Дерсу Узала - Арсеньєв Володимир
Я вирішив* про це побалакати з ним у дорозі.
Коли ми вирушили з бівуаку, я почав його розпитувати. Спочатку він ухилявся од розмови, і я вже втрачав надію дізнатися від нього що-небудь, але одне моє слово наче підштовхнуло його. Я сказав "тінь" і влучив саме куди слід. Однак слово "тінь" Дерсу розумів як тінь астральну, як душу. Після цього він взявся мені пояснювати явище міражу дуже складно. За його уявленням, душа-тінь (ханя) — є не тільки у людей, тварин, птахів, риб, комах, а й у рослин, і каміння, і взагалі у всіх неживих предметів.
— Люди спи,— казав Дерсу,— ханя ходи: ханя назад ходи — люди прокинувся.
Душа залишає тіло, мандрує і багато бачить в той час, коли людина спить. Цим пояснюються сни. Душа німих речей теж може залишити свою матерію. Міраж, який ми бачили, з погляду Дерсу, був тінню (ханя) тих предметів, які в цей час перебували в стані спокою. Так первісна людина, одушевляючи природу, просто пояснює оптичне явище — міраж.
Переправа через скелю Ван-Сін-лаза була справді дуже небезпечна. Я намагався не дивитись униз і обережно переставляв ногу з місця на місце. Останнім ішов Дерсу. Коли він ступив на берег моря, я полегшено зітхнув.
Одразу за скелею тече маленьке джерело Дзалянкуні (на картах Талянкуні), поряд з ним гора Уоигу, потім дві річки: Момокчі і Асектані (на картах Остегні). Від гирла Кулумбе до Асектані десять кілометрів.
Ці місця дуже цікаві в зоогеографічному відношенні. Тут — останній природний розплідник плямистих оленів. Ця тварина за своїми розмірами займає проміжне місце між козулею та ізюбром і є єдиним представником хвостатих оленів. Літнє забарвлення її дуже строкате: загальний тон шерсті червоно-цегляний; по боках тіла — сім рядів білих плям завбільшки з яблуко; по спині проходить смуга; хвіст тварини, яким вона без упину махає, прикрашений довгим чорним волоссям. Взимку олень стає буро-сірим, і плями майже зовсім зникають. Його мускуляста шия вкрита досить довгою шерстю, яка спереду і на грудях трохи темніша, ніж в інших місцях. Роги самців не мають нижніх очних відростків, як в ізюбрів; панти китайці цінять дуже високо (від 800 до 1200 крб. пара).
В Уссурійському краї плямистий олепь живе на півдні. Північною межею його розмноження в басейні Уссурі можна вважати річку Іман і на березі моря річку Ама-гу (мис Арка). За останні двадцять років площа, де живуть олені, скоротилася разів у десять. В .тих місцях, де раніше вони бродили стадами, оселилися корейці і почали знищувати ліси. Бідні тварини стали відходити на північ, але не змогли жити у хвойних лісах і дуже швидко загинули. Тепер у всьому Уссурійському краї е лише три природних розплідники: 1) острів Аскольд, у затоці Петра Великого; 2) гірська область з правого боку у верхів'ї річки Судзухе (місцевість Юм-б*ей-сі) і 3) невелика ділянка на узбережжі Японського моря, між річками Ку-лумбе і Найною (мис Арка). Як тільки звіропромисловці пронюхають про це, вони швидко переб'ють всіх оленів. Місцевій владі в краї варто було б подбати про охорону цих розплідників уже тепер, поки ще не пізно.
Розділ дванадцятий КОРЕЙЦІ-СОБОЛЯТНИКИ
Малі річки прибережного району.— Корейська фанза.— Водяна ступа.— Річка Найна.— Корейська соболина пастка.— Вплив колонізації на край.— Мис Арка.— Річка Кванбагоу.— Річка Кудя-хе.— Старообрядницьке село.— Удегейці.— Клімат прибережного району.— Фенологія.— Ботанічні і зоогеографічні межі.— Річка Амагу.— Лось.
