Пісня про Нібелунгів (у прозі) - Невідомий Автор
Біля замкової брами їх зустріли Готелінда з дочкою і тридцять шість шляхетних дівчат, а також дружини всіх васалів. На шиях і зачісках в них були золоті прикраси, а на зелених сукнях горіли рубіни. Та й самі вони були мов щойно розквітлі троянди. Навряд чи бодай одній з них треба було підфарбовуватися або надівати перуку.
Рюдігер попросив жінок привітати найзнатніших гостей і поцілувати їх.
Готелінда й Дітлінда поцілували королів Гунтера, Гернота і Гі-зельгера, потім Данкварта і Фолькера. А коли Дітлінда дійшла до Гагена, то злякалася й позадкувала. Вона зблідла, а потім почервоніла, подумавши, що це той чоловік, який убив Зігфріда. Вона відвернулася вкрай збентежена. Проте батько підштовхнув Дітлінду в спину. Тільки тоді вона опанувала себе й поспіхом поцілувала Гагена в чоло, хоч серце в неї калатало так, що, здавалося, ось-ось розірветься.
Гізельгер помітив, як вона злякалася.
— Я проведу вас, люба дівчино,— сказав він і взяв її за руку. Готелінда пішла поруч з Гунтером, а Рюдігер — з Гернотом, хоч його, власне, мала проводжати молода маркграфиня. Жінки у своєму рубіновому блиску загубилися серед рицарів.
Коли настав час трапезувати, чоловіки й жінки посідали до різних столів, як того вимагали правила гарного виховання. Тільки господиня сиділа на почесному місці коло рицарів.
Всі їли і пили, всі були веселі, але про красуню-дочку ніхто не забував. Вона була у всіх на язиці. Звертаючись до Рюдігера, Фолькер говорив:
— Ясновельможний маркграфе, як щедро обдарував вас бог! Таку чарівну дружину послав вам і таку ж вродливу дочку! Коли б я був королем, то посватав би її!
Готелінда стала червоніша за всі рубіни на світі, а Рюдігер відповів Фолькерові так:
— Ви робите мені завелику честь, шляхетний володарю з Аль-цая. Ми — бідні вигнанці з арабської Іспанії і живемо тут з ласки [116] нашого доброго короля Етцеля. Ви надто уважні до нас, що так лестите нам!
— О ні, це не лестощі! — обізвався Гернот.— Коли б я був парубком і мав вибирати наречену, то не взяв би ніякої іншої, крім вашої донечки. Вона так добре вихована, така весела, гарна і ніжна, що її не можна не покохати!
— Що ви все говорите "коли б" та "якби"? — вигукнув Гаген.— У нас іще не одружений король Гізельгер, і кращої нареченої для нього не знайти. Він соромиться, тому я скажу за нього. Юна маркграфиня — шляхетного роду, з вишуканими манерами, і коли король Гізельгер удома, на Рейні, надіне на неї корону, я й мої рицарі залюбки підемо до них на службу!
Рюдігер і Готелінда перезирнулися. В їхніх очах була гордість і радість.
Тут же, на бенкеті, домовились відзначити заручини. У всьому світі не було нікого щасливішого за юного Гізельгера!
Король Гунтер обіцяв подарувати молодій парі замок біля Ворм-са й належні до нього землі та людей. Король Гернот засвідчив цю домовленість.
Рюдігер сказав:
— У мене нема ні земель, ні замків, крім цього одного, та й він належить моєму доброму королю, проте я теж обдарую дочку сотнею в'юків срібла, а ви прийміть мою вірність — скарб, що важить більше, ніж золото!
Рицарі тим часом поставали колом, оточивши молоду пару. Але Дітлінда була така збентежена, що батько мусив підштовхнути її в спину, щоб вона дала свою згоду.
Дітлінда сказала "так", і голос її потонув у сльозах радості.
