Дерсу Узала - Арсеньєв Володимир

І тут почув запах людини. Шерсть у нього на спині наїжилася, звір заревів і почав бити себе хвостом по тілу. Дерсу голосно закричав і пустився тікати яром. Тигр кинувся вниз до оленя, почав його обнюхувати. Це й урятувало Дерсу. Він вибрався з міжгір'я і біг довго, біг, як біжить, тікаючи од вовків, козуля.

Дерсу зрозумів, що убитий олень належав не йому, а тигрові. Ось чому він і не міг його убити, хоча стріляв шість разів. Дерсу здивувався, як він про це не догадався зразу. Відтоді він не ходив більше в ті яри. Це місце стало для нього раз і назавжди забороненим. Він дістав попередження...

Після вечері я і стрілець Фокін лягли спати, а гольд і Чжан Бао влаштувались осторонь. Вони взяли на себе піклування про вогонь.

Вночі я прокинувся. Навколо місяця була матова пляма — певна ознака, що вранці буде мороз. Так воно і сталося: перед світанком температура швидко знизилась і вода в калюжах замерзла.

Першими прокинулися Чжан Бао і Дерсу. Вони підкинули у вогонь дров, зварили чай і аж тоді тільки розбудили мене й Фокіна.

Дивні птахи ворони: як швидко вони дізнаються, де е м'ясо! Тільки-но сонячне проміння позолотило вершини гір, як кілька ворон з'явилось біля нашого бівуаку. Вони голосно перекликалися між собою і перелітали з дерева на дерево. Одна ворона сіла близько біля нас і закрякала.

— От проклята! Підожди, зараз я тебе зпіму,— сказав Фокін і потягся до гвинтівки.

— Не треба, не треба стріляти,— спинив його Дерсу.— Його заважай нема. Ворона теж хочу їж. Його прийшов подивитись, люди є чи нема. Не можна — його полетить. Ліаша ходи, його тоді на землю стрибай, чого-чого залишився — їж.

Наче на підтвердження його слів ворона зірвалася з дерева і полетіла. Ці докази Фокіну здалися переконливими; вій поклав гвинтівку на місце і вже більше не лаяв ворон, хоча вони підлітали до нього ще ближче, ніж першого разу.

Дерсу, безумовно, мав слушність. Звичай "знімати" ворон з дерев — жорстока забава мисливців. Стріляють по воронах інколи навіть освічені люди. Стріляють так само, як у пляшку, тільки тому, що чорна ворона являє собою добру ціль.

Ворони — птахи скоріше корисні, аніж шкідливі. Підбираючи в тайзі трупи тварин, дохлих риб на берегах річок, молюсків, викинутих морським прибоєм, і особливо всякі покидьки з людських жител, вони є незамінними санітарами і відіграють велику роль в екології природи. Шкода, якої завдають ворони господарству, порівняно з тією користю, що вони дають, невелика.

З цього бівуаку ми розійшлися. Чжан Бао і стрілець Фокін повернулись назад, а ми з Дерсу пішли далі.

Звідси долина Амагу почала вужчати, і річка стала порожиста; в горах з'явились осипи і величезні лісові пожарища; зате внизу, в долині, ліс став густіший; до листяних порід домішалося багато* хвої. Кілометрів за двадцять од моря річка знову поділилася надвоє. Одна (велика) обгинає хребет Карту із заходу, а друга (мепша) тече з півдня. Від того місця, де вони зливаються, і йдуть суцільні згарища. Двічі ми переходили річку вбрід і нарешті знову опинилися па правому березі. Ще далі долина ставала схожа на міжгір'я. Деякі скелі мають дуже химерні обриси. Вони поступово руйнуються і перетворюються в осипи. Іпколи відірвана вгорі брила тягне за собою інше камінпя. Тоді в долину падає цілий потік з каміння і поламаного сухостою. Не дивно, що удегейці бояться цих місць: тут, на їхню думку, живе злий дух. Ми йшли з Дерсу і розмовляли про полювання. Раптом він подав мені знак, щоб я зупинився. Ми почали слухати. Здалека долинав якийсь шум, схожий чи то на підземний гул, чи на віддалений гуркіт грому.

— Водоспад,— мовив Дерсу і показав рукою на річку.

Я подивився й побачив піну, що пливла по воді.

Ми прискорили ходу і справді через півгодини підійшли до водоспаду.

З усіх водоспадів, які мені доводилося бачити, Амагинський був найкрасивіший. Уявіть собі вузький коридор, що його верхні краї трохи загнуті всередину так, що вода біжить наче в трубі. В одному місці труба уривається. Тут утворився водоспад заввишки вісім метрів. Однак верхні краї коридори тягнуться далі. З цього можна зробити висновок, що спочатку водоспад був пижче по течії, і коли б пощастило визначити, скільки вода за рік стирає ложе водоспаду, то можна було б сказати, коли він почав свою роботу, скільки йому років і скільки ще лишилось існувати на світі. Порода, крізь яку вода пробила собі дорогу,— буро-червоний глауконітовий пісковик з дуже щільним цементом. Колір води в масі смарагдовий. При яскравому сонячному освітленні біла піна із зеленкувато-синім кольором води і з червоно-бурими скелями, по яких розрослися строкаті лишайники і світло-зелені мохи, створювала надзвичайно ефектну картину. Під водоспадом вода має обертальний рух. Протягом багатьох років вона сточила породу по боках і створила "велетенський казан". Я підійшов до краю провалля, і мені здалося, що від величезної кількості падаючої води інколи здригається земля.

