Війна і мир (том 4) (переклад Віктора Часника) - Толстой Лев

То падав начебто туман, то раптом припускав косий, великий дощ.

На породистому, худому, з підтягнутими боками коні, в бурці і папасі, з яких струменіла вода, їхав Денисов. Він, так само як і його кінь, що косів голову і підтискав вуха, кривився від косого дощу і заклопотано придивлявся вперед. Змарніле і заросле густою, короткою, чорною бородою обличчя його здавалося сердитим.

Поруч з Денисовим, також в бурці і папасі, на ситому, великому донці їхав козачий осавул — співробітник Денисова.

Осавул Ловайський — третій, також в бурці і папасі, був довгий, плоский, як дошка, білолиций, білявий чоловік, з вузькими світлими очима і спокійно-самовдоволеним виразом і в обличчі і в посадці. Хоча і не можна було сказати, в чому полягала особливість коня і вершника, але при першому погляді на осавула та Денисова видно було, що Денисову і мокро і незручно, — що Денисов людина, яка сіла на коня; тоді як, дивлячись на осавула, видно було, що йому так само зручно і спокійно, як і завжди, і що він не людина, яка сіла на коня, а людина що складає разом з конем одну, збільшену подвійною силою, істоту.

Трохи попереду їх йшов наскрізь промоклий мужичок-провідник, в сірому жупані і білому ковпаку.

Трохи позаду, на худий, тонкої киргизької конячині з величезним хвостом і гривою і з продраними в кров губами, їхав молодий офіцер у синій французькій шинелі.

Поруч з ним їхав гусар, везучи за собою на крупі коня хлопчика в французькому обірваному мундирі і синьому ковпаку. Хлопчик тримався червоними від холоду руками за гусара, ворушив, намагаючись зігріти їх, свої босі ноги, і, піднявши брови, здивовано озирався навколо себе. Це був взятий вранці французький барабанщик.

Ззаду, по три, по чотири, по вузькій, розкиснувшій і заїждженій лісовій дорозі, тяглися гусари, потім козаки, хто в бурці, хто у французькій шинелі, хто в попоні, накинутій на голову. Коні, і руді і гніді, всі здавалися вороними від дощу, що струменив з них. Шиї коней здавалися дивно тонкими від змокшихся грив. Від коней піднімався пар. І одяг, і сідла, і поводи — все було мокре, слизьке і розкисле, так само як і земля, і опале листя, якими була укладена дорога. Люди сиділи нахохлившись, намагаючись не ворушитися, щоб відігрівати ту воду, яка пролилася до тіла, і не пропускати нову холодну, що підтікає під сидіння, коліна і за шиї. В середині витягнувшихся козаків дві фури на французьких і підпряжених в сідлах козацьких конях грюкали по пнях і сукам і бурчали по наповнених водою коліях дороги.

Кінь Денисова, обходячи калюжу, яка була на дорозі, потягнулася в сторону і штовхнув його коліном об дерево.

— Е, чег'т! — злобно скрикнув Денисов і, оскаливши зуби, батогом рази три вдарив коня, забризкавши себе і товаришів грязюкою. Денисов був не в дусі: і від дощу і від голоду (з ранку ніхто нічого не їв), і головне тому, що від Долохова до сих пір не було звісток і посланий взяти язика не повертався.

"Навряд чи вийде інший такий випадок, як нині, напасти на транспорт. Одному нападати занадто ризиковано, а відкласти до іншого дня — з-під носа захопить здобич хтось із великих партизанів ", — думав Денисов, безперестанку поглядаючи вперед, думаючи побачити очікуваного посланого від Долохова.

Виїхавши на просіку, по якій видно було далеко направо, Денисов зупинився.

— Їде хтось, — сказав він.

Осавул подивився у напрямку, що вказується Денисовим.

— Їдуть двоє — офіцер і козак. Тільки не імовірно, щоб був сам підполковник, — сказав осавул, який любив вживати невідомі козакам слова.

Їхавші, спустившись з гори, сховалися з виду і через кілька хвилин знову показались. Попереду втомленим галопом, поганяючи нагайкою, їхав офіцер — розпатланий, наскрізь промоклий і з панталонами, які взблися вище колін. За ним, стоячи на стременах, рисив козак. Офіцер цей, дуже молоденький хлопчик, з широким червоним лицем і швидкими, веселими очима, під'їхав до Денисов і подав йому промоклий конверт.

— Від генерала, — сказав офіцер, — вибачте, що не зовсім сухо ...

Денисов, насупившись, взяв конверт і став розкривати.

— Ось говорили все, що небезпечно, небезпечно, — сказав офіцер, звертаючись до осавула, в той час як Денисов читав поданий йому конверт. — Втім, ми з Комаровим, — він вказав на козака, — приготувалися. У нас по два пісто ... А це що ж? — запитав він, побачивши французького барабанщика, — полонений? Ви вже в бою були? Можна з ним поговорити?

— Ростов! Петя! — крикнув у цей час Денисов, пробігши поданий йому конверт. — Та як же ти не сказав, хто ти? — І Денисов з посмішкою, обернувшись, простягнув руку офіцерові.

Офіцер цей був Петя Ростов.

Всю дорогу Петя приготовлявся до того, як він, як слід дорослому і офіцеру, не натякаючи на колишнє знайомство, буде тримати себе з Денисовим. Але як тільки Денисов посміхнувся йому, Петя відразу ж засяяв, почервонів від радості і, забувши приготовлену офіційність, почав розповідати про те, як він проїхав повз французів, і як він радий, що йому дано таке доручення, і що він був уже в битві під Вязьмою, і що там відзначився один гусар.