Домовилися відгуляти весілля після повернення з Угорщини. Рюдігер і Готелінда запрошували гостей побути ще чотири дні. Проте розставатися довелося раніше. Бургунди залишили гостинним господарям чимало цінних подарунків. Варто було комусь подивитися на якусь річ — і вона переходила до нього. Горді бургунди звичайно ні від кого не приймали подарунків, а від пехларнських господарів усе брали з подякою.
Король Гунтер одержав чудові лати, король Гернот — меч (яким потім він мусив убити Рюдігера), Гаген — щит кольору морської води, Данкварт — цілу купу одягу з пфелелю, а Фолькер за свою чарівну гру на скрипці — дванадцять обручок із сірійського золота. Гізельгерові дісталася Дітлінда. Незабаром у них мало відбутися весілля. На прощання дівчина поцілувала його в уста. Такого солодкого поцілунку Гізельгер ще не знав, і зазнати більше йому не довелося.
Екеварт наполягав на від'їзді. [117]
— Я урочисто обіцяю вам бути вірним,— сказав маркграф,— і доведу це вже тепер. Я дам вам п'ятсот воїнів для охорони, щоб ви спокійно доїхали до Етцелевого замку. В дорозі вам буде безпечно!
Так і зробили. Гомонячи про різні справи, нові родичі спокійно їхали квітучим австрійським краєм. У водах Дунаю відбивалися їхні веселі обличчя, а також гори і дерева.
Коли королю Етцелю повідомили, що гості вже близько, він наказав іще раз якнайретельніше перевірити, чи все готове до зустрічі.
Крімгільда стояла біля вікна своєї зали в оточенні гуннських дворян. Побачивши рицарів у латах, вона подумала:
"Вони приїхали з новими щитами та дечим іншим".
А вголос сказала:
— Наближається знаменна година! Хто мріє про золото, незабаром його одержить. Нехай тільки допоможе мені!
ЯК БУРГУНДИ ПРИБУЛИ ДО ГУННІВ
Коли бургундські рицарі в край гуннів прибули,
то бернець Гільдебранд старий, достойний похвали,
своєму панові сказав: "Жаль витязів цих добрих!
Зігрійте щирим серцем їх, мужніх та хоробрих!"
Коли бургунди під'їздили до замку Етцеля, назустріч їм вийшов Дітріх Бернський. З ним були: майстер збройних справ сивий Гільдебранд, небіж короля Вольфгарт та багато дворян з війська Амелунгів.
Помітивши бернців, що наближалися, Гаген порадив королям зійти з коней і йти назустріч пішки, щоб цим виявити їм шану.
Дітріх був украй засмучений. Адже прибульці з Рейну були його друзями, і його турбувала їх доля. Він ставив собі запитання і не знаходив відповіді. Хіба гості не знають, що замислила Крімгільда? Невже Гаген не розуміє, до чого йдеться? Чом їх не попередив Рюді-гер? Мабуть, тому, що вдячний своїм володарям і дуже довіряє їм!"
Дітріх думав далі: "Вони ще можуть повернути назад. Треба їх попередити. Вони не повинні загинути!"
Дітріх обійняв королів. [118]
— Ласкаво просимо, королі з Рейну,— почав він,— ласкаво просимо, шляхетний Данкварте, шляхетний Фолькере, шляхетний Гаге-не. З якою метою прибули ви сюди? Хіба не знаєте, що королева все ще сумує? Не до свята готується вона. Крімгільда все ще тужить за Зігфрідом! Повертайтесь назад! Ваш приїзд невчасний!
— Зігфрід давно похований,— відказав Гаген,— а з домовини ще ніхто не вставав. Отже, змінити нічого не можна!
— О, ти, меч і щит Нібелунгів, це таки правда! — мовив Дітріх.— Тільки дивись, щоб ці слова та не були немов про вас сказані! Крімгільда живе однією лиш думкою — помститися! Ось про що я вас попереджаю. Бережіться!
— Ви говорите якось загадково, друже Дітріху! — обізвався Гунтер.— Чого нам боятися? Нас сюди запросили. Ми прийняли запрошення, прибули і тепер маємо намір взяти участь у святкуванні. Щоправда, Етцель — поганин, однак він — шляхетний і достойний рицар. Не може бути, щоб він підняв меч на своїх гостей! Та й сестра нас кликала!
