Селяни - Реймонт Владислав
В цей гній, до мене?..
— Дурний ти, як баран! — Ягустинка знизала плечима й пішла.
— Сама дурна, не знає, що верзе! — буркнув обурений Куба і, важко сівши, довго ще міркував: "Що вигадала! Його велебність по кімнатах ходить, книжки читає, з богом розмовляє... І до мене його кликати?.. Ох, ці жінки, їм аби язиком молоти... Дурепа!"
Так він і лежав сам-один, всі про нього забули.
Іноді забігав Вітек — підсипати корму коням або напоїти їх, тоді він і йому давав напитись, але миттю зникав — біг у хату Домі-нікової, де вже знов почали збиратися гості, щоб проводжати молоду до чоловіка.
Кілька разів до стайні забігала Юзька, приносила Кубі шматок пирога і, поторохтівши, наповнивши конюшню таким гамором, що кури з переляку кудкудакали на сідалах, поспіхом тікала.
Та й як їй було не тікати? Там уже гуляли на всі заставки, не згірш, ніж учора, гриміла музика, линули з вікон веселі вигуки й пісні.
А Куба лежав тихо — болі тільки зрідка мучили його — і слухав, як вони там гуляють. Говорив з Лапою, який його ні на хвилину не залишав, і вони разом їли Юзин пиріг, або прицмокував коням і розмовляв з ними. Вони у відповідь радісно іржали, повертаючи до нього голови, а молода кобила навіть зірвалася з вуздечки і, підійшовши, пустувала, тулилася вологими теплими ніздрями до його обличчя.
— Схудла ти, бідолахо, схудла! — він ніжно гладив її, цілував у морду.— Нічого, ось одужаю, то швидко тебе підгодую, хоч би й чистим вівсом.
Він замовкав і бездумно дивився на почорнілі сучки в стіні, з яких сочилися краплі живиці, мов криваві, застиглі сльози.
Сонячний, але блідий день заглядав у шпарини лагідними очима, а в розчинені навстіж двері лився широкий потік світла, іскристий і миготливий, мов золоте осіннє павутиння на стернях, де з сонним дзижчанням б'ються мухи.
Години минали за годинами — то тяглися повільно, мов жебраки сліпі, кульгаві, які насилу бредуть по глибокому піску, то зникали відразу, наче камінь, кинутий в безодню, який летить і зникає так швидко, що його не може спіймати око людини.
Часом галасливою зграйкою влітали до стайні горобці і нахабно хапали корм з ясел.
— Ах, і хитрі ж, поганці! — шепотів про себе Куба.— Навіть такій малесенькій пташці і то господь розум дає, щоб знала, де собі поживок знайти! Тихо, Лапо, нехай поклюють, нехай наїдяться, бідолахи, адже й для них зима прийде,— заспокоював він собаку, який схопився, щоб прогнати злодюжок. На дворі рохкали свині й терлися об ріг стайні так, що стіни тремтіли, а потім з кувіканням встромляли в двері свої довгі брудні рила.
— Жени їх, Лапо! Старці такі, їм завжди всього мало! Згодом закудкудакали кури за порогом; великий рудий півень кілька разів заглядав обережно, відступав, стріпуючи крилами і кукурікаючи, і нарешті зухвало перелетів за поріг — до повного ящика, а за ним і всі кури. Та не встигли вони ще наїстись, як слідом за ними прибігли галасливі гуси. Замиготіли на порозі червоні дзьоби, захиталися білі витягнені шиї.
— Жени, песику, жени їх! Сваряться, паскуди, мов ті жінки.
Миттю знявся гамір, лопотіння крил, полетіли пера, мов з розпоротої перини,— Лапа натішився досхочу. Він повертався до стайні, важко дихаючи, з висолопленим язиком і радісно скавучав.
— Тихше ти!
З хати долинав сердитий голос Ягустинки, біганина, гуркіт меблів, які переносили з кімнати в кімнату.
— Готуються молоду приймати.
Зрідка дорогою проїжджав хто-небудь. Зараз з рипінням тягнувся чийсь віз: Куба намагався вгадати, чий саме.
