Аромат чоловіка - Валерія Дражинська

Поки Руслан був у душі, я сама себе заспокоїла. Адже нічого кримінального не зробила. Просто домовилася повернутися на свою колишню роботу, з якої він мене так нахабно висмикнув. Хоча Руслан цього і не озвучував, але зрозуміло було нам обом, що більше я на нього не працюю.

А про вечерю удвох із Ярославом Петровичем...? Хіба мало що! Брехати або вивертатися я не збираюся. І, взагалі-то, це не його справа! Нехай за своєю нареченою краще дивиться.

Валятися в ліжку голою було не комфортно. Порившись у шафі, я знайшла тонку світлу туніку до середини стегон та відразу накинула її на себе. Волосся зібрала в недбалий пучок. Все ж жити з чоловіком для мене ще було моторошно незвично та незручно. Замислившись, я зависла біля відкритої шафи, байдуже розглядаючи свої розвішані сукні.

До урочистості, яка розпочнеться ввечері в одному місцевому ресторані, залишалася ще купа часу. Сьогодні я побачу трирічного сина Ади і Кірмана, Арсенія. Учора його батько забрав із собою на роботу. Навіть без няні, як поскаржилася Ада з погано прихованим задоволенням. Він часто так вчиняв, коли з'являлася можливість побути із сином у суто чоловічій компанії. Та й дідусь раз у раз панькався з правнуком. Няня часто залишалася не при справах. Було видно, що дівчина дуже любить свого сина, але не схиблена на ньому, як бувають деякі матусі.

Руслан вийшов із душу знову тільки в одному рушнику та невимушено розтягнувся на ліжку. Підклавши руки під голову, почав пропалювати мене нечитабельним поглядом. Я зніяковіло відвела очі. Ми вже кілька разів займалися сексом. Про вчора я взагалі мовчу! Що тільки Руслан зі мною не витворяв, у які тільки пози не ставив. Здавалося, він знає моє тіло вже краще за мене саму. А я все одно, немов дівчинка, продовжувала ніяковіти в його присутності.

- Що за пропозицію він тобі зробив? - спокійно ставить цілком очікуване запитання.

Ось тільки відповіді в мене вже немає. Подумки було просто й гарно сказати йому правду, а потім із невинним виглядом спостерігати реакцію. Нехай знав би, що світ на ньому одному не зійшовся. Але тепер я розумію, як жалюгідно та по-дитячому це виглядатиме.

- Нічого такого! - незручно знизую плечима.

- Ясно!

Руслан піднімається та йде на мене. Не загрозливо, цілком спокійно, але я чомусь, злякавшись, роблю крок назад та впираюся попою у висувні тумбочки шафи. Щось у ньому мене зараз насторожує, змушує з побоюванням спостерігати за його наближенням. Підходить до мене досить близько, порушуючи особистий простір, хоча про які особисті кордони зараз може йти мова, після такої ночі? До мене не торкається. Тисне по іншому. Морально. Це в нього неперевершено виходить. Вже знаю!

- Судячи з усього, цю секретну пропозицію він тобі зробив у машині, коли поліз цілуватися. Ти відповіла, до речі! Вирішила поекспериментувати, - не запитання, твердження.

Говорить ніби про погоду розповідає - байдуже!

"Хлопці мені майже нічого про тебе не доповідають", - згадую його нещодавні слова в ліжку. Тоді я на цю фразу не особливо звернула увагу, так як були інші турботи. Тепер це "майже" набуває для мене зовсім іншого значення, та я поки що не розумію, як на це реагувати. Але обурюватися зараз зовсім недоречно. Це точно!

- Те, що ти з ним не трах..., - усміхається, підводячи куточок губ, та виправляється, - Не спала, не залишає сумнівів у тому, що за пропозиція була. Хотів, щоб сама сказала, але гаразд.

Хочу відвести погляд, але він не дозволяє. Утримує! Піддається вперед, кладе руки на тумбочку, по обидва боки від моїх стегон. Нахиляє голову, змушуючи відхилитися трохи назад. Між нашими обличчями всього нічого. Руслан нависає, уважно розглядаючи мене.

- Поки ти зі мною, Богдано, - каже повільно, чітко. Мабуть, щоб до мене точно дійшло, - Ніяких інших не буде. Навіть потенційних. На свою колишню роботу ти вже не повернешся. Хочеш працювати?! Гаразд! Підберу тобі щось найближчим часом, щоб ти не нудьгувала.

- Ти не можеш вирішувати за мене! - шепочу я, наважуючись перечити, а то з його боку це вже явний перебір.

Мені зараз страшнувато. Машинально лише зазначаю, що в нього на мене явно довготривалі плани, але не загострюю на цьому увагу. Такий Руслан мене лякав. Начебто на вигляд і спокійний, очі нічого особливого не виражають, але я відчуваю, що всередині нього вирує буревій. 

- Можу! - незрозуміла та якась моторошна посмішка викривляє повні губи, - І буду!

Руки, немов капкани, змикаються на моїх стегнах. Руслан підводить мене та садить на тумбочки прямо в шафу. Від несподіванки хапаюся за його плечі, тоді як він з легкістю вклинюється між моїх ніг, одночасно відсуваючи вішалки з одягом убік. Рушник падає на підлогу. Смикає на себе та, не зводячи з мене потемнілих очей, різко входить одразу на всю довжину. Заповнює собою з швидкоплинним болем, за яким слідує досконала насолода. З гучним стогоном закочую очі й відкидаю голову. Як же добре! Усі заперечення, побоювання, всі думки миттєво випаровуються з голови. Залишається лише пекуча спрага, що змітає все на своєму шляху. Його пальці вплутуються мені у волосся, розкручуючи ненадійний пучок. Тисне на потилицю, змушуючи знову опинитися обличчям до обличчя.

- Дивись на мене, Богдано! - хрипкий голос упереміш із гарячим диханням злегка приводить до тями. Фокусую на ньому п'яні очі, - Ти тільки моя, дівчинко! Чуєш?