Війна і мир (том 4) (переклад Віктора Часника) - Толстой Лев

[Quand un officier fait sa ronde, les sentinelles ne demandent pas le mot d'ordre] Я питаю, чи тут полковник? — крикнув Долохов, раптом спалахнувши та наїжджаючи конем на вартового. [— Je vous demande si le colonel est ici?]

І, не чекаючи відповіді від вартового, який посторонився, Долохов кроком поїхав в гору.

Помітивши чорну тінь людини, що переходить через дорогу, Долохов зупинив цю людину і запитав, де командир і офіцери? Чоловік цей, з мішком на плечі, солдат, зупинився, близько підійшов до коня Долохова, доторкаючись до нього рукою, і просто і дружелюбно розповів, що командир і офіцери були вище на горі, з правого боку, на дворі ферми (так він називав панську садибу).

Проїхавши по дорозі, по обидва боки якої звучав від багать французький говір, Долохов повернув у двір панського будинку. Проїхавши в ворота, він зліз з коня і підійшов до великого палаючого вогнища, навколо якого, голосно розмовляючи, сиділо кілька людей. У казанку з краю варилося щось, і солдат в ковпаку і синій шинелі, стоячи на колінах, яскраво освітлений вогнем, помішував в ньому шомполом.

— З цим чортом не впоратися. [Oh, c'est un dur a cuire,] — говорив один з офіцерів, що сиділи в тіні з протилежного боку багаття.

— Він їх пробере, [Il les fera marcher les lapins] — зі сміхом сказав інший. Обидва замовкли, вдивляючись в темряву на звук кроків Долохова і Петі, що підходили до багаття з своїми кіньми.

— Здрастуйте, панове! [Bonjour, messieurs!] — голосно, чітко вимовив Долохов.

Офіцери заворушилися в тіні багаття, і один, високий офіцер з довгою шиєю, обійшовши вогонь, підійшов до Долохова.

— Це ви, Клеман? [C'est vous, Clement?] — сказав він. — Звідки, чорт ... [D'ou, diable ... ] — але він не докінчив, побачивши свою помилку, і, злегка насупившись, як з незнайомим, привітався з Долоховим, питаючи його, чим він може служити. Долохов розповів, що він з товаришем наздоганяють свій полк, і запитав, звертаючись до всіх взагалі, чи не знають офіцери щось про шостий полк. Ніхто нічого не знав; і Петі здалося, що офіцери вороже і підозріло стали оглядати його і Долохова. Кілька секунд всі мовчали.

— , Якщо ви розраховуєте на вечерю, то ви запізнилися. [Si vous comptez sur la soupe du soir, vous venez trop tard] — сказав з стриманим сміхом голос з-за багаття.

Долохов відповідав, що вони ситі і що їм треба в ніч же їхати далі.

Він віддав коней солдату, що помішував в казанку, і навпочіпки присів біля вогнища поряд з офіцером з довгою шиєю. Офіцер цей, не зводячи очей, дивився на Долохова і перепитав його ще раз: якого він був полку? Долохов не відповідав, ніби не чув запитання, і, закурюючи коротеньку французьку люльку, яку він дістав з кишені, питав офіцерів про те, в якій мірі безпечна дорога від козаків перед ними.

Ці розбійники всюди. — [Les brigands sont partout,] — відповідав офіцер через багаття.

Долохов сказав, що козаки страшні тільки для таких відсталих, як він з товаришем, але що на великі загони козаки, ймовірно, не сміють нападати, додав він запитально. Ніхто нічого не відповів.

"Ну, тепер він поїде", — щохвилини думав Петя, стоячи перед багаттям і слухаючи його розмова.

