Війна і мир (том 4) (переклад Віктора Часника) - Толстой Лев

Петя був музикальний, так само як Наташа, і більше Миколи, але він ніколи не вчився музиці, не думав про музику, і тому мотиви, що несподівано приходили йому в голову, були для нього особливо нові і привабливі. Музика грала все більше чуємо і дужче. Наспів розростався, переходив з одного інструменту в інший. Відбувалося те, що називається фугою, хоча Петя не мав ні найменшого поняття про те, що таке фуга. Кожен інструмент, схожий на скрипку, то на труби — але краще і чистіше, ніж скрипки і труби, — кожен інструмент грав своє і, не догравши ще мотиву, зливався з іншим, що починав майже те ж, і з третім, і з четвертим , і всі вони зливалися в одне і знову розбігалися, і знову зливалися то в урочисто церковне, то в яскраво блискуче і переможне.

"Ах, так, адже це я уві сні, — гойднувшись наперед, сказав собі Петя. — Це у мене в вухах. А може бути, це моя музика. Ну, знову. Валяй моя музика! Ну! .. "

Він закрив очі. І з різних сторін, як ніби здалеку, затріпотіли звуки, стали складатися, розбігатися, зливатися, і знову все злилося в той же солодкий і урочистий гімн. "Ах, це принадне щось таке! Скільки хочу і як хочу", — сказав собі Петя. Він спробував керувати цим величезним хором інструментів.

"Ну, тихіше, тихіше, завмирайте тепер. — І звуки слухалися його. — Ну, тепер повніше, веселіше. Ще, ще радісніше. — І з невідомої глибини піднімалися все частіші, урочисті звуки. — Ну, голоси, приставайте! " — наказав Петя. І спочатку здалеку почулися голоси чоловічі, потім жіночі. Голоси росли, росли в рівномірному урочистому зусиллі. Петі страшно і радісно було слухати їх незвичайну красу.

З урочистим переможним маршем зливалася пісня, і краплі капали, і вжиг, жиг, жиг ... свистіла шабля, і знову побилися і заіржали коні, не порушуючи хору, а входячи в нього.

Петя не знав, як довго це тривало: він насолоджувався, весь час дивувався своїй насолоди і шкодував, що нікому повідомити про неї. Його розбудив лагідний голос Лихачова.

— Готово, ваше благородіє, надвоє хранцуза розпластаєте.

Петя прийшов до тями.

— Вже світає, далебі, світає! — скрикнув він.

Невидні перш коні стали видні до хвостів, і крізь оголені гілки виднілося водянисте світло. Петя стрепенувся, скочив, дістав з кишені рубль і дав Лихачову, махнувши, спробував шашку і поклав її в піхви. Козаки відв'язувати коней і підтягували попруги.

— Ось і командир, — сказав Лихачов. З вартівні вийшов Денисов і, гукнувши Петю, наказав збиратися.

Глава 11

Швидко в напівтемряві розібрали коней, підтягнули попруги і розібралися по командам. Денисов стояв у вартівні, віддаючи останні накази. Піхота партії, човгаючи сотнею ніг, пройшла вперед по дорозі і швидко зникла між дерев в передсвітанковому тумані. Осавул щось наказував козакам. Петя тримав свого коня за повід, з нетерпінням чекаючи наказу сідати. Обмите холодною водою, обличчя його, особливо очі горіли вогнем, озноб пробігав по спині, і в усьому тілі щось швидко і рівномірно тремтіло.

— Ну, готово у вас все? — сказав Денисов. — Давай коней.

Коней подали. Денисов розсердився на козака за те, що попруги були слабкі, і, вилаявши його, сів. Петя взявся за стремено. Кінь, за звичкою, хотів гризонути його за ногу, але Петя, не чуючи своєї тяжкості, швидко скочив у сідло і, озираючись на гусар, які зрушили ззаду в темряві, під'їхав до Денисова.

