон морив його і ніс у лунку темряву, наче на дно шумливої річки... чи в глибочінь лісу, де виє вітер.
А коли дужче лунали вигуки, і несамовитий стукіт закаблуків, здавалось, розносив дім, Куба прокидався, виринав із непритомності, наче повертався із страшної далечини, й слухав.
Часом він знову пробував їсти або шепотів тихо, ласкаво:
— Цесько, Цесю, Цесю...
Але вже душа повільно випливала з тіла і то линула в простір, мов птах божий, то кружляла, мов сліпа, не могла відірватися від матері землі, припадала до неї, щоб відпочити від мук, влити свій сирітський плач у людський гомін. Блукала душа серед рідних, ішла до живих, тужно волала до братів, благала в сердець допомоги, аж поки, підсилена божою міццю і милосердям, не полинула нарешті на весняні поля, в неосяжні простори, осяяні вічним світлом і вічною радістю.
Летіла все вище, все далі й далі, туди, де вже не чути людського плачу, ні жалібних скарг усього живого...
...Туди, де квітнуть лілеї, де пахнуть медами квітучі поля, де течуть зоряні ріки по барвистому дні, де вічний день.
...Туди, де чути тихі молитви, де лине і снується, як туман, запашний дим, бринять дзвоники, тихо грає орган і вічно триває свята відправа. Туди, де праведники, і ангели, і святі спільно виспівують хвалу богу в безсмертному божому храмі. Де моляться душі людей, зітхають, плачуть від радості, з'єднавшися з богом навіки-віків.
Туди рвалася змучена душа Куби, що прагла відпочинку.
*******
А гості все гуляли, веселились навіть ще більше, ніж учора, бо тут і частування було краще, і хазяї більше підливали горілки. А вже танцювали досхочу.
Кипіло й клекотіло все, мов окріп на великому вогні; коли гульня трохи вщухала, музика гриміла з новою силою, юрба танцюристів пригиналась, як лан під грозою, а тоді з новим розмахом пускалася в танець, стукаючи ногами, з піснями, з гамором, з вогненним захватом.
Танули серця на вогні палкого розгулу, кипіла кров, серця не пам'ятали себе, і кожен нерв тремтів у такт, кожен рух був танцем, кожен вигук — піснею, і всі очі іскрилися щасливою радістю.
Так тривало цілу ніч, до самого ранку.
А день уставав повільно, важко, ранкова зоря освітила похмурі громади темних хмар, і вже перед самим сходом сонця раптом потемніло й пішов сніг. Спочатку сніжинки падали зрідка, кружляли, наче хвоя, що осипається у вітряний день, та невдовзі сніг став сипати, ніби крізь густе сито. Падав рівно, одноманітно, безшелесно і вкривав дахи, дерева, тини, всю землю наче вибіленою пряжею чи пухом.
Свято скінчилося — ввечері ще мали зібратися в корчмі, але зараз стали розходитись по домівках.
Тільки дружки з музикантами на чолі з'юрмилися біля ганку й заспівали хором останню весільну пісню:
На добраніч молодим,
На добраніч!
Вам вітання віддаєм,
А самі додому йдем!
На добраніч!
*******
Саме в цю мить душа Куби линула до божого престолу.
*******
Зима.
I
Надходила зима.
Осінь ще боролася з нею, не підпускала близько, а зима з гарчанням товклася в синій далечині, мов голодний лютий звір; невідомо було, коли вона переможе і, стрибнувши вперед, встромить свої страшні ікла в світ.
Часом порошив жовтуватий сніг, який швидко танув,— осінній сніг.
Ще приходили дні, сумні, ніби сині від недуги, заціпенілі, гнилі, миготіли тьмяним крижаним світлом, пройняті стогнучим смутком — мертві дні.
