Зниклий Безвісти - Кафка Франц

Франц Кафка

Зниклий

Безвісти

[Америка]

З німецької переклав

Юрко Прохасько

"Зниклий безвісти" — перший роман Франца Кафки, що його незавершений рукопис Макс Брод знайшов після Кафчиної смерти 1924 року і видав під заголовком "Америка"; саме з цього тексту, вочевидь, виростає автор таких славетних творів світової класики, як "Замок", "Процес", "Перетворення". Цей прикметно модерністський "роман виховання" — оповідь про юнака-еміґранта, своєрідна історія змужніння, сподівано для Кафки радше сувора й не вельми милосердна, ніж погідна й привітна, повна непередбачуваних поворотів долі, а однак розказана спокійно й легко, подекуди навіть грайливо, без фаталізму й абсурдности, властивих пізнішим авторовим творам. "Зниклий безвісти" — останній за почерговістю серед великих новел і романів Франца Кафки, що виходять в українському перекладі.

1. Грубник

Коли сімнадцятирічний Карл Росман, якого бідолашні батьки вислали до Америки, бо його спокусила служниця і народила від нього дитину, запливав кораблем, що тим часом уже сповільнював хід, до нью-йоркської гавані, він раптом знову, мов у спалаху сонячного світла, побачив статую богині Свободи, що виднілася вже віддавна. її рука з мечем стриміла, наче щойно занесена, а довкола постаті віяли вільні вітри.

"Ого, яка висока!" — сказав він сам до себе, а тим часом його, що навіть не думав зрушити з місця, аж до бортового поруччя поступово відтіснив натовп носіїв, яких усе прибувало і прибувало.

Один молодик, із яким він побіжно зазнайомився під час подорожі, кинув, проходячи повз нього: "Ви що, не збираєтеся висідати?", "А я вже зібраний", — сказав Карл, усміхаючись йому, і хвацько — бо був міцним хлопцем — одним махом висадив собі на плече валізку. Та поглянувши услід знайомцеві, що, ледь вимахуючи ціпком, уже віддалявся разом з іншими, ошелешено зрозумів, що забув власну парасольку внизу, на кораблі. Він мерщій попросив знайомого, що, здавалося, був від цього зовсім не в захваті, хвильку попильнувати його валізку, ще раз як слід розгледівся, щоби, повертаючись, знайти це місце, і поквапився донизу. Внизу, на превеликий свій жаль, Карл виявив, що прохід, який вельми скоротив би йому шлях, уперше зачинено, що, ймовірно, було пов'язано із висадкою всіх пасажирів на суходіл, тож він був змушений марудно пробиратися якимись сходами, що невпинно виринали одні за одними, безконечними поворотами коридорів, крізь якусь порожню кімнату з полишеним письмовим столом, аж поки й справді — позаяк ходив цим шляхом лише раз чи двічі, до того ж завжди у чималенькому товаристві — остаточно заблукав. У своїй безпорадності, а також тому, що не траплялося жодної живої душі, натомість увесь час лише було чутно невпинне човгання тисяч людських ніг, а здаля, як відлуння, долинали останні порухи вже зупиненої машинерії, він, не замислюючись, постукав у перші-ліпші дверцята, коло яких зупинився у своєму марному блуканні.