В цей час я відчув запах диму. Обернувся і побачив Дерсу, що розпалював багаття. Потім він почав розв'язувати торбину. Я думав, що старий' хоче зупинитися на бівуак, і почав умовляти його пройти ще трохи. Гольд погоджувався зі мною, але все-таки розв'язував торбину. Дістав з неї грудочку цукру, два сірники, шматок хліба і листок тютюну. Все це він узяв в одну руку, а в другу — маленьку гарячу жаринку і щось почав говорити. Обличчя його було серйозне, очі опущені до землі. Що саме він говорив, я не міг розібрати через шум водоспаду. Потім Дерсу підійшов до кручі і все кинув у воду.

— Що ти зробив? — спитав я його.

— Наша завжди так,— відповів гольд.— Його,— він показав на водоспад,— все одно грім, чорта ганяй.

Водоспад і на мене справив жахливе й чарівне враження. Щось у ньому було живе, стихійне. Яке ж враження міг він справити на людину, котра все вважала живим і людиноподібним!

Дерсу мовчки почав укладати свою торбину. Бажаючи показати, що я поділяю його думки, я взяв те, що перше попало мені під руку — шматок сухої риби і велику головешку, і підійшов до водоспаду.

Побачивши, що я хочу кинути все у воду. Дерсу підбіг до мене, махаючи руками; він був стривожений, Я зрозумів, що він мене зупиняє.

— Не треба, не треба, капітане! — злякано і поспішно вигукував Дерсу.

Я віддав йому головешку і юколу. Він кинув головешку в огонь, а юколу — в ліс. Після цього надів торбину, і ми пішли далі. Дорогою я став розпитувати, чому він не хотів, щоб я кинув у воду вогонь і рибу. Дерсу одразу пояснив: у воду кидають тільки те, чого в ній нема, а в лір — те, чого нема на землі. Тютюн можна кидати у воду, а рибу на землю. У воду можна кидати трохи вогню — одну жарину, але не можна на вогонь лляти воду;, так само не можна кидати у воду велику головешку, бо розсердяться вогонь і вода. Тоді я твердо вирішив більше не втручатися в такі справи, щоб нам обом, як він висловився, не було погано.

Відійшовши ще з півкілометра, ми отаборилися.

Коли на другий день, 7 жовтня, я прокинувся, Дерсу був уже на ногах. Мабуть, я спав дуже довго, бо він уже зав'язав свою торбину і терпляче ждав, коли я прокинусь.

— Чому ти мене не розбудив? — спитав я.

Дерсу відповів, що сьогодні ми підемо на високі гори, тому треба набратися якнайбільше сил і добре виспатись.

Перед виходом я подивився на свій барометр: він показував 458 метрів. День мав бути тихий і теплий. Просто від бівуаку ми почали підійматися на хребет Карту, головна вісь якого іде з північного сходу на південний захід. Чим вище ми сходили, тим більше розкривався перед нами обрій. Навколо, • скільки сягало око, ніде не було лісу: ніде жодного деревця, навіть сухостійного. Надзвичайно сумна картина — отакі гори. Зникли ліси, а з ними й підлісся, і мохи; дощі змили тонкий рослинний шар землі й оголили материковий грунт. Куди не глянеш, скрізь та сама одноманітна, безбарвна картина: сірі скелі і сірі осипи. Хребет Карту — це безжиттєва й безводна пустеля.

Перша сопка, на яку ми зійшли, мала висоту 900 метрів. Трохи відпочивши на її вершині, ми пішли далі. Друга гора майже такої ж висоти, але перед нею ми зійшли в сідловину, тож вона видавалася нам багато вищою. На третій вершині барометр показав 1016 метрів.

Я подивився на годинник: обидві стрілки показували полудень. Отже, за три з половиною години ми встигли "взяти" тільки три вершини, а головний хребет був ще попереду.

Мене дуже мучила спрага. Раптом я побачив брусниці; ягоди були мерзлі. Я почав жадібно їсти їх: Дерсу зацікавлено дивився на мене.

— Як його прізвище? — запитав він, тримаючи на долоні кілька ягід.

— Брусниці,— відповів я.

— Тобі розумій,— 'запитав він знову,— його можна їсти?

— Можна,— відповів я.— Хіба ти не знаєш цих ягід?

Дерсу відповів, що бачив їх часто, але не знав, що ці ягоди можна їсти.

Місцями брусниць було так багато, що цілі площі здавалися наче пофарбовані в бордовий колір. Збираючи ягоди, ми потроху посувалися вперед і непомітно вийшли на вершину заввишки 1290 метрів. Тут ми вперше зійшли на сніг глибиною близько п'ятнадцяти сантиметрів.

За спостереженнями старообрядців, перший сніг на Сіхоте-Аліні в 1907 році випав 20 вересня, а на хребті Карту — З жовтня і вже більше не танув., 7 жовтня снігова лінія спустилася до 900 метрів над рівнем моря.

Звідси ми повернули на південь і почали сходити на четверту висоту (1510 метрів). Цей підйом був особливо важкий. Нас мучила спрага, і, щоб угамувати її, ми часто їли сніг.

Зі сходу хребет Карту дуже похилий, а з заходу — пологий. Тут можна спостерігати, як руйнуються гори. Зверху весь час сиплеться дрібне каміння; воно поступово засипає долини, ховаючи під собою ділянки родючої землі і молоду рослинність. До цього спричиняються лісові пожежі.

Ми намагалися дійти в цей день до найвищої гори, а проте не змогли. Після заходу сопця мав знову повіяти холодний північно-західний вітер. Пора було подумати про бівуак. Тому ми зійшли трохи з гребеня і почали шукати місце для ночівлі на західному схилі. Тепер у нас було три турботи: перша — знайти воду, друга — знайти паливо і третя — знайти захист од вітру. Нам пощастило знайти все це зразу в одному місці. За кілометр од сідловини видно було сланкий кедр. Ми залізли в його гущавину і влаштувались навіть досить зручно.