Дерсу Узала - Арсеньєв Володимир
Після полудневого привалу ми вибралися з бурелому і надвечір досягли річки Кумуху, яка в цьому місці трохи ширша за Цаоні і мало відрізняється від пеї характером. Ширина її у верхів'ї щонайбільше чотири-п'ять метрів. Якщо звідси йти по ній вгору, до Сіхоте-Аліню, то перевал знову буде на річці Михе, але вже на початку її. Від гирла річки Цаоні до Сіхоте-Аліню, як вважають тубільці, один день дороги.
Бівуак ми влаштували, як завжди, на березі річки.
Надвечір небо очистилося від хмар, і ніч мала бути холодна. Я понадіявся па ковдру і ліг далеко від вогню, поступившись своїм місцем солонові, у якого одежина була поганенька. Годині о третій ранку я прокинувся від того, що змерз. Хоч як намагався я вкритися щільніше, нічого не допомагало: холодне повітря знаходило собі щілину і дуло то в плечі, то в ноги. Довелося встати.
Навколо було темно: вогонь погас. Я зібрав тліючі головешки і почав роздмухувати їх. Через хвилину спалахнуло полум'я, і навколо все стало видно: Захаров і Аринін лежали під захистом намету, а Дерсу спав сидячи, одягнений.
Збираючи дрова, я побачив, що осторонь, далеко від вогню спить солон. Ні ковдрй, ні теплої одежі у нього не було. Він лежав на ялиннику, вкрившись тільки своїм матер'яним каптаном. Побоюючись, щоб він не застудився, я почав торсати його за плече, але солон спав так міцно, що я ледве добудився. Да-парл встав, почухав голову, позіхнув, потім ліг знову на те саме місце і голосно захропів.
Удегейці на диво стійко переносять холод. До цього вони звикають змалку, з тої хвилини, як уперше вдихнуть у себе повітря.
Я трохи погрівся біля вогню, потім забрався до стрільців у намет і тоді добре заснув.
На другий день ми всі повставали дуже рано. Взяті з собою запаси харчів кінчались, і тому треба було поспішати. Наш сніданок складався із смаженої білки, решток коржів, спечених у попелі, і гарячого чаю.
Коли ми вирушили в дорогу, сонечко щойно сходило. Світле і осяйне, воно піднялося з-за лісу і яскравим промінням освітило вкриті снігом вершини гір.
Річка Кумуху (по-удегейському Кумму), названа росіянами річкою Кузнецова, бере початок з хребта Сіхоте-Алінь, тече в широтному напрямі, тільки в нижній своїй частині відхиляється на півдепь і в море впадав біля мису Олімпіада (46°12,5/ п. ш. і 138°20,0' с. д. від Грінвіча). По дорозі Кумуху бере в себе такі притоки: з лівого боку — річка Яаса 1-ша, Яаса 2-га, У смага, Тапку, Ного, Тагди, Хандямі, Дионго, а з правого — крім Цигопі, по якій ми прийшли, ще — Ліго, Цаолосо, Бутиче і Амукта. Із них найбистріша Ліго, а найспокійніша Тагди. З останньої іде перевал на річку Сваїн, що впадає в море далі на північ од річки Кузнецова.
Удегейці в човнах піднімаються до річки Тагди; далі просуватися вверх по Кумуху можна тільки по льоду річки на нартах. В середній її частині, особливо ліворуч, між річками Тагди і Яаса, видно сліди давніх пожеж. Як і скрізь, найбільше вигоріли ліси по хребтах і збереглися тільки в долинах.
Річка Кумуху цікава ще й тим, що саме тут стикаються дві флори — маньчжурська і охотська. Провідниками першої є долини, а другої — гірські хребти. Створюється враження, начебто одна флора клином входить у другу. Тепер, коли листя опало, зверху, з гір, було добре видно, де кінчаються листяні ліси і починаються хвойні. Долини здаються сірими, а хребти темно-зеленими.
