Дерсу Узала - Арсеньєв Володимир

Сніг замінив нам воду. Кругом було багато сушняку. Ми з Дерсу наносили дров і розпалили великий вогонь. З підвітряного боку напнули намет, поклали собі під боки хвої, а зверху накрили її козиними шкурами.

Ніч була місячна і холодна. Сподіваний Дерсу виправдались. Тільки-но сховалося за обрієм сопце, як подув різкий, холодний вітер. Вій термосив гілки сланкого кедру і роздмухував полум'я багаття. Намет надувало, мов парус, і я дуже боявся, щоб його не зірвало з стояків. Повний місяць яскраво світив на землю, сніг блищав і іскрився. Голий хребет Карту мав тепер ще пустинніший вигляд.

Втомлені денним переходом, ми недовго сиділи біля вогню і рано лягли спати.

Уранці, коли я прокинувся, перше, що впало мені в очі, був туман. Незабаром усе з'ясувалося — ййаов сніг. Добре, що ми зорієнтувались учора, і через те сьогодні з бівуаку могли зразу взяти правильний напрям.

Напившись чаю з сухарями, ми знову стали підніматися на хребет Карту. Тепер нам треба було зійти на найвищу сопку, яку морями звуть Амагунськими гольцями. Чи тому, що ми відпочили, чи сніг примушував нас поспішати, але на цю гору ми зійшли досить швидко. Висота її — 1660 метрів. Звідси бере початок.річка Кулумбе (по-удегей-ському Куле); старовіри вважають, що її довжина 50— 60 кілометрів. Тече вона по кривій, так само як і Амагу, тільки в інший бік — на південь і південний схід.

Коли ми зійшли вниз до 1200 метрів, сніг змінився дощем, що було дуже неприємно; та нічого не вдієш, доводилося терпіти.

Кілометрів п'ять ми йшли згарищем і побачили живий ліс аж тоді, коли спустилися до 680 метрів. Це була вузенька смуга рослинності біля річки — переважно береза, смерека і модрина.

Перед полуднем дощ припустив ще дужче. Осінній дощ — не те, що літйій дощ: легко можна застудитися. Ми дуже змерзли, і через це довелось рано стати на бівуак. Невдовзі нам пощастило знайти балаган з кори. Спосіб будови і деякі залишені речі вказували на те, що його зробили корейці. Трохи полагодивши його, ми принесли дров і заходилися сушити одежу. Годині о четвертій дня дощ перестав. Важка завіса хмар розірвалась, і ми побачили хребет Карту, геть укритий снігом.

Коли сонце заховалося за обрієм, на заході по всьому небосхилу широко розлилась багряна заграва. Потім зійшов місяць; навколо нього знову була густа матова пляма і великий обідок — певна ознака, що й завтра буде дощ.

Ввечері я записував свої спостереження, а Дерсу смажив на рожні лосятину. Під час вечері я кинув шматочок м'яса у вогонь. Побачивши це, Дерсу пегайно витягнув його і кинув убік.

— Навіщо кидаєш м'ясо у вогонь? — запитав він невдо-волено.— Як можна його даремно палити! Наша завтра поїхали, сюди інші люди ходи — їж. На вогонь м'ясо кидай, його так пропади.

— Хто сюди інший прийде? — запитав я його в свою чергу.

— Як хто? — здивувався він.— Єнот ходи, борсук чи ворона; ворона нема — миша ходи, миша нема — мураха ходи. В тайзі багато різний люди є.

Мені стало ясно: Дерсу дбав не тільки про людей, а й про тварин, навіть про таких дрібних, як мураха. Він любив тайгу з її населенням і всіляко піклувався про неї.

Розмова наша перейшла на полювання, на браконьєрів, на лісові пожежі.

Непомітно ми просиділи з ним до півночі. Нарешті Дерсу почав дрімати. Я згорнув свого зошита, вкрився ковдрою, ліг ближче до вогню і скоро заснув. Уночі крізь сон я чув, як він поправляв вогонь і прикривав мене своїм наметом.