— Це Клембів віз — одним конем запряжений і з драбинами... Певно, за підстилкою їдуть до лісу. Вісь передня перетерлась, от маточина треться й рипить.
На дорозі весь час лунали кроки, голоси. Звуки були тремтячі, нерозбірливі, але Куба ловив їх на льоту і впізнавав.
— Старий Петрас до корчми йде,— бурмотів він.— Валентова кричить... певне, чиїсь гуси зайшли до неї в город. Відьма — не жінка!.. А це, либонь, Козлова... авжеж, вона! Біжить і горлає... Петрек Рафалів... лопоче, наче кашу жує... Ксьондзова кобила по воду їде... Ага, зупинилась... зачепилась колесом... ще коли-небудь ноги собі переламає...
Так він упізнавав усе і в думці ходив по селу, турбувався, хвилювався, жив його життям. Він не помітив, як минув день. Та от на стінах згасли сонячні зайчики, обриси зблідли, в стайні почало сутеніти.
Вже смерком прийшов Амброжій, який ще, видно, не зовсім протверезився,— він похитувався й говорив так швидко, що його важко було зрозуміти.
— Що, ногу звихнув?
— Ви подивіться і допоможіть чим-небудь.
Амброжій мовчки став розмотувати закривавлене ганчір'я, яке так присохло до ноги, що Куба закричав не своїм голосом.
— І панна в пологах так не верещить! — буркнув Амброжій зневажливо.
— Адже боляче! Не шарпайте так, ради Христа! — майже вив Куба.
— Оце так почастували тебе! Собака тобі ногу погриз, чи що? — ахнув вражений Амброжій. Литка вся була пошматована, гноїлась, нога розпухла, наче колода.
— Це... нікому тільки не кажіть... лісник мене підстрелив...
— Правда! Ось дріб сидить під шкірою, наче мак... Здалека він у тебе влучив? Еге! Нога, здається мені, вже нікуди... Кісточки так і хрустять... Чом же ти відразу мене не покликав?
— Боявся, щоб не взнали... Я на зайця вийшов... застрелив... і вже в полі був... а він у мене як стрельне...
— Казав лісник у корчмі, що хтось йому в лісі шкоду робить...
— Шкоду!.. Та хіба зайці належать комусь?.. Стерво цей лісник! Підстеріг мене... я вже в полі був, а він з обох стволів у мене як стрельне!.. Ох, щоб тебе, сатану!.. Тільки нічого не кажіть нікому... бо засудять мене... стражники заберуть... І рушницю зараз віднімуть, а вона не моя... Я думав, сама загоїться... Поможіть! Так сіпає, так болить...
— Ось ти який штукар! На вигляд святий та божий, а надумав з поміщиками зайчиками ділитися... Ну, тепер ногою за це заплатиш.
Він ще раз оглянув ногу і дуже засмутився:
— Пізно! Дуже пізно! — Поможіть, поможіть! — з жахом стогнав Куба. Амброжій, нічого не відповідаючи, закачав рукава, дістав гострий ножик, і міцно затиснувши ногу Куби, почав виколупувати дробинки й видушувати гній.
Куба спершу ревів, мов недорізаний звір, так що Амброжій навіть заткнув йому рота полою кожуха, але потім затих, зомлівши від болю. Амброжій скінчив операцію, намастив ногу якоюсь маззю, обгорнув чистим ганчір'ям і тільки тоді привів Кубу до пам'яті.
— В лікарню тобі треба,— сказав він тихо.
— В лікарню? — повторив Куба, ще не зовсім отямившись.
— Якщо відрізати тобі ногу, то ти, може, ще й одужаєш.
— Ногу?
— Ну, так, все одно вона вже нікуди не годиться, вся почорніла.
— Відрізати? — перепитував Куба, все ще не розуміючи.
— До коліна. Не бійся, мені ядром до самого стегна відірвало, а я живий залишився.
— Значить, треба тільки відрізати там, де болить, і я одужаю?
