Пісня про Нібелунгів (у прозі) - Невідомий Автор

Після цієї розмови Дітріх послав до Гунтера Гільдебранда,

майстра збройових справ, довідатися, що сталося. Посланець хотів іти до оточених бургундів без меча і щита, а також без супроводу. Цим він мав засвідчити свої мирні наміри. Вольфгартові довелося довго вмовляти старого, щоб той узяв зброю, бо без неї — то йти на певну смерть. Нарешті Гільдебранд погодився, одягнув панцир і взяв супровід. За ним пішли всі амелунги.

Фолькер побачив їх і одразу ж повідомив Гунтера, що Дітріхові воїни при повному озброєнні йдуть до замку, певно, з ворожим наміром! [151]

— Тепер збудеться пророцтво,— сказав шпільман.— Це наша погибель!

Ступивши на подвір'я замку, Гільдебранд поклав щит на землю.

— Що вам заподіяв злого Рюдігер, славні герої? — почав він.— Дітріх журиться його смертю, і ми теж усі сумуємо. Чи правда, що хтось із вас убив його?

— Правда,— відповів Гаген.— Ми тужимо не менше вас. Не вистачає сліз, щоб оплакати його.

Тоді Вольфгарт сказав:

— Якби мій рідний батько мертвий лежав у мене коло ніг, то мені, либонь, не так би боліло! Він був нашою розрадою, коли ми втратили батьківщину. А хто ж тепер утішить його дружину і доньку? Хто поведе у похід його воїнів?

Всі заплакали.

— Віддайте нам тіло,— сказав Гільдебранд,— щоб ми достойно його поховали!

— Така вірність робить вам честь! — відповів Гунтер.— Видно, що ви його справжні друзі!

— Отож. А ми ще повинні просити у вас тіло! — схвильовано вигукнув Вольфгарт.— Видайте нам його негайно, вбивці!

— То візьміть! — відповів Фолькер.

Вольфгарт уже намірився піднятися сходами, проте Гільдебранд його зупинив.

— Ви з глузду з'їхали! — закричав старий.— Хіба король не наказував нам дотримуватись миру, незалежно від того, трапилося там щось чи ні? Чого ви так легковажите? Не миром, а силою хочете забрати тіло? Король вам цього не подарує!

— Та пустіть того лева! — закричав Фолькер.— Він аж кипить від люті! Нехай біжить, я його приборкаю!

Вольфгарт вирвався з Гільдебрандових рук і вдерся в будинок, а за ним в одну мить і всі Дітріхові рицарі. Тому в Гільдебранда не було вибору. Він теж мусив бігти з усіма. До того ж він не терпів, щоб якийсь молодик раніше за нього підняв меч. Ще на сходах він догнав Вольфгарта, обігнав його і кинувся на Гагена, Вольфгарт кинувся на Фолькера, Гельферіх — на короля Гунтера. Річард, Гербарт, Віхарт, Вольфбранд, Зігештаб, Вольфмін і Гельмнот та інші славнозвісні гунни теж вибирали собі достойних супротивників. Вони билися так завзято, аж вогонь летів із панцирів. Ніхто не тямив, для чого ця битва. Вона всім затьмарила свідомість.

— Помстимося за Рюдігера! — ревів Вольфгарт, і бійці шаленіли так, що обвуглені балки зали знов почали горіти.

Супротивники то розбігалися, то знов сходились. Серед них не було жодного, хто не бився б з кожним із присутніх у залі, і неминуча [153] загибель загрожувала кожному. Фолькер убив Зігештаба, Гіль-дебранд — Фолькера, Гельферіх — Данкварта. Гаген зарубав Річар-да, Гельмнота, Віхарта, Гельбарта і Вольфміна. Юний Вольфгарт і юний Гізельгер убили один одного.

Загинули всі гунни, крім Гільдебранда, і всі бургунди, крім Гунтера і Гагена. Тоді Гаген і Гільдебранд рушили один на одного.

Гільдебрандів меч називався Бріннінгом, Гагенів — Бальмунгом. Якийсь час супротивники не могли поранити один одного. Нарешті Бальмунг пробив Гільдебрандові лати. Коли старий помітив на собі кров, він скинув на плечі щит і накивав п'ятами. Пробігши через двір, Гільдебранд постав перед Дітріхом. Той сидів у своєму наметі і немов оглух від горя.