Тут, серед кущів, ще можна бачити деяких представників маньчжурської флори, як-от: 1) ліщина, у якої обгортка горіхів витягнута в довгу трубку і густо поросла колючими волосинками; 2) червоногілляста шипшина з дуже видовженими плодами, які зберігаються на її гілках мало пе всю зиму; 3) калина, що дає багато соковитих світло-червоних плодів; 4) з півникових — витка діоскорея, чоловічі і жіночі екземпляри якої різняться між собою; 5) актинідія, що створює густі зарості по підліссю, і 6) лимонник, з гронами червоних ягід, від яких пече в роті наче від перцю.
В середній течії Кумуху має завширшки метрів 20 і до одного метра завглибшки по фарватеру. Середня швидкість течії — 8 кілометрів на годину в малу воду. За словами тубільців, недалеко від моря є виходи вугілля на поверхню.
Хоч як ми старались, але в цей день нам пощастило дійти тільки до річки Тагди. До моря лишалося ще кілометрів двадцять.
Коли накреслений маршрут наближається до кінця, то завжди поспішаєш: хочеться скоріше закінчити путь. По суті, дійшовши до моря, ми нічого не вигравали. Від гирла Кумуху знову підемо по якій-небудь річці в гори; так само будемо влаштовувати бівуаки, ставити намети і носити дрова на ніч; але все-таки в кінці накресленого маршруту завжди є щось особливо привабливе. Через це всі рано лягли спати, щоб рано встати.
На другий день, тільки-но зачервоніло на сході, всі прокинулися, наче по команді, і почали збиратися в дорогу. Я взяв рушник і пішов до річки вмиватися.
Природа перебувала ще в тому стані спокою, коли все-дрімає і тішиться передранковим спочинком. Від річки здіймалися холодні випари; на землю впала рясна роса... Та ось легенький ранковий вітрець пробіг по лісу. Туман одразу почав розпливатись, показався протилежний берег. На бівуаку стало тихо — люди підкріплялися їжею. Нараз до мого вуха долинуло бриньчання гальки: хтось ішов по камінню. Я оглянувся і побачив дві тіні: одну високу, другу нижчу. Це були лосі — самка й однорічне теля. Тварини підійшли до річки і почали жадібно пити воду. Самка хитнула головою і стала зубами чухати свій бік. Я милувався тваринами і боявся, щоб їх не помітили стрільці. Раптом самка відчула небезпеку і, настороживши свої великі вуха, уважно подивилася в наш бік. Вода капала у неї з губів і від цього по спокійній поверхні річки розходилися кола. Лосиха стрепенулася, хрипко крикнула і помчала до лісу. В цю мить повіяв вітрець, і знову протилежний берег потонув у тумані. Захаров стріляв і промахнувся, чому я в душі дуже радів.
Нарешті зійшло сонце. Клуби туману набрали жовтогарячого відтінку. Крізь них почали вимальовуватися кущі, дерева, гори...
Через півгодини ми йшли стежкою і весело гомоніли між собою.
На галявині, поблизу моря, оселився старовір Долга-пов, який експлуатує тубільців, що живуть па сусідніх з ним річках. Мені не хотілося зупинятись у людини, яка влаштовує свій добробут за рахунок бідняків; через це ми пройшли просто до моря і біля гирла річки знайшли Хей-ба-тоу з човном. Він прибув на Кумуху того ж дня, як вийшов із Кусуну, і чекав нас тут майже тиждень.
Увечері стрільці розпалили великі багаття. У них був веселий настрій, наче вони повернулися додому. Люди так звикли до похідного життя, що зовсім не відчували його труднощів.
Одну добу ми простояли на місці. Треба було спочити, зібратися з силами і навести лад у своїх речах. Нарешті настало 1 листопада — перший день зимового місяця. Ранком був мороз до —10° С при великому вітрі.
