Дерсу Узала - Арсеньєв Володимир

Тобі, капітане, жартуй.

Аж тут я схаменувся, що сплю не в лісі, а в фанзі, па кані і під теплою ковдрою. З солодким почуттям ліг знову і під шум дощу заснув міцним-міцним сном.

Уранці 25 вересня ми розпрощалися з Такемою і попрямували далі на північ. Я кликав Чан Ліна з собою, але він відмовився. Надходив час собблювання; йому треба було приготувати сітку, інструменти і взагалі підготуватися до полювання на всю зиму. Я подарував йому маленьку берданку, і ми залишилися друзями 29.

Від Такеми на північ ведуть дві дороги: одна — через гори, далеко від моря, друга — по намивній смузі прибою. О. І. Мерзляков з кіньми пішов першою, я — другою.

Шлях О. І. Мерзлякова починався від фанзи удегейця Сіу Ху і лежав на схід, перетинаючи кілька невеличких перевалів. Перейшовши річку Хуля, він повернув па північний схід, потім перейшов ще одну річку — Шоомі (у верхів'ї) — і через три доби вийшов на річку Кулумбе. Тут, біля скелі Мафа, він десь бачив виходи кам'яного вугілля на поверхню. Після перевалу по другій безіменній гірській річці вій прийшов на річку Найну, просто до корейських фапз.

Я ж, як уже було сказано, вибрав другу дорогу — по берегу моря.

Підійшовши до гирла Такеми, я побачив, що коли ми ходили в гори, річка встигла змінити його. Тепер гирло було біля лівого краю долини, а там, де ми перепливали річку на човні, височів насип з піску та гальки. Такі переміщення гирл і рік у прибережному районі відбуваються дуже часто, залежно від поводей і морського прибою.

Великі оголення— на березі моря на північ од річки Такеми складаються переважно із лав і їх туфів (біолі-товий дацит), далі йдуть польовошпатові сланцеві породи і діорит. Тип берега кулісний. Справді, миси виступають один за одним подібно до куліс у театрі. Поблизу берега ніде нема островів. Біля мисів, зруйнованих морським прибоєм, де-не-де утворилися берегові ворота.. Згодом склепіння їх обвалилися, лишились тільки стовпи — улюблені місця відпочинку птахів.

Після Такеми послідовно йдуть гірські річки: Коамі (по-удегейському Агана, а на морських картах Лоаенгоу), потім біля мису Большова буде річка Шоомі (по-китайському Сеамі, по-удегейському Сомі). їхні долини поблизу моря злилися докупи і утворили широку низину, вкриту рідколіссям. Довжина Шоомі дванадцять кілометрів. Початок її лежить біля гори Туманної з перевалом на річку Такему, до місцевості Ілімо.

Долина останньої річки непропорційно широка, особливо у верхній частині. Гори з лівого боку так розмиті, що можна зовсім непомітно перейти на сусідню біля неї річку Кулумбе. Тут я бачив такі ж кам'яні розсипи, як і на річці Аохобе. Воронки серед них, діаметром близько Двох метрів і глибиною півтора метра, правлять за водоприймач. Через них вода входить у землю, а потім знову з'являється на поверхні біля гирла.

На північ од річки Шоомі характер гірської країни виявлений дуже різко. Можливо, це тільки так здається під впливом контрасту гостроверхих сопок з рівною поверхнею моря.