"Таж відчинено", — гукнули зсередини, і Карл із невдаваною полегшею відчинив двері. "Чого грюкаєте, як навіжений?" — запитав велетенський чолов'яга, ледь підводячи на Карла погляд. Крізь люк у стелі до жалюгідної кабінки, в якій тісно одне коло одного, немов на складі, стояли ліжко, шафа, крісло і сам той чолов'яга, падало тьмяне, давно вже зужите там, нагорі, на кораблі, світло. "Я заблукав, — сказав Карл. — Під час подорожі якось не помічав цього, але це жахливо великий корабель". "Ваша правда", — сказав чоловік із якоюсь наче гордістю, не перестаючи вовтузитися із замком маленької валізочки, яку він знову й знову намагався стулити обома руками, домагаючись, щоби замок заклацнувся. "Та заходьте вже! — провадив чоловік. — Не стоятимете ж Ви там!" "Я не заважаю? — запитав Карл. "Ет, яке там заважаєте!" "Ви німець?" — намагався ще пересвідчитися Карл, бо чимало наслухався про небезпеки, що чигають на прибульців ув Америці, надто ж із боку ірландців. "Та німець, німець", — сказав чоловік. Карл іще вагався. Тут чоловік зненацька хапнув клямку, втягуючи Карла всередину через двері, які стрімко зачинив. "Терпіти не можу, коли зазирають із коридору, — сказав чоловік, знову заходившись коло валізки. — Ходять, кому не ліньки, туди-сюди і все зиркають, ну, хіба таке стерпиш?" "Але ж у коридорі нікого немає", — відповів Карл, що стояв, незручно притиснений до підпори ліжка. "Ну, так, тепер", — сказав чоловік. "Але ж і йдеться саме про тепер, — подумав Карл. — Непросто з цим чоловіком говорити". "Лягайте на ліжко, там більше місця", — сказав чоловік. Карл, як умів, видряпався на ліжко, голосно сміючись зі своєї першої, невдалої спроби перелізти через бильця. Та, щойно опинившись на ліжку, зойкнув: "Боже милосердний, я зовсім забув про валізку!" "А де вона?" "Нагорі, на палубі, один знайомий її пильнує. Як же його звати?" І Карл витяг із потаємної кишені, що її мати облаштувала йому під підкладкою, візитівку. "Бутербавм, Франц Бутербавм". "А Вам дуже потрібна та валізка?" "Звісна річ". "Ну, то чому Ви дали її незнайомому чоловікові?" "Я забув унизу парасольку й побіг забрати її, не хотілося волочитися з валізкою. А тоді ще й тут заблукав". "То Ви самі? Без супроводу?" "Так, сам". "Мабуть, мені варто триматися цього чоловіка", — майнула Карлові думка. — Де ще я знайду кращого приятеля". "Ну, от, а тепер і валізку втратили. Про парасольку навіть не кажу". І чоловік сів на крісло, так, ніби щойно тепер по-справжньому зацікавившись Карловою справою. "Гадаю, валізку ще не втрачено". "Блажен, хто вірує, — сказав чоловік і міцно почухав у своєму темному, короткому, цупкому волоссі. — На кораблі звичаї міняються разом із портами. У Гамбурзі Ваш Бутербавм іще, може, й допильнував би ту валізку, а тут за ними вже, либонь, і слід прохолов". "Треба негайно піти подивитися", — сказав Карл і роззирнувся, як би то звідси вибратися. "Сидіть", — сказав чоловік і штурхнув його рукою в груди, просто-таки грубо, назад на ліжко. "А то ж чому?" — запитав розгніваний Карл. "Бо в цьому немає сенсу, — сказав чоловік. — Бо за хвильку і я йду, тож підемо разом. Або валізку вже вкрали, і тоді нема ради, або той чоловік її залишив, і тоді ми тим легше знайдемо її, що корабель цілком спорожніє. І парасольку теж". "Ви орієнтуєтеся на кораблі?" — недовірливо запитав Карл, і йому здалося, що в цій загалом переконливій думці, що на спорожнілому кораблі тим легше можна знайти речі, криється якийсь підступ. "Я ж бо корабельний грубник", — сказав чоловік. "Ви корабельний грубник!" — радісно вигукнув Карл, ніби це перевершило всі його сподівання, і, спершись на