— Чого це ви весь у крові, любий діду? — спитав Дітріх.— Не послухали моєї ради! Я ж вам забороняв битися!

— Це той диявол Гаген поранив мене! — відповів Гільдебранд.

— Вам дісталося по заслузі,— сказав Дітріх.— Чому порушили мир? За такий непослух слід розплачуватися життям!

— Не сердьтеся дуже, дорогий королю! — мовив Гільдебранд.— Ми не могли інакше. Просили Рюдігерове тіло, а нам не схотіли його дати.

— Отже, це правда, що Рюдігера нема серед живих? — спитав вражений Дітріх.— О бідолашні дружина і донька — вдова і сирота! Хто вчинив це, залишивши нас беззахисними?

— Гернот,— відповів старий.

— Принесіть мені бойовий одяг,— сказав Дітріх.— Я сам поїду до бургундів. Передайте воїнам, щоб озброїлися і супроводили мене!

— Ви про кого? — запитав Гільдебранд.— Крім нас двох, всі гунни загинули, а з бургундів уціліли тільки Гаген і Гунтер!

Ця вістка приголомшила Дітріха. Він упав на коліна і став кричати, звівши до неба очі. Дітріх нарікав на свою гірку долю.

— Нехай це горе швидше принесе мені смерть! — благав він.— Боже, скільки людина може терпіти! Горе мені! Краще б я не знав білого світу!

ЯК ДІТРІХ БИВСЯ З ГУНТЕРОМ І ГАГЕНОМ

Взявсь надягать пан Дітріх убрання бойове

і майстра Гільдебранда собі на поміч зве,

так нарікає, плаче цей мужній войовник —

от-от розвалить стіни його надсадний крик.

Гільдебранд допоміг Дітріхові вбратися в бойовий обладунок. Потім вони удвох пішли в замок. Гаген перший помітив їх. Він звернувся до Гунтера:

— До нас іде Дітріх. Отже, справа доходить до кінця.— І, подумавши, додав: — Я битимуся з Дітріхом і здолаю його. Тоді ми будемо вільні і можемо повертатися у Вормс!

Дітріх почув його нахваляння. Біля брами він зняв свій щит.

— Що ви наробили, королю Гунтере? — запитав Дітріх.— За що перебили всіх моїх рицарів? Хіба вам замало Рюдігерової смерті? Якого ви наробили нам лиха!

Гаген відповів:

— Ви, мабуть, не знаєте, що тут було, шановний Дітріху. Нас не можна звинувачувати — така судилася доля. Ваші рицарі прийшли сюди самі. До того ж при повному озброєнні і в бойовому порядку.

— Кому ж мені вірити? — спитав Дітріх.— Гільдебранд каже, що просив у вас Рюдігерове тіло, а ви почали глузувати.

— Це неправда! — заперечив Гунтер.— Ми не віддавали Рюдігерове тіло тому, що після загибелі маркграфа хотіли зустрітися з Етцелем. А Вольфгарт став нас лякати. Отак воно було!

— Нехай буде так,— сказав Дітріх,— але однаково ви повинні відшкодувати мені збитки. Цього вимагає звичай. Здайтеся мені з Гагеном як заложники, і я потурбуюся, щоб гунни пощадили вас. Погодьтеся — і ви переконаєтеся в моїй вірності та великодушності!

— Боронь боже! — вигукнув Гаген.— Щоб оце два вільних герої та підкорилися з власної волі!

— Не кваптеся з відмовою,— наполягав Дітріх.— Зважте на те, скільки горя мені завдали. Ви повинні спокутувати свою провину. Не забувайте також про Бургундію і про своїх кревних. Клянуся вам життям і честю, що доб'юся для вас звільнення і проведу вас до Рейну!.. [155]

— Годі! — перепинив його Гаген.— Не випадає, щоб вільні здавалися! Вас тут тільки двоє, а вдаєте, ніби за вами стоїть військо!

Тоді Гільдебранд гукнув:

— Ви дуже зарозумілі і пожалкуєте, що не погодилися, Гагене!