Хоч би в якому напрямі віяв вітер — з материка в море чи, навпаки, з моря на материк,— рух його завжди відбувається по долинах. В тих випадках, коли останні мають північно-західний напрям, вітер дме з такою силою, що вивертає дерева і зриває з будинків дахи. Звичайно із сходом сонця вітер вщухає, а годині о четвертій дня починає віяти .знову.
Від річки Тахобе до Кумуху є пішохідна стежка. Вона проходить між горами недалеко від моря — за 16 кілометрів. У топографічному і геологічному відношенні вся місцевість між двома згаданими річками являє широчезний лавовий покров. Тепер це невисокі горби, порізані великими ярами. Колись тут був чудовий ліс. Нині від нього лишилися тільки пні і рідкий сухостій. Ярами, про які я згадав, біжать у море струмки: Цалла, Анкуга, Лолобінга, Таха-лун, Калама і Кумолун.
Розділ сімнадцятий СЕРЦЕ ЗАУССУРІЙСЬКОГО КРАЮ
Малі річки на березі моря.— Суха імла і звукопроникність повітря.— Нюх мисливця.— Неспокій і сумніви.— Перевал на річку Нахтоху.— Сліди людини.— Удегеєць Янселі.— Притоки річки.— Удегеєць Монгулі.— Китаєць, який украв соболя.— Тубільне населення.— Кладовище.— Тривожна звістка.— Зникнення Хей-ба-тоу.— Безвихідне становище.
На річці Кузнецова ми розпрощалися з солоном. Він повернувся додому, на річку Тахобе, а ми рушили далі на північ. Хей-ба-тоу було наказано йти вздовж берега моря і очікувати нас у гирлі річки Холопку.
Від снігу, що випав, не лишилось і сліду, хоч температура весь час була досить низька. На землі ніде ніяких слідів відлиги, однак сніг кудись зник. Причина цього — надзвичайно сухі зимові північно-західні вітри, які знищують усю вологу і роблять клімат Зауссурійського краю в цю пору року схожим на континентальний.
Рослинність тут така ж чахла, як і скрізь на узбережжі моря. Помітно переважають хвойні породи; появляється дедалі більше модрини, а дубняків стає менше.
Стежка, що досі вела нас уздовж морського берега, закінчилася біля річки Кумуху. Від мису Олімпіада до річки Самарги по прямій лінії на 150 кілометрів, а насправді — на 230 берег гористий і зовсім пустинний. Подібно до густої коркової щітки, хвойний замшілий ліс одягає всі гори і доходить впритул до берега моря. Ця частина дороги вважається дуже важкою. Сюди стараються не заходити навіть удегейці. Відстань, яку морем на човні можна пропливти за півдня, пішки берегом навряд чи пощастить пройти і за чотири доби.
За день ми пройшли небагато і стали бівуаком біля річки Бабкова. Тут можна бачити добре виявлені берегові тераси заввишки близько 12 метрів. Річка промила в них вузьке ложе, подібне до каньйону. По широкому заболоченому плато де-не-де ростуть поодинці біла береза, модрина і дуб.
Човен Хей-ба-тоу міг зупинитися лише в гирлах таких річок, де не було бара, зате була хоч невелика заводь. Річка Бабкова не мала цих достоїнств, і тому Хей-ба-тоу проминув її, маючи намір зупинитися біля мису Сосунова.
Зранку погода стояла на диво тиха. Весь день у повітрі була суха імла, яка після полудня почала швидко густішати. Сонце з білого стало жовте, потім оранжеве і, нарешті, червоне; таким воно і сховалося за обрій. Я помітив, що сутінки були короткі: якось швидко спустилася нічна пітьма. Море зовсім заспокоїлось, ніде ні єдиного сплеску. Здавалося, наче воно заснуло. Годині о десятій вечора зійшов місяць. Він був дуже великий, мав дивний вигляд і навіть опівночі не втратив того червоного кольору, що властивий йому під час низького стояння над обрієм.