— Ну, я г'адий тебе бачити, — перебив його Денисов, і обличчя його набрало знову заклопотаний вираз.

— Михайло Феоклітич, — звернувся він до осавула, — адже це знову від німця. Він пг'і ньому знаходиться. — І Денисов розповів осавулу, що зміст паперу, привезеного зараз, складалося в повтореної вимозі від генерала-німця приєднатися для нападу на транспорт. — Якщо ми його завтг'а не захопимо, вони у нас з-під носа виг'вуть, — уклав він.

У той час як Денисов говорив з осавулом, Петя, засоромлений холодним тоном Денисова і припускаючи, що причиною цього тону було становище його штанів, так, щоб ніхто цього не помітив, під шинеллю поправляв панталони, які добряче збились, намагаючись мати вигляд як можна войовничий.

— Буде якась наказ від вашого високоблагородія? — сказав він Денисову, приставляючи руку до козирка і знову повертаючись до гри в ад'ютанта і генерала, до якої він приготувався, — або повинен я залишатися при вашому високоблагородії?

— Накази? .. — задумливо сказав Денисов. — Та ти можеш залишитися до завтрашнього дня?

— Ах, будь ласка ... Можна мені при вас залишитися? — скрикнув Петя.

— Та як тобі саме велено від генег'ала — зараз вег'нутися? — запитав Денисов. Петя почервонів.

— Та він нічого не велів. Я думаю, можна? — сказав він запитально.

— Ну, гаразд, — сказав Денисов. І, звернувшись до своїх підлеглих, він зробив розпорядження про те, щоб партія йшла до призначеного у вартівні в лісі місця відпочинку і щоб офіцер на киргизької коні (офіцер цей виконував посаду ад'ютанта) їхав відшукувати Долохова, дізнатися, де він і чи прийде він увечері . Сам же Денисов з осавулом та Петром мав намір під'їхати до узлісся, що виходило до Шамшева, з тим, щоб поглянути на те місце розташування французів, на яке повинен бути направлений завтрашній напад.

— Ну, бог'ода, — звернувся він до мужика-провідника, — веди до Шамшева.

Денисов, Петя і осавул, супроводжувані декількома козаками і гусаром, який віз полоненого, поїхали вліво через яр, до узлісся.

Глава 5

Дощик пройшов, тільки падав туман і краплі води з гілок дерев. Денисов, осавул та Петя мовчки їхали за мужиком в ковпаку, який, легко і беззвучно ступаючи своїми вивернутими в постолах ногами по корінням і мокрим листям, вів їх до узлісся.

Вийшовши на підйом, мужик призупинився, озирнувся і попрямував до поріділий стіні дерев. У великого дуба, який ще не скинув листа, він зупинився і таємниче поманив до себе рукою.

Денисов і Петя під'їхали до нього. З того місця, на якому зупинився мужик, були видні французи. Одразу за лісом йшло вниз напівбугром ярове поле. Вправо, через крутий яр, виднілося невелике село і панський будиночок з розваленими дахами. У цьому селі і в панському будинку, і по всьому бугрі, в саду, біля колодязів і ставка, і по всій дорозі в гору від моста до села, не більше як за двісті сажнів відстані, виднілися в хиткому тумані натовпи народу. Чути було виразно їх неросійські крики на коней у візках, що видиралися в гору і заклики один одному.

— Бранця дайте сюди, — неголосно сказав Денисов, не зводячи очей з французів.

Козак зліз з коня, зняв хлопчика і разом з ним підійшов до Денисова. Денисов, вказуючи на французів, питав, які і які це були війська. Хлопчик, засунувши свої змерзлі руки в кишені і піднявши брови, злякано дивився на Денисова і, незважаючи на видиме бажання сказати все, що він знав, плутався в своїх відповідях і тільки підтверджував те, що питав Денисов. Денисов, насупившись, відвернувся від нього і звернувся до осавула, повідомляючи йому свої міркування.

Петя, швидкими рухами повертаючи голову, озирався то на барабанщика, то на Денисова, то на осавул, то на французів в селі і на дорозі, намагаючись не пропустити чогось важливого.

— Пг'ийде, чи не пг'ийде Долохов, треба бг'ати! .. А? — сказав Денисов, весело блиснувши очима.

— Місце зручне, — сказав осавул.

— Піхоту низом пошлемо — болотами, — продовжував Денисов, — вони підлізуть до саду; ви заїдете з козаками звідти, — Денисов вказав на ліс за селом, — а я звідси, з своїми гусаг'амі. І по вистг'елу ...

— Лощиною не можна буде — трясовина, — сказав осавул. — Коні загрузнуть, треба об'їжджати полівіше ...

У той час як вони упівголоса говорили таким чином, внизу, в долині від ставка, клацнув один постріл, забіліла димок, інший і почувся дружний, як ніби веселий крик сотень голосів французів, що були на півгорі. В першу хвилину і Денисов і осавул подалися назад. Вони були так близько, що їм здалося, що вони були причиною цих пострілів і криків. Але постріли і крики не відносилися до них. Низом, по болотах, біг чоловік в чомусь червоному. Очевидно, за ним стріляли і на нього кричали французи.

— Адже це Тихон наш, — сказав Осавул.

— Він! Він і є!

— Ото шельма, — сказав Денисов.

— Втече! — мружачи очі, сказав осавул.

Чоловік, якого вони називали Тихоном, підбігши до річки, шубовснув у неї так, що бризки полетіли, і, сховавшись на мить, весь чорний від води, вибрався на карачки і побіг далі. Французи, які бігли за ним, зупинилися.

— Ну спритний, — сказав осавул.

— Ото вже бестія! — з тим же виразом досади промовив Денисов.