Дерсу Узала - Арсеньєв Володимир
Чжан Бао і Чан Лін вивернули пень, викинули з-під нього каміння та землю, а ми з Дерсу перенесли туди кістки. Потім прикрили їх мохом, а зверху поклали той самий пень і пішли до річки вмиватися.
Був час лаштуватись на ніч. Чжан Бао і Чан Лін не захотіли, спати поряд з мертвяками. Взявши свої торбини, ми відійшли ще півкілометра, вибрали на березі річки рівне місце і стали бівуаком.
Смерком появився туман. Він переплив через вододіл і розійшовся шт-всьому західному схилу Сіхоте-Аліню.
Ввечері я мав нагоду спостерігати цікаве метеорологічне явище. Близько десятої години зійшов місяць, він був тьмяний і майже не світив. Незабаром туман розсіявся, Л тоді від місячного диска вгору і вниз простяглися два довгі, гострі на кінцях промені. Де явище тривало хвилин п'ятнадцять, потім знову насунувся туман, і місяць знову зробився розпливчастий і неясний; пішов дрібний дощ, який тривав аж до світанку.
Вранці 11 вересня погода трохи начебто розгодинилась. Щоб не гаяти даремно часу, ми взяли свої торби і пішли вверх по річці Арму. Місцевість була рівна й одноманітна — я геть забув, що перебуваю біля підніжжя Сіхоте-Аліню. Тут хвойний ліс, придатний тільки на дрова, росте дуже нерівномірно: болотисті галявини відокремлюються одна від одної невеликими перелісками; дерева мають відмерлі вершини і багато сухих гілок.
Годині об одинадцятій ранку ми розпрощалися з Арму і круто повернули на схід. Тут був такий самий пологий підйом, як і проти річки Такунчі.
Зовсім непомітно ми дісталися на Сіхоте-Алінь і підійшли до його східної кручі. В цей час розсіявся туман, і ми могли орієнтуватися.
Ліворуч од нас, кілометрів за п'ятнадцять, височіла велика гора. Чан Лін, який добре знав ці місця, сказав, що ця сопка не має назви і стоїть там, де бере початок річка Сіца. Ми були саме навпроти долини річки Тяпь-чін-гоузу22, що впадає в Такему з правого боку, вище Такунчі. Перша трохи менша за другу. Березняки у її верхів'ї вказують на те, що тут була колись велика пожежа, яка знищила весь хвойний ліс. Та частина Сіхоте-Аліню, що з боку Такеми, схожа на довгу столову гору. Китайці називають її Тянь-чін-лаза 23.
Нам не судилося довго милуватися чудовою панорамою. Насунулися хмари, оповили Сіхоте-Алінь, знову пішов дощ, дрібний і рясний.
Робити зйомки під час негоди важко. Папір стає ніздрюватий, мокрі рукава розмазують олівець. Парасоля у мене з собою не було, і я про це дуже шкодував. Щоб закрити планшет од дощу, Чан Лін щоразу розгортав над ним носовичок. Та незабаром стало зрозуміло, що цього недостатньо: хустинка намокла і почала пропускати воду.
— Почекай, капітане,— сказав мені Дерсу і, відбігши трохи, почав здирати з дерева бересту, потім вирізав кілька жердин і швидко змайстрував парасоль.
Мене завжди дивувала кмітливість гольда. Здається, не було такого скрутного становища, з якого він не знайшов би виходу. Все, що йому було потрібно, він знаходив тут же біля себе, під рукою.
Йдучи за накресленим маршрутом, ми повернули на північ і рушили вздовж Сіхоте-Аліню до великої куполоподібної гори, яку бачили на північному сході.
Пройти нам пощастило небагато. Побоюючись під час туману заблудити в горах, я вирішив рано стати бівуаком. На щастя, Чжан Бао знайшов між камінням яму з дощовою водою і поблизу неї сухий сланкий кедр. Ми поставили односкатпий намет, розвели вогонь і почали сушитись.