— Може, й так,— відказав той,— але я не буду втікати.

— Отакої! — розсердився старий.— А що було на Васгенштайні, коли іспанець Вальтер висміював вас як хотів, а ви сиділи собі на щиті? Нічого потішатися над іншими!

— Годі сперечатися! — гримнув Дітріх.— Нічого згадувати те, що було п'ятдесят років тому. Я вам забороняю, Гільдебранде!

Тоді Дітріх мовив до Гагена:

— Ви мали намір зі мною битися. То ви готові?

Гаген підняв свій меч. Дітріх скочив на сходи, і почався герць.

Вони билися цілий день, але жоден з них не міг здолати іншого. Нарешті Дітріх поранив Гагена в груди. Що робити з супротивником далі? Дітріх подумав, що Гаген знесилений і було б нечесно добити його. Може, ще вдасться обох їх урятувати. Краще взяти його живим як заложника.

Він відкинув геть свій щит і меч — почав боротися з Гагеном голіруч. Нарешті Дітріх поборов Гагена, зв'язав і повів до Етцеля. Той показав його королеві. Побачивши зв'язаного Гагена, Крім-гільда аж знетямилася з радощів.

Трохи заспокоївшись, Крімгільда сказала:

— Навіть не знаю, чим віддячити, Дітріху, за те, що ви зробили для мене. Я віддам усе, що маю, і буду вдячна вам до самої смерті!

Дітріх попросив її:

— Виконайте тільки одне моє бажання!

— Все, що скажете,— відповіла Крімгільда.

— Пощадіть цього воїна. Він покається перед вами! Крімгільда кивнула головою і звеліла:

— Відведіть Гагена у найбезпечнішу кімнату! І Гагена відвели в кам'яну в'язницю.

Аж ось Гунтер обізвався із зали:

— Чого ви зволікаєте, Дітріху? Ідіть, поборемося вдвох! Дітріх і Гунтер почали битися. Обидва вони були рівні силою. До

останнього Гунтер залишився чесним рицарем, гідно поводився з супротивником. З Дітріхом він боровся по-геройському, а що упав на силі, то це не ганьба. Він бився вже третій день!

Дітріх переміг Гунтера і зв'язав його. Хоч і не годиться так поводитися з королем, однак Дітріх побоювався, що незв'язаний Гунтер може всіх перебити, так хоробро він боронився.

Дітріх узяв Гунтера за зв'язані руки і привів до Етцеля. Той показав його дружині. Крімгільда сіла на трон і повела розмову з братом.

— Ласкаво просимо, Гунтере, королю Нібелунгів,— почала вона. [156]

— На це вітання я не відповім, сестро! — мовив Гунтер. Дітріх упав перед Крімгільдою на коліна і став благати:

— Шляхетна дружино короля! Ще ніколи не брали заложниками таких хоробрих рицарів, як ці двоє! Ви обіцяли виконати одне моє бажання. Так-от, я прошу пощадити Гагена і Гунтера!

— Я буду до них милостива,— відповіла Крімгільда.

І Гунтера відвели у в'язницю, а Крімгільда встала і пішла до Гагена.

— Віддайте те, що забрали в мене,— сказала вона.— Поверніть мені скарб. Можливо, тоді ви знов побачите Бургундію.

— Мене зв'язує клятва,— відповів Гаген.— Я присягнув своїм володарям не виказувати, де знаходиться скарб, до їхнього скону!

— Тоді я мушу довести справу до кінця,— мовила королева і послала у в'язницю по Гунтерову голову.

Взявши мертву голову за волосся, Крімгільда показала її Гаге-нові.

— Ваш король мертвий,— сказала вона.— Тепер клятва не зв'язує вас!

Гаген кивнув головою.

— Кінець справі! — мовив він.— Мої королі мертві. Мертвий Гі-зельгер, мертвий Гернот, а тепер і Гунтер. Така була ваша воля! Де знаходиться скарб, нині знає тільки бог та я. Від вас він захований назавжди!

— То віддайте мені хоч Бальмунг! — зажадала Крімгільда і забрала у Гагена меч.— Цей меч здобув мій коханий Зігфрід одночасно із скарбом,— сказала вона.— Він тримав його у своїх руках.