— Василь Федорович, ви мені доручіть що-небудь? Будь ласка ... заради бога ... — сказав він. Денисов, здавалося, забув про існування Петі. Він озирнувся на нього.

— Але я тебе пг'ошу, — сказав він суворо, — слухатися мене і нікуди не потикатися.

Під весь час переїзду Денисов ні слова не говорив більше з Петром і їхав мовчки. Коли під'їхали до узлісся, в поле помітно вже стало світлішати. Денисов поговорив щось пошепки з осавулом, і козаки стали проїжджати повз Петі і Денисова. Коли вони всі проїхали, Денисов торкнув свого коня і поїхав під гору. Сідаючи на зади і ковзаючи, коні спускалися з своїми сідоками в балку. Петя їхав поруч з Денисовим. Тремтіння у всьому його тілі все посилювалося. Ставало дедалі світліше і світліше, тільки туман приховував віддалені предмети. З'їхавши вниз і озирнувшись назад, Денисов кивнув головою козакові, що стояв біля нього.

— Сигнал! — промовив він.

Козак підняв руку, пролунав постріл. І в ту ж мить почувся тупіт коней, що поскакали попереду, крики з різних сторін і ще постріли.

В ту ж мить, як пролунали перші звуки тупоту і крику, Петя, вдаривши свого коня і випустивши поводи, не слухаючи Денисова, який кричав на нього, поскакав вперед. Петі здалося, що раптом абсолютно, як серед дня, яскраво розвиднилося в ту хвилину, як почувся постріл. Він під'їхав до мосту. Попереду по дорозі скакали козаки. На мосту він зіткнувся з відсталим козаком і поскакав далі. Попереду якісь люди, — мабуть, це були французи, — бігли з правого боку дороги на ліву. Один впав у грязюку бруд під ногами Петіного коня.

У одній хати стовпилися козаки, щось роблячи. З середини натовпу почувся страшний крик. Петя під'їхав до цієї натовпі, і перше, що він побачив, було бліде, з тремтячою нижньою щелепою обличчя француза, який тримався за древко спрямованої на нього піки.

— Ура! .. Хлопці ... наші ... — прокричав Петя і, давши поводи розпалився коні, поскакав вперед по вулиці.

Попереду чулися постріли. Козаки, гусари і російські обірвані полонені, які бігли з обох сторін дороги, всі голосно і нескладно кричали щось. Молодецький, без шапки, з червоним похмурим обличчям, француз у синій шинелі відбивався багнетом від гусарів. Коли Петя під'їхав, француз вже впав. Знову запізнився, промайнуло в голові Петі, і він поскакав туди, звідки чулися часті постріли. Постріли лунали на подвір'ї того панського будинку, на якому він був вчора вночі з Долоховим. Французи засіли там за тином в густому, зарослому кущами саду і стріляли по козаках, що стовпилися біля воріт. Під'їжджаючи до воріт, Петя в пороховому диму побачив Долохова з блідим, зеленуватим лицем, який кричав щось людям. "В об'їзд! Піхоту почекати! " — кричав він, в той час як Петя під'їхав до нього.

— Почекати? .. Ураааа! .. — закричав Петя і, не зволікаючи жодної хвилини, поскакав до того місця, звідки чулися постріли і де густіше був пороховий дим. Почувся залп, завищали порожні і в щось шльопнувши кулі. Козаки і Долохов вскакалі слідом за Петром в ворота будинку. Французи в хиткому густому димі одні кидали зброю і вибігали з кущів назустріч козакам, інші бігли під гору до ставка. Петя скакав на своєму коні вздовж по панському двору і, замість того щоб тримати поводи, дивно і швидко махав обома руками і все далі і далі збивався з сідла на одну сторону. Кінь, наїхавши на багаття, що тліло в ранковому світлі, вперлася, і Петя важко впав на мокру землю. Козаки бачили, як швидко засмикалися його руки і ноги, незважаючи на те, що голова його не ворушилася. Куля пробила йому голову.