Надвечір Дерсу ходив на полювання і вбив кабаргу. Це двокопитна тварина, схожа на антилопу, висотою з півметра, а довжиною з метр. її задні ноги трохи довші за передні, і коли тварина стоїть на чотирьох, зад її трохи піднято. Шия у кабарги довга, голова невелика, гарна, з темними виразними очима і рухливим носом. Вона не мас рогів і слізних ямок. Зате природа наділила її іклами: у самиць ікла маленькі і не стирчать з рота, а в самців довгі, гострі і стирчать униз на 5—6 сантиметрів. Під час парування самці б'ються між собою, завдаючи один одному досить небезпечних поранень. На відміну від інших двоко-питних, кабарга має жовчний міхур і мускусний мішечок. ІІІерсть тварини груба і ломка, загальне, забарвлення — строкато-темно-буре. Рухи кабарги рвучкі і непевні, крик пронизливий і тоскний. Під час гону самці поширюють міцний запах.
На вечерю варили м'ясо кабарги; воно чимось віддавало, Чан Лін сказав, що воно пахне мохом, Чжац Бао заїїевняв, що смолою, а Дерсу вказав на багно. В тих місцях, де водиться кабарга, завжди є і те, і друге, і трете; певно, то був запах мускусу.
Весь наступний день, 12 вересня, ми через дощ простояли на місці. Треба було переждати негоду. Осінні дощі в Уссурійському краї ніколи не бувають тривалі, зате вони щуже сильні. Цілий день я сидів у наметі і креслив свої зйомки. Вночі зірвався рвучкий вітер. Де-не-де з'явилися зорі і, як завжди буває в таких випадках, перед світанком ударив мороз. Знову все навколо забіліло від інею, сирий мох замерз і хрустів під ногами. Від наших ніг на ньому лишалися глибокі сліди, чим були страшенно невдоволені Дерсу і Чжан Бао. Ця обережність червоною ниткою проходила у всіх їхніх діях навіть тоді, коли ми перебували дуже далеко від житла і не могли сподіватись зустрічі з людиною.
Роздивившись, ми побачили, що перебуваємо якраз навпроти того місця, де починається річка Сіца 24.
Від столової гори Тянь-чін-лаза Сіхоте-Алінь тягнеться спочатку на північний схід, а потім повертає на північний захід. У цьому куті височіє гостра конічна сопка. Висота сопки за барометричними вимірюваннями, 1230 метрів. Далі Сіхоте-Алінь простягається на північ. Кілометрів за п'ять од сопки він повертає на схід, утворюючи двогорбу сопку, яку ми назвали Верблюдом (1100 метрів). Потім хребет вигинається ще раз на захід. Звідси він бере попередній напрям і підходить до найвищої гори, яку ми вчора бачили здаля.
Вся описувана частина Сіхоте-Аліню зовсім гола; тут, певно, і раніше не було лісів. Коли дивитися на вершини гір знизу (з долин), здається, що біля гольців зеленіє травичка. Недосвідчений мандрівник поспішає пройти лісисту зону, щоб швидше вийти до альпійських лук. Але. яке велике його розчарування, коли замість травички він попадає у смугу сланкого кедра. Коріння цієї деревної рослини вгорі, а стовбур і гілка його стелються по схилу, якраз назустріч людині, що виходить на гору. Пробиватися крізь сланкий кедр дуже важко: без сокири тут не обійтися. Нога часто зісковзує з сучків; коли падаєш, раз у раз сідаєш верхи на гілки, причому ноги не досягають землі, і обминути ці зарості теж не можна, бо вони кільцем оперізують вершину. Вище від них на Сіхоте-Аліні ростуть низькорослі багна, брусниці, рододендрони, мохи, ще вище — лишаї і, нарешті, починаються гольці.
В цей день ми дійшли до підніжжя куполоподібної гори і зупинилися біля неї в сідловині.