— Мов рукою зніме!.. Але тобі треба зараз же в лікарню.
— Ні! Боюсь лікарні... не хочу...
— Дурень ти!
— Там усього живцем пошматують... Там... Відріжте ви самі... Заплачу, скільки схочете, тільки відріжте. В лікарню не піду... краще вже тут здихати...
— Ну й здохнеш! Різати може тільки лікар. Піду зараз до війта, щоб на завтра дали підводу і відвезли тебе в місто.
— Даремно турбуватиметесь — не піду я в лікарню! — сказав Куба твердо.
— Еге, так тебе, дурня, й питатимуть!
— Відрізати — і одразу одужаю,— повторив Куба пошепки, коли Амброжій пішов.
Нога в нього після перев'язки перестала боліти, тільки якось задерев'яніла до самого паху, і по всьому стегну наче комашки бігали. Він не звертав на це уваги, заглибившись у власні думки.
"Одужаю! Напевне, так і є — адже в Амброжія зовсім ноги немає, на милиці ходить... каже, що мов рукою зніме... Але Борина мене вижене... нащо йому наймит без ноги?.. Ні орати, ні іншої роботи... Що ж мені діяти? Хіба скотину пасти чи старцювати... з торбами піти, під костьолом сидіти... Чи, як старий чобіт,— на смітник... здихати під тином... Ісусе милосердний!"
Він раптом усе зрозумів і навіть підвівся від страшної тривоги.
— Ісусе! Ісусе! — повторював він гарячково, нестямно, весь охоплений тремтінням.
Захлинувся тяжким, розпачливим плачем, безсилим криком людини, яка летить у прірву і вже немає їй рятунку.
Довго він вив і кидався в муці, але вже крізь сльози й розпач у ньому мигтіли якісь невиразні думки, рішення, і він поволі стихав, заспокоювався і так заглибився в себе, що нічого не чув. Мов крізь сон, звучали десь поблизу музика, пісні, гамір.
У цей час гості вже перейшли до Борини, щоб там продовжувати весільний бенкет.
Трохи раніше туди відвели гарну корову, перевезли скриню, перини, речі — все, що Ягуся одержала в посаг.
І от тепер, через деякий час після заходу сонця, коли присмерк оповив землю туманом, який віщував зміну погоди, всі з хати Домінікової пішли до Борини.
Попереду йшли музиканти й весело награвали, за ними мати, брати й куми вели Ягусю, ще вдягнену у весільне убрання, а позаду юрбою сунули гості.
Вони поволі йшли навколо ставу, який вже почорнів і згасав, придушений мороком, ішли в дедалі густішому тумані, в мовчанні темряви, ще глухої і беззоряної. Тупіт ніг і музика звучали якось уривчасто і глухо, наче з-під води.
Молодь кілька разів починала заспівувати, часом яка-небудь кума заводила пісню чи кум вигукував: "Да-дана!", але вони швидко змовкали. Справжнього завзяття не було, вологий холод пронизував усіх до кісток.
Тільки коли вже зайшли на подвір'я Борини, подружки молодої заспівали:
Ой дівчина плакала.
Як її вінчали,
Запалили свічки всюди,
На органі грали.
Ти, дівчино, думала —
Все будеш гулять?
Вчора трохи, нині трохи,
А там усе життя плачі
Да-дана! А там усе життя плач!
На ґанку вже чекали Борина, його дружки і Юзя.
Домінікова перша пройшла в хату, несучи у вузлику окраєць хліба, щіпочку солі, вуглину, віск від свяченої свічки-грімниці і пучок колосків, освячених на пречисту. Коли Ягуся переступила поріг, баби кидали їй услід нитки й шматки костриці,— щоб нечистий не мав доступу в хату та щоб молодій завжди щастило.
Всі цілувалися з молодими, бажали їм щастя, здоров'я й що бог дасть. Гості вмить наповнили всю хату.
Музиканти, настроюючи інструменти, тихо награвали, щоб не заважати Борині, який частував гостей.
Він ходив з повним глечиком від одного до другого, примушував пити, цокався й обіймався з кожним.