Розділ чотирнадцятий ВАЖКИЙ ПЕРЕХІД

Денудаційна долина річки Кулумбе.— Броди.— Скеля Мафа.— Занепад сил.— Ожеледь.— Бурелом.— Лихоманка.— Кошмар.— Голод.— Берег моря.— Ван-Сін-лаза.— Розчарування.— Міноносець "Грозный".— Порятунок.— Повернення на Амагу.— Від'їзд О. І. Мерзлякова.

На світанку знов ударив мороз; мокра земля так замерзла, що хрустіла під ногами. Від річки здіймалася пара. Отже, температура води була значно вища за температуру повітря. Перед походом ми перевірили свої запаси харчів. Хліба у нас лишилося ще на дві доби. Це не дуже мене турбувало. За моїми розрахунками, до моря було не так уже й далеко, а там до скелі Ван-Сін-лаза продовольство повинен принести удегеєць Сале і стрільці.

За піч взуття наше висохло. Коли сонечко зійшло, ми з Дерсу одяглись і бадьоро пішли вперед.

Характернішої денудаційної долини, ніж Кулумбе, я не бачив. Річка, стиснута горами, весь час петляє між скелями. Можна подумати, що гірські хребти тут намагалися на кожному кроці створити перепони для води, але вона взяла верх і силоміць проклала собі дорогу до моря.

Навколишні гори майже зовсім голі, без деревної рослинності; ліс росте тільки біля річки, обрамляючи її з обох боків, мов бордюром. Тут переважають породи: модрина, ялина, береза і вільха. Ближче до гір, на відкритих місцях, притулились даурська шипшина, звичайна горобина, а коло неї — камгяний полин з листям, розташованим біля основи стебла. З першого погляду йіхто не впізнав би в ньому рідного брата берегового полину. В іцщо-му місці ми натрапили на багно та безліч папороті. У першого листя ажурне, невелике; другий вид мав бурувато-зелене листя з червонуватим зісподу відтінком; у третього листя хоч і звичайне, але, не молїна не визнати,— красиве.

У долині річки Кулумбе немає ніякої стежки. Отже, нам довелося йти цілиною. Щоб не переходити річку вбрід, ми спробували йти берегом, але незабаром упевнилися, що це неможливо: перша ж скеля примусила нас перейти на другий бік річки.' Я хотів було перевзутися, але Дерсу порадив іти у мокрому взутті і зігріватися швидкою ходьбою. Не пройшли ми і півкілометра, як довелося переходити на правий берег річки, потім на лівий, далі знову на правий і т. д. Вода була, холодна; гомілки дуже крутило, наче їх стискували в лещатах.

Обабіч височіли круті гори; обривалися в долину скелями. Обминати їх не можна було. Це забрало б у нас багато часу і загаяло б подорож днів на чотири, а це було зовсім небажано, бо харчів ми взяли небагато. Вирішили йти навпростець, сподіваючись, що за скелями буде відкрита долина. Незабаром нам довелося пересвідчитися в протилежному: попереду знову височіли скелі, і знову довелося переходити з берега на берег.

— Тьху! — бурмотів Дерсу.— Ми йдемо, наче видри. Трошки по березі ходи, подивись, вода є — пірнай, потім знову на берег і знову пірнай...

Порівняння було дуже вдале. Видри саме так і ходять.

Чи ми звикли до води, чи сонце пригріло нас, а може й те і друге разом, тільки нам почало здаватися, що броди вже не такі страшні і вода не така холодна. Я перестав лаятись, а Дерсу перестав бурчати. Замість прямої лінії наша дорога являла собою зигзаги. Так ми промучилися до полудня, а надвечір попали у справжнє міжгір'я. Воно тягнулося більш як на чотириста метрів. Довелося йти просто руслом річки. Інколи ми виходили на обмілину і грілися па сонці, а потім знову сходили у воду. Нарешті я відчув, що втомився.