Чим далі на північ, тим вищі стають тераси на березі моря. Особливо розвинені вони біля гирл гірських річок: Гаппаксі, Була (по-китайському Яндіоза), Толомогі, Ку-лумбе, Момокчі і Найни, де досягають висоти майже 15 метрів. Біля Момокчі вони заглиблюються в долину і тягнуться з обох боків її, як карнизи. Основа терас масивна, а горішня частина складається з незграбних уламків уперемішку з глиною, від чого зверху вони завжди заболочені. Тут, на березі моря, вперше трапляється модрина, яка росте групами.
Географія частини узбережжя між Момокчі і Найїіою така: високий гірський хребет Габаді простягається під гострим кутом до берега моря. По той бік його лежить басейн річки Кулумбе, по цей — течуть малі річки, які мають тільки удегейські назви: Яшу (на картах Ячасу), Уяхгі-Бязані, Сапке, Канути, Янужа та ін. Між ними слід відзначити три гірські вершини: Габаді, Дюхане і гору Яндоюза, а біля гирла річки Яшу — самотню скелю Када-
Буді-дуоні. На морських картах її названо горою Ожидания.
Від річки Кулумбе на північ до річки Найни гірські породи розташовуються так: спочатку йде андезит із стовп-чатим, трохи віялоподібним розпадом, далі дацит з тридимітом і кременисті сланці. Поблизу гирла річки Момокчі (мис Олександра) гори складаються з дуже зміненого кварцового порфіриту і дуже щільної грейзеноподібної породи. В ній, у вигляді рідких шлір, трапляється сірчаний блиск. Між річками Яшу і Момокчі . від гори в море висуваються два миси, які мають удегейські назви: Ухе-дуоні і Копочі-дуоні.
Нарешті, біля річки Найни в берегових оголеннях видно якусь буру, дуже метаморфізовану складну породу.
Біля підніжжя найнинських терас, на самому березі моря, ми натрапили на корейську фанзу. Мешканці її ловили крабів і соболювали. У фанзі проживало дев'ять нежонатих корейців. Серед них було двоє одягнених по-китайському і один по-удетейському. Вони носили коси і мали підголені лоби. Я довго вважав, що ці люди і є тими, за кого себе видають, і тільки згодом дізнався, хто вони насправді.
Підходячи до фанзи, я почув шум води, а тоді звук од падіння чогось важкого. Спочатку я не звернув на це уваги, та коли звук повторився вдруге, втретє, вдесяте, я спитав, що це означає. Чжан Бао сказав, що це корейська ступа, яку приводить в дію вода.
Таку ступу споруджують біля струмка. На двох упорах лежить валик, що вільно обертається і проходить крізь довге коромисло з нерівними плечима. До короткого плеча прикріплено важкий товкач, під яким поставлено велику дерев'яну ступу. Друге (довге) плече коромисла закінчується ковшем. Вода, що збігає жолобком, наповнює ківш. Набравши значної ваги, він падає вниз і піднімає товкач угору. Коли ківш похилиться, вода з нього виливається, товкач перетягує і падає в ступу.
З усіх східних народів на материку Азії корейці перші додумалися використати живу силу води. У китайців таких машин немає. Інколи ступи споруджують дома або у фанзі. Тоді замість ковша на кінці коромисла прикріплюють плоску лопату; машину приводять в дію, натискуючи ногою. Цю роботу виконують звичайно жінки.
Повертаючись у фанзу, я почув ще якийсь шум у сараї — це корейці мололи борошно за допомогою ручних жорен, покладених одне на одне. До верхнього. прикріплено короткий важіль, за допомогою якого жорно крутять. Зерно насипають у дерев'яний ящик, звідки воно біжить у отвір верхнього каменя і потім до зазорів між жорнами.