Рідколісся, що вкриває схили гір, складається переважно з монгольського дуба, амурської липи і даурської берези. Серед кущів переважають калина, таволга, леспе-деця,, шипшина і ліщина. Тут, на кам'янистих схилах, мимохідь я зірвав дзвоник (платикодон крупноцвітий): це одна із звичайних і чудових рослин формації ліщини і лук на місцях вигорілого лісу. Видова назва цього дзвоника показує, що його квіти великі; згодом я побачив чебрець а побляклими, вже твердими фіолетовими квіточками; велику вероніку, що має оксамитно-опушені стебла

і коротке, шпичасте, зубчасте листя. Яка квіточка в неї — сказати не можу. Судячи по зів'ялих віночках, квіти у неї не білі, а сині. Потім аконіт — пишна висока рослина з дрібним пушком у верхній частині стебла, з оксамитним великим листям; її засохлі квіти, розташовані великою китицею, певно, були темно-голубі. І, нарешті, здибав я дрібнолисту смілку; квіти її вже опали, зосталися тільки келихоподібні чашечки з випнутими назовні довгими тичинками.

Огляд річки Шоомі забрав чимало часу. Після полудня ми повернули знову до моря і попрямували до гір, розташованих з лівого боку долини. Удегейці називають їх Саха-дуоні і Канда-дуоні (мис Чорта Канда). Висота кожної з цих гір — близько 240 метрів.

Години через дві з половиною ми підійшли до річки Кулумбе. Південний мис з правого боку заслуговує на особливу увагу. Тут можна спостерігати чудові зразки стовпчатого розпаду базальтів. На лівому березі річки здіймається висока тераса, яка свідчить про негативний рух берегової лінії.

По берегах річки і на островах росте тонкостовбурний вербняк, а на терасі — рідкий липовий і дубовий ліс. За ним звисає висока скеля, якій місцеві китайці дали назву Ян-тун-лаза 30.

Перейшовши вбрід через Кулумбе, ми вибралися на терасу, розклали вогонь і почали сушитися. Звідси зверху добре було видно все, що діється у воді.

Щойно почався осінній хід кети. Тисячі тисяч риб вкривали дно річки. Інколи кета стояла нерухомо, тоді раптом, немов злякавшись, кидалась убік і потім повільно рушала назад.

Чжан Бао стріляв і вбив двох риб. Цього нам цілком стало на вечерю.

Біля північного краю долини, в тому місці, де берегова тераса прилягає до гір, дорогу перетинає висока скеля з роговообманкового андезиту. Тут треба дертися вверх, за камені не можна братися,— вони хитаються і вивалюються із своїх гнізд. По той бік скелі стежка тулиться по карнизу на висоті двадцять метрів над морем. Іти просто стежкою небезпечно, бо карниз вузький, нерівний і похилений до моря, по ньому можна просуватися боком, обернувшись обличчям до стіни і тримаючись руками за виступи скелі. Тут загинуло багато людей. Удегейці називають цю скелю Куле-Рапані, а китайці Ван-Сін-лаза, від імені китайця Ван Сіна — першої жертви необережності. У чоботях іти по карнизу небезпечно; люди звичайно йдуть босі або беруть м'яке і сухе взуття. Ван-Сін-лазу не можна переходити в дощову погоду, вранці, коли роса, і під час ожеледі.

Коли ми переходили вбрід річку Кулумбе, наше взуття намокло, і тому перехід через скелю Ван-Сін-лаза було відкладено до другого дня. Ми почали шукати місце для бівуаку. В цей час з води виринула якась тварина. Підвівши голову, вона зацікавлено розглядала нас. Це була нерпа.

Кільчатий тюлень, або нерпа, належить до ряду ластоногих. Тіло цієї тварини довге — понад два метри — і важить близько вісімдесяти кілограмів. По берегах Уссурійського краю нерпи трапляються скрізь, але чим далі на північ, тим їх більше, бо там узбережжя безлюдне. Забарвлення тіла тварини світло-сіре із сріблястим відтінком і добре помітними темними кільцевими плямами. Тварина здебільшого сидить у воді, проте інколи для відпочинку вилазить на прибережне каміння. Сон нерпи тривожний: вона часто прокидається й озирається навколо. Слух і зір у неї розвинені краще, ніж інші органи чуття. На суші вона дуже неповоротка, зате у воді надзвичайно спритна. У своїй рідній стихії вона стає сміливою до зухвалості і навіть нападає па людину. Особливою рисою характеру нерпи є цікавість і любов до музики. Мисливці підкликають її, посвистуючи або ударяючи паличкою по якійсь металевій речі.