День закінчився, і в повітрі стало холоднішати. Тоді я запропонував своєму супутникові зупинитися. В одному місці між скелями був рівний берег, куди водою нанесло багато плавника. Ми зійшли на нього і зразу ж розпалили велике багаття, а потім взялися готувати їсти.

Ввечері я підрахував броди. Ми пройшли п'ятнадцять кілометрів, і на цій дорозі було тридцять два броди. Уночі небо знову запнулося хмарами, а перед світанком пішов дрібний і рясний дощ. Ми встали раніше,, ніж завжди, трохи поїли, напилися: чаю і рушили в дорогу. Перших шість кілометрів ми йїнли більше водою, ніж сухопуттям.

У середній течії річка Кулум-бе дуже звивиста. Вона весь час тулиться до скель і біля підніжжя їх створює глибокі ями. В багатьох місцях її русло завалене камінням і захаращене буреломом.

Можна уявити собі, що тут діється ^ під час поводі! Один раз я, другий ~ раз Дерсу попали в ями і змокли до рубця.

Нарешті вузьку і скелясту ча— д стину долини було пройдено. Го— * ри начебто почали відходити вбік.

Я зрадів, гадаючи, що недалеко море, але Дерсу вказав на якусь птицю, котра, за його словами, живе тільки в глухих лісах далеко ^ від моря. У справедливості його доводів я зразу ж переконався.

Знову пішли броди, і чим далі, тим глибші. Разів два ми розпалювали багаття, головно для того, щоб погрітися.

Годині о дванадцятій дня ми були біля великої скелі Мафа, що означає по-удегейському ведмідь.

Справді, своїми формами вона дуже на нього схожа: складається ця скеля з щільного пісковику з прошарками кварцу і вапнякового ( шпату. Біля її підніжжя проходи— , _ ла свіжопротоптана стежка; вона перетинала річку Кулумбе і пря— **і*^^^ мувала на північ. За скелею Дерсу Г

Ми розрахували, що коли підемо стежкою, то вийдемо на річку Найну до корейців, а коли підемо прямо, то прийдемо на берег моря до скелі Ван-Сін-лаза. Дорога на Найну нам була зовсім не знайома, і до того ж ми не уявляли, скільки часу забере цей перехід. А до моря ми сподівалися дійти якщо не сьогодні, то у всякому разі завтра на полудень.

Попоївши м'яса, ми пішли далі. Годині о другій дня дрібний дощ перетворився на зливу. Це змусило нас зупинитися передчасно і шукати порятунку в наметі. Я дуже змерз, руки задубіли, пальці не згинались, зуби цокотіли. Дрова, як на гріх, попалися сирі і погано горіли.

Нарешті все було палагоджено. Тоді ми взялися сушити свою одежу. Я був знесилений, мене морозило. Дерсу дістав з торбини останній сухар і порадив з'їсти. Проте мені було не до їжі. Напившись чаю, я ліг до вогню, але ніяк не міг зігрітися.

Десь опівночі дощ перестав, а мряка не вщухала. Дерсу вночі не спав і весь час підтримував багаття.

Годині о третій ранку в природі сталося щось незвичайне. Небо раптом зразу очистилось, температура повітря почала так швидко знижуватися, що дощова вода на гілках дерев не встигла стекти — замерзла бурульками. Повітря стало чисте і прозоре. Місяць, посріблений промінням ранішнього сонця, був такий чистий, наче він помився і приготувався до свята. Сонце зійшло багрове і холодне.

Ранком у мене боліла голова. Як і раніше, мене морозило, в усьому тілі відчувалася ломота. Дерсу теж скаржився на кволість. їсти не було чого та й не хотілося. Ми випили трохи гарячої води і рушили в дорогу.

Незабаром знову довелося лізти у воду. Сьогодні вода здалася мені особливо холодною.