Розділ одинадцятий НЕБЕЗПЕЧНА ПЕРЕПРАВА
Гора Шайтан.— Річка СіцаПочаток річки Такеми.— Вода прибуває.— Переправа на плоту.— Дерсу в небезпеці.— Прив'язане дерево.— Порятунок.— Повернення до моря.— Смішне непорозуміння.— Прибережні гірські річки.— Скеля Ван-Сін-лаза.— Кільчатий тюлень.— Бівуак біля гирла річки Кулумбе.— Тінь і душа.— Плямистий олень.
Вночі ми мало спали, мерзли і дуже зраділи, коли на сході з'явилися ознаки світанку. Сонце ще ховалося за обрієм, а на землі було вже все видно.
Гірський край з пташиного польоту! Яка краса! Куди не глянеш — скрізь гори; вершини їх, то шпичасті, як півнячі гребені, то рівні, мов плато, то куполоподібні, як морські брижі, ховалися одна за одну, відступали вдалину і наче розтавали в імлі.
Та ось зійшло сонечко, пригріло землю. Іній зник і трава з попелясто-сріблястої знову стала буро-жовтою і сухою.
Зібравши свої торби, ми почали сходити на найвищу гору. Багато разів сідали відпочивати, потім знову дерлися наверх і тільки перед полуднем досягли вершини. За барометричними вимірюваннями, висота гори становить 1570 метрів. Я назвав її Шайтаном. Це найвища точка в центральній частині Сіхоте-Аліню. Східні схили — кам'янисті і круті, західні — пологі. Камені, які вкривали вершину Шайтана, були так міцно укладені, наче хтось їх навмисне утрамбовував і припасовував один до одного.
Спуск з гори забрав у нас теж багато часу. У дальшій, сусідній сідловині барометр показав 1060 метрів. Звідси Сіхоте-Алінь повертає на північний схід.
Далі ми ним не пішли і почали спускатися в долину річки Сіци. З великої гори треба завжди сходити обережно, не поспішаючи, іноді зупинятися, відпочивати і роздивлятись.
Осипи, мох і сланкий кедр тепер лишилися позаду. Тут я знайшов волохату чорну смородину. Нижче росла горобина, дрібна модрина і низькоросла береза; ще нижче — кедр, потім — чорна береза, дуб і всі інші дерева.
Опівдні ми зупинилися на відпочинок. Поки гріли чай, я встиг зробити кілька фотографічних знімків.
Річка Сіца у верхів'ї складається з двох річок, кожна з
них у свою чергу поділяється на два струмки, потім ще і ще. Всі струмки збігають у велику улоговину, порізану ярами.
Ніде хребет Сіхоте-Алінь не виступає так велично і різко, як у верхів'ї Сіци. Тут він справді здається високим гірським хребтом.
Скрізь в оголеннях я бачив кристалічні сланці і кварци, забарвлені окисом міді. Китайці кажуть, що на річці Сіці є золото, а в горах — гірський кришталь. У долині річки Сіци раніше були чудові хвойні і мішані ліси, які згодом вигоріли. Тепер на місці згарища виросли березняки двадцятип'ятирічного віку.
Річку Сіцу вважають добрим місцем для полювання, і справді, сліди ізюбрів траплялися нам майже на кожному кроці. Втоптана земля, поскубані кущі, клапті шерсті й уламки рогів свідчили про те, що тут відбуваються головні бої.
Надвечір ми дійшли до маленької мисливської фанзи, яку, за словами Чан Ліна, збудував ко-реєць-золотошукач. Золота він не знайшов, але соболів того року піймав багато. Тут ми зупинились. Смерком Чан Лін і Дерсу ходили на полювання і вбили сайка25. Вночі вони по черзі сушили м'ясо.
Далі наша дорога вела вниз по річці Сіці. Ширина цієї річки близько чотирьох метрів, а глибина — 0,6 метра. В нижній течії во-.на дуже порожиста і бурхлива. Чим далі од вододілу ми відходили, тим більше звужувалась долина, поки нарешті не перетворилася в глибоке міжгір.'я.
Тут з обох боків височать могутні древньорічкові тераси, що складаються з глинистих сланців з прошарками жовтого дрібнозернистого пісковина і молочно-білого кварцу.