Дітріх мовчки зітхнув.
— Як ваша ласка, скажіть, що відомо вам про Крімгільдині плани? — спитав Гаген.
— Щовечора вона стоїть біля вікна, дивиться, як заходить сонце, плаче і називає Зігфрідове ім'я,— відповів Дітріх.
— Те, що сталося колись, змінити не можна,— докинув Фоль-кер.— Треба правитися далі. Назад дороги нема!
І вони поїхали в Етцелів замок.
Назустріч вибігли гуннські слуги. Вони тупцялися коло бургундів, розглядали їх, немов якусь дивовижу, і намагалися вгадати, хто з гостей — Гаген, що вбив могутнього Зігфріда, першого чоловіка їхньої королеви. І побачили одного, що мав великі, мов гора, груди, кулак, як камінь, і очі, немов крижані. У цього рицаря борода була наче зіткана з криці та срібла. Ходою він нагадував лося, а голосом — лева.
Слуги боязко шепотіли:
— Це він!
Гуннський камергер вийшов до гостей, зустрів їхніх слуг дружніми жартами і повів їх, як того вимагав звичай, в окремий будиночок, що стояв на подвір'ї замку. Данкварт залишився з ними.
Аж ось на сходах показалася Крімгільда. Вона спускалася вниз. Дванадцять королівен супроводили її. Королева усміхнулася до гостей, потім уклонилась і сказала:
— Ласкаво просимо, Нібелунги, в країну Етцеля.
Після привітання вона потиснула Гунтерові і Гернотові руки, а тоді підійшла до Гізельгера й поцілувала його в уста. Більше нікого вона не цілувала, нікому не подавала руки і ні з ким не говорила. [119]
Тоді Гаген міцніше підтягнув ремінець шолома.
— Королів зустрічають гірше, ніж їхніх слуг! — сказав він так голосно, щоб почула Крімгільда.— Стережіться, рицарі! Дивні звичаї панують у цьому замку!
— Нехай вітає вас той, хто до вас прихильний,— відрубала Крімгільда.— Хіба ви привезли мені те, що мене потішило б?
— О, я не знав, що дружина гуннського короля приймає подарунки від рицарів,— сказав Гаген.— А то я взяв би для неї якусь дрібничку!
— Я маю на гадці скарб Нібелунгів! — вигукнула Крімгільда.— Він належить мені, і я сподівалася, що ви привезете його сюди! Де він?
— У Рейні, люба Крімгільдо, в Рейні! І лежатиме там до страшного суду! Зробити це звелів мені король, і я підкорився, як того вимагає моє становище!
— То, виходить, ви ховаєте мою власність? — спитала Крімгільда.— Ви намірились принижувати мене, поки мого й віку!
— Я взяв із собою щит, красуне,— відповів Гаген,— а також шолом, лати і меч, і більше не маю при собі нічого!
Крімгільда відвернулась від Гагена і мовила до рицарів:
— Король чекає на вас у святковій залі, шановні гості. Залиште вашу зброю, як того вимагає звичай, я збережу її!
Гаген засміявся.
— Не турбуйтеся про нас, шляхетна володарко! — вигукнув він.— Батько навчав мене, що королеви — не служниці і не повинні виконувати їхні обов'язки, принаймні так ведеться у нас, в Бургундії. Ви не повинні тягати наше залізо. Я буду сам собі камергером.
— Залиште зброю, любий брате,— сказала Крімгільда Гунтерові.
Але той заперечливо похитав головою.
Крімгільда лютилася, з її обличчя видно було, про що вона думає.
"Хтось їх попередив! Хто?! Знати б тільки — і йому не минути смерті!"
Раптом її очі зупинилися на Дітріхові Бернському.
"Він — близький із королями!"
Крімгільда зміряла Дітріха повним ненависті поглядом, але він не опустив голови.