Але Долохов почав знову розмову, яка було припинилась, і прямо став розпитувати, скільки у них людей в батальйоні, скільки батальйонів, скільки полонених. Запитуючи про полонених росіян, які були при їх загоні, Долохов сказав:

— Гм, тягати за собою ці трупи. Краще б розстріляти цю наволоч, [La vilaine affaire de trainer ces cadavres apres soi. Vaudrait mieux fusiller cette canaille,] — і голосно засміявся таким дивним сміхом, що Петі здалося, французи зараз дізнаються обман, і він мимоволі відступив на крок від багаття. Ніхто не відповів на слова і сміх Долохова, і французький офіцер, якого не видно було (він лежав, закутавшись шинеллю), підвівся і прошепотів щось товаришеві. Долохов встав і покликав солдата з кіньми.

"Подадуть чи ні коней?" — думав Петя, мимоволі наближаючись до Долохову.

Коней подали.

— Прощайте, панове [ Bonjour, messieurs,] — сказав Долохов.

Петя хотів сказати добрий вечір [bonsoir] і не міг договорити слова. Офіцери щось пошепки говорили між собою. Долохов довго сідав на коня, яка не стояла; потім кроком поїхав з воріт. Петя їхав біля нього, бажаючи і не сміючи озирнутися, щоб побачити, біжать або не біжать за ними французи.

Виїхавши на дорогу, Долохов поїхав не назад в поле, а вздовж по селу. В одному місці він зупинився, прислухаючись.

— Чуєш? — сказав він.

Петя узнав звуки російських голосів, побачив біля вогнищ темні фігури російських полонених. Спустившись вниз до мосту, Петя з Долоховим проїхали вартового, який, ні слова не сказавши, похмуро ходив по мосту, і виїхали в балку, де чекали козаки.

— Ну, тепер прощай. Скажи Денисову, що на зорі, по першому пострілу, — сказав Долохов і хотів їхати, але Петя схопився за нього рукою.

— Ні! — скрикнув він, — ви такий герой. Ах, як добре! Як чудово! Як я вас люблю.

— Добре, добре, — сказав Долохов, але Петя не відпускав його, і в темряві Долохов розглянув, що Петя нахилявся до нього. Він хотів поцілуватися. Долохов поцілував його, засміявся і, повернувши коня, зник у темряві.

Глава 10

Повернувшись до сторожці, Петя застав Денисова в сінях. Денисов в хвилюванні, неспокої і досади на себе, що відпустив Петю, чекав на нього.

— Слава Богу! — крикнув він. — Ну слава Богу! — повторював він, слухаючи захоплену розповідь Петі. — І чог'т тебе візьми, через тебе не спав! — промовив Денисов. — Ну, слава богу, тепег' лягай спати. Ще вздг'емнемо до г'анку.

— Так ... Ні, — сказав Петя. — Мені ще не хочеться спати. Та я і себе знаю, якщо засну, так вже скінчено. І потім я звик не спати перед боєм.

Петя посидів деякий час в хаті, радісно згадуючи подробиці своєї поїздки і жваво уявляючи собі те, що буде завтра. Потім, помітивши, що Денисов заснув, він встав і пішов на двір.

На дворі ще було зовсім темно. Дощик пройшов, але краплі ще падали з дерев. Поблизу від вартівні виднілися чорні фігури козацьких куренів і пов'язаних один з одним коней. За хатинкою чорніли дві фури, біля яких стояли коні, і в яру червонів догораючий вогонь. Козаки і гусари не всі спали: подекуди чулися, разом з звуком падаючих крапель і близького звуку жування коней, приглушені, ніби шепочуть, голоси.

Петя вийшов з сіней, озирнувся в темряві і підійшов до хур. Під фурами хропів хтось, і навколо них стояли, жуючи овес, засідлані коні. У темряві Петя взнав свого коня, якого він називав Карабахом, хоча він був малоросійський кінь, і підійшов до нього.

— Ну, Карабах, завтра послужимо, — сказав він, нюхаючи його ніздрі і цілуючи його.

— Що, панич, не спите? — сказав козак, що сидів під фурою.