лікті, ближче до нього придивився. "Якраз перед комірчиною, де я спав із тим словаком, був люк, крізь який було видно машинне відділення". "Так, я там працював", — сказав грубник. "Я завжди так цікавився технікою, — мовив Карл, тим часом уже поринувши в якісь свої думки, — й напевно став би потім інженером, якби не довелося виїхати до Америки". "А чому Ви були змушені виїхати?" "Ет, таке всяке!" — сказав Карл і відмахнувся рукою від усієї тієї історії. При цьому він, усміхаючись, подивився на грубника, немовби розраховуючи на поблажливість навіть у тому, в чому не зізнався. "Мабуть, є на те свої причини", — сказав грубник, і було незрозуміло, чи він хотів цим полегшити, чи відхилити розповідь про причину. "Тепер і я міг би стати грубником, — сказав Карл, — тепер моїм батькам уже однаковісінько, ким я стану". "Моє місце звільняється", — сказав грубник і в цілковитій притомності сказаного запхав руки в кишені, а ноги, обтягнені зіжмаканими, наче шкіряними, сталево-сірими штанами, закинув на ліжко і випростав. Кар-лові довелося відсунутися до стіни. "Ви йдете з корабля?" "Саме так, сьогодні ж сходимо з посту". "Але чому? Хіба Вам тут не подобається?" "Та, такі вже обставини, в житті не завжди вирішує те, чи подобається нам щось, чи ні. До речі, маєте рацію, бо мені й не подобається. Ви, мабуть, навіть не збираєтеся стати грубником, але саме тоді найлегше можна ним стати. Отож я Вас наполегливо відраджую. Якщо Ви хотіли вчитися в Европі, то що Вам перешкоджає тут? Американські університети незрівнянно ліпші від європейських". "Можливо, — сказав Карл, — але в мене майже немає грошей на навчання. Читав я, правда, про одного, що вдень працював у якійсь крамниці, а вночі вчився, заки став доктором і, здається, навіть бурмістром, та це вимагає неабиякої витривалості, хіба ж ні? Боюся, мені її бракує. До того ж я ніколи не був надто добрим учнем, зі школою розпрощався з легким серцем. А тутешні школи, либонь, іще вимогливіші. Англійської я майже не знаю. Та й узагалі, тут люди такі упереджені до чужинців, як мені здається". "Що, й Ви теж уже це відчули? Тоді все гаразд. Тоді Ви свій чоловік. Дивіться-но, ми тут на німецькому кораблі, він належить Гамбурзько-Американській Лінії, чому тоді тут не самі німці? Чому головний машиніст румун? А зветься він Шубаль. У це просто неможливо повірити. І ця псяюха знущається з німців на німецькому кораблі! Не думайте, — йому аж забракло повітря, і він замахав рукою, як віялом, — що я нарікаю аби тільки нарікати. Розумію, Ви не маєте жодного впливу й самі бідолашний хлопчина. Але ж це неподобство!" І він декілька разів гримнув кулаком по столу і, гримаючи, не зводив із того кулака очей. "Я служив уже на стількох кораблях, — і він випалив зо двадцять назв поспіль, ніби то було одне слово, й Карл геть отетерів, — і лише відзначився, мене хвалили, я відповідав уявленню капітанів, ба кілька років навіть був на одному торговельному вітрильнику. Він підвівся, так ніби це був апогей його життя. — А тут, на цій бали, де все за шнурочком, де не розуміють жартів, тут я не потрібен, тут я завжди плутаюся під ногами Шубалеві, тут я лінюх, якого слід витурити, і мені жбурляють платню, як милостиню. Ви таке розумієте? Бо я — ні". "Не дозволяйте так із собою поводитися", — сказав Карл схвильовано. В нього майже зникло відчуття, що він перебуває на непевній основі корабля, коло берега невідомого континенту, так затишно було йому тут, на грубниковому ліжку. "Ви вже були в капітана? Домагалися в нього правди?" "Ех, ідіть, ідіть собі ліпше. Не хочу Вас тут бачити. Не слухаєте, що я кажу, а лізете з порадами.