Переговори з старшим французьким офіцером, який вийшов до нього з-за будинку з хусткою на шпазі і оголосив, що вони здаються, Долохов зліз з коня і підійшов до Петі, який лежав нерухомо, з розкинутими руками.

— Готовий, — сказав він, насупившись, і пішов в ворота назустріч Денисову, що їхав до нього.

— Убитий ?! — скрикнув Денисов, побачивши ще здалеку щось знайоме йому, безсумнівно мертве положення, в якому лежало тіло Петі.

— Готовий, — повторив Долохов, наче вимовляння цього слова доставляло йому задоволення, і швидко пішов до полонених, яких оточили поспішає козаки. — Брати не будемо! — крикнув він Денисову.

Денисов не відповідав; він під'їхав до Петі, зліз з коня і тремтячими руками повернув до себе забруднені кров'ю і брудом, вже бліде обличчя Петі.

"Я звик що-небудь солодке. Відмінні родзинки, беріть всі", — згадалося йому. І козаки з подивом озирнулися на звуки, схожі на собачий гавкіт, з якими Денисов швидко відвернувся, підійшов до тину і схопився за нього.

У числі відбитих Денисовим і Долоховим російських полонених був П'єр Безухов.

Глава 12

Про ту партії полонених, в якій був П'єр, під час всього свого руху від Москви, не було від французького начальства ніякого нового розпорядження. Партія ця 22-го жовтня перебувала вже не з тими військами і обозами, з якими вона вийшла з Москви. Половина обозу з сухарями, який йшов за ними перші переходи, була відбита козаками, інша половина поїхала вперед; піших кавалеристів, які йшли попереду, не було жодного більше; вони всі зникли. Артилерія, яка перші переходи виднілася попереду, замінилася тепер величезним обозом маршала Жюно, конвойованим вестфальцями. Ззаду полонених їхав обоз кавалерійських речей.

Від Вязьми французькі війська, які перш йшли трьома колонами, йшли тепер однією купою. Ті ознаки безладу, які помітив П'єр на першому привалі з Москви, тепер дійшли до краю.

Дорога, по якій вони проходили, по обидва боки була обкладена мертвими кіньми; обірвані люди, відсталі від різних команд, безперестанку перемінюючись, то приєднувалися, то знову відставали від колони, що йшла.

Кілька разів під час походу бували фальшиві тривоги, і солдати конвою піднімали рушниці, стріляли і бігли стрімголов, давлячи один одного, але потім знову збиралися і лаяли один одного за марний страх.

Ці три збіговиська, які йшли разом, — кавалерійське депо, депо полонених і обоз Жюно, — все ще становили щось окреме і цілісне, хоча і те, і друге, і третє швидко тануло.

У депо, в якому було сто двадцять возів спочатку, тепер залишалося не більше шістдесяти; інші були відбиті або кинуті. З обозу Жюно теж було залишено і відбито кілька возів. Три вози були розграбовані набіглими відсталими солдатами з корпусу Даву. З розмов німців П'єр чув, що до цього обозу ставили караул більше, ніж до полонених, і що один з їхніх товаришів, солдат-німець, був розстріляний за наказом самого маршала за те, що у солдата знайшли срібну ложку, що належала маршалу.

Більше ж усього з цих трьох зборищ розтануло депо полонених. З трьохсот тридцяти чоловік, що вийшли з Москви, тепер залишалося менше ста. Полонені ще більш, ніж сідла кавалерійського депо і чим обоз Жюно, обтяжували конвоїрів солдатів. Сідла і ложки Жюно, вони розуміли, що могли для чого-небудь стати в нагоді, але для чого було голодним і холодним солдатам конвою стояти на варті і стерегти таких же холодних і голодних росіян, які мерли і відставали дорогою, яких було велено пристрілювати, — це було не тільки незрозуміло, але і противно.