— Ні; а ... Лихачов, здається, тебе звати? Адже я зараз тільки приїхав. Ми їздили до французів. — І Петя докладно розповів козакові не тільки свою поїздку, але і те, чому він їздив і чому він вважає, що краще ризикувати своїм життям, ніж робити навмання.

— Що ж, подрімали би, — сказав козак.

— Ні, я звик, — відповідав Петя. — А що, у вас кремені в пістолет не пооббивались? Я привіз із собою. Чи не потрібно? Ти візьми.

Козак висунувся з-під фури, щоб ближче розглянути Петю.

— Тому, що я звик все робити акуратно, — сказав Петя. — Інші так, сяк-так, не приготуються, потім і шкодують. Я так не люблю.

— Це точно, — сказав козак.

— Та ще ось що, будь ласка, голубчику, нагостри мені шаблю; затупилась ... (але Петя боявся збрехати) вона ніколи відточена не була. Можна це зробити?

— Чому ж, можна.

Лихачов встав, порився в в'юках, і Петя скоро почув войовничий звук стали та бруска. Він виліз на фуру і сів на край її. Козак під фурою точив шаблю.

— А що ж, сплять молодці? — сказав Петя.

— Хто спить, а хто так ось.

— Ну, а хлопчик що?

— Весняний-то? Він там, в сінях, завалився. Зі страху спиться. Вже радий був.

Довго після цього Петя мовчав, прислухаючись до звуків. У темряві почулися кроки і показалася чорна фігура.

— Що гостриш? — запитав чоловік, підходячи до фури.

— А ось панича нагострити шаблю.

— Добра справа, — сказав чоловік, який здався Петі гусаром. — У вас, чи що, чашка залишилася?

— А он у колеса.

Гусар взяв чашку.

— Мабуть скоро світанок, — промовив він, позіхаючи, і пройшов кудись.

Петя повинен би був знати, що він в лісі, в партії Денисова, за милю від дороги, що він сидить на фурі, відбитої у французів, біля якої прив'язані коні, що під ним сидить козак Лихачов і наточує йому шаблю, що велика чорна пляма направо — сторожка, і червона яскрава пляма внизу ліворуч — догорає багаття, що чоловік, що приходив за чашкою, — гусар, який хотів пити; але він нічого не знав і не хотів знати цього. Він був в чарівному царстві, в якому нічого не було схожого на дійсність. Велика чорна пляма, може бути, точно була сторожка, а може бути, була печера, яка вела на саме дно землі. Червона пляма, може бути, був вогонь, а може бути — око величезного чудовиська. Може бути, він точно сидить тепер на фурі, а дуже може бути, що він сидить не на фурі, а на страшно високій башті, з якої якщо впасти, то летіти б до землі цілий день, цілий місяць — все летіти і ніколи не долетиш. Може бути, що під фурою сидить просто козак Лихачов, а дуже може бути, що це — найдобріший, хоробрий, самий чудовий, самий чудовий чоловік на світі, якого ніхто не знає. Може бути, це точно проходив гусар за водою і пішов в балку, а може бути, він тільки що зник з поля зору і зовсім зник, і його не було.

Що б не побачив тепер Петя, ніщо б не здивувало його. Він був в чарівному царстві, в якому все було можливо.

Він подивився на небо. І небо було таке ж чарівне, як і земля. На небі розчищало, і над вершинами дерев швидко бігли хмари, ніби відкриваючи зірки. Іноді здавалося, що на небі розчищало і показувалося чорне, чисте небо. Іноді здавалося, що ці чорні плями були хмаринки. Іноді здавалося, що небо високо, високо піднімається над головою; іноді небо спускалося зовсім, так що рукою можна було дістати його.

Петя став закривати очі і захитався.

Краплі капали. Йшов тихий говір. Коні заіржали і побилися. Хропів хтось.

— Ожиг, жиг, ожиг, жиг ... – наточуючись, свистіла шабля. І раптом Петя почув стрункий хор музики, що грала якийсь невідомий, урочисто солодкий гімн.