Як і треба було сподіватися, наша поява викликала занепокоєння серед корейців. У ^анзі було вільно, і тому ми розташувалися на одному з Канів. Дерсу удав, що не розуміє їхньої мови, й почав уважно прислухатися, про що вони розмовляли між собою.
З цієї розмови він дізнався, що серед корейців є кілька шукачів руд, решта — мисливці, які прийшли по провізію з річки Кулум-бе, де в них є мисливські фанзи.
27 вересня ми оглядали річку Найну, яку на морських картах чомусь названо Яходеї-Санка. Довжина цієї річки — 20 кілометрів; початок вона бере у горах Карту, про які буде сказано згодом. Спочатку Найна біжить з півночі на південь, потім повертає па південний схід і останні десять кілометрів тече до моря в широтному напрямі. В куті, де річка повертає, стоїть мисливська фанза. Звідси прямо на захід іде та стежка, по якій пройшов О. І. Мерзляков з своїм загоном.
Корейська мисливська фанза — це невелика споруда, складена з колод, з пологим двосхилим дахом з кедрової кори. Вона має двоє чи троє вікон, по одному з кожного боку, і двоє дверей, завжди обернених до річки. Внутрішнє її обладнання таке ж, як і в китайських фанзах. Тут є вогнище із залізним казаном і кан, на якому сплять; димові хо^и обігрівають його. Всю внутрішню обстановку зроблено грубо, недбало, щоб не шкода було кинути, якщо доведеться переходити на інше місце. І зовні по будові і по внутрішній обстановці завжди можна відрізнити корейську мисливську фанзу від китайської.
Була вже осінь, і корейці почали соболювати. Недалеко від фанзи ми побачили пастки на соболя, так звані "мости". Для цих пасток корейці беруть буреломний ліс, перекинутий з одного берега річки на другий. Інколи якщо місце здається підхожим, а сушняку поблизу немає, вони рубають дерева. Посеред колоди роблять з дрібних прутиків загорожу, в якій залишають вузький прохід, а в ньому вертикально прикріплюють волосяну петлю. По боках колоду обтесують, щоб соболь не міг обминути загорожу. Петлю одним краєм прив'язують до дерев'яної палички, яка невеликим виступом ледве держиться на маленькому упорі. До цієї палички прив'язують камінь вагою в 3—4 кілограми. Біжачи по такому "містку", соболь натрапляє на загорожу, старається її обминути, але не може, бо ж стовбур по боках гладенько обтесано; тоді він пробує перескочити через петлю, заплутується, смикає її і зриває паличку з упору. Камінь падає у воду і тягне за собою дорогого хижака.
Корейці вважають, що їхній спосіб соболювання найкращий, бо пастка діє напевно і такого, щоб соболь утік, не буває. Крім того, під водою соболь лишається цілий, його не можуть зіпсувати ворони чи сойки. В корейські пастки, так само, як і в китайські, часто попадаються білки, а також рябчики і всяка дрібна птиця.
Вся долина річки Найни вкрита горілим лісом,— тут кілька років тому була пожежа. Тепер на місці хвойного лісу виріс молодник, що складається з берези, модрини й осики.
Надвечір ми повернулися назад.
Дерсу пе полюбляв* корейців і, хоч надворі було холодно та вітряио, відмовився ночувати у фанзі. Він влаштував собі бівуак на березі моря, під захистом тераси.
Увечері, після вечері, я пішов подивитися, що він робить. Дерсу сидів, підібгавши під себе ноги, і курив люльку. Мені здалось, що у нього дуже затишно, і я не міг відмовити собі в приємності погрітися біля вогню і за чаєм поговорити з Дерсу.
— Дерсу, я за тобою скучив,— сказав я.—, Коли тебе нема рядом, мені чогось бракує.
— Спасибі, капітане,—усміхнувся він,—спасибі! Моя теж так.