Дерсу щось закричав нерпі. Вона пірнула, але за хвилину виринула. Тоді гольд кинув у неї каменем. Нерпа зникла у воді, та незабаром з'явилася знову і, задерши голову, пильно дивилася на нас. Це вивело старого з рівноваги. Вій вхопив першу гвинтівку, що попалась йому під ^руку, і вистрелив. Куля сплеснула зовсім близько від тварини.

— Ех, брат, промазав ти,— сказав я.

— Моя його лякай,— зауважив він.— Убий не хочу.

Я запитав, навіщо він прогнав нерпу. Дерсу відповів, що вона підраховувала, скільки на берег прийшло людей. Людина може лічити тварин, але нерпа?! Це дуже ображало його мисливське самолюбство.

Решту дня ми розподілили так: Чжап Бао і Дерсу пішли оглядати скелю — вони хотіли обвалити каміння, яке погано трималось, і, де можна, зробити східці, а я майже до смерку креслив маршрути.

Закінчивши роботу, взяв рушницю, гукнув свого собаку і пішов трохи повештатися берегом.

Дійшовши до річки Кулумбе, сів на камінь, слухав тихі, мов шепіт, звуки, якими завжди сповнюється тайга смерком. Безмежний океан, сонна земля і глибоке темне небо з мільйонами невідомих світил однаково здавалися величними.

Собака сидів рядом і, настороживши вуха, теж пильно прислухався до лісових звуків. Раптом він стрепенувся і почав дивитись уверх по річці. Невдовзі я почув, як позаду щось засопіло. Швидко обернувся. Якась темна маса рухалася біля річки. Це був великий ведмідь. Я ще пам'ятав науку, яку здобув торік на річці Мутухе, тож утримався від пострілу. Але Альпа не витримала і загавкала. Ведмідь став, понюхав повітря, а тоді повернув назад і, загарчавши, пішов знову в шелюгу.

Я встав і поспішно подався до бівуаку. Багаття біля табору горіло яскравим полум'ям, освітлюючи червоним світлом скелю Ван-Сін-лаза. Біля вогню рухалися люди; я впізнав Дерсу — він поправляв дрова. Іскри, наче фейерверк, здіймались угору, розсипалися дощем і повільно гасли в повітрі.

За чверть години я був разом із своїми товаришами. Після вечері ми довго сиділи коло багаття і розмовляли. Говорили більше Дерсу і Чжан Бао, а я слухав. Час летів непомітно. Коли ми закінчували розмову, сузір'я Близнят уже показувало північ. Підкинувши ще раз дров у вогонь, ми закутались у ковдри і лягли спати. Цей бівуак чомусь залишив у мене незабутнє враження.

На другий день, 26 вересня трапилось так, що ми всі прокинулися дуже рано. Ранкова зоря була багрова, сонце зійшло деформоване; барометр показував 758, температура —|-60 С.

Гріючись коло вогню, ми пили чай. Раптом Чжан Бао щось закричав. Я обернувся і побачив міраж. У повітрі, над водою, бовванів пароплав, дві парусні шхуни, а за ними видніли гори; потім з'явилась будівля, зовсім не схожа ні па російський будинок, ні на китайську фанзу. Видіння тривало кілька хвилин, а тоді стало блякнути і потроху розсіялось у повітрі.

Всі почали обмірковувати. Чжан Бао сказав, що міражі в прибережному районі трапляються восени і здебільшого саме вранці. Я намагався пояснити своїм супутникам, що це таке, але бачив, що вони не розуміють мене. З виразу обличчя Дерсу блгло видно, що гольд зі мною не згоден, але з чемності не хоче заперечувати.