Аромат чоловіка - Валерія Дражинська

- Не варто з ним сваритися, Богдано Сергіївно! Тільки гірше зробите.

Чомусь саме ця фраза геть-чисто витісняє страх, що зародився не до місця. Чому я боюся? Адже я права! Він ні! Руслан не має жодного права так чинити. Розвертаюся на сто вісімдесят градусів та впевнено йду в кабінет генерального.

Попередньо постукавши заходжу. Генеральний директор, Олексій Григорович, сидить на своєму місці. Руслан же важливо розмістився на шкіряному дивані, незворушно попиваючи каву. Своє незмінне капучино. При моїй появі він відставив кружку на скляний столик, що стояв поруч, та, закинувши руку, що звільнилася, на спинку, почав уважно мене розглядати. Його погляд та енергетика, що жорстоко давила на мене, жодним чином не сприяла сміливості, яка знову стрімко згасала. Шумно видихнула, налаштовуючись відстоювати свою думку. Правда за мною! А він не має жодного права втручатися та щось вирішувати за мене. 

- Ми можемо поговорити наодинці? - нахабно цікавлюся я.

Руслан переводить погляд на генерального Олексія. Той лише піднімає руки в жесті, ніби здається.

- Без проблем. Спілкуйтеся скільки потрібно. Я поки що почекаю в приймальні, - що цікаво, все це було сказано без єхидства або іронії.

Провівши поглядом гендиректора, що йде, та почекавши, поки за ним зачиняться двері, я видала експромтом зовсім не те, що планувала.

- Навіщо ти це зробив?

- Сідай, Богдано, - киває на крісло навпроти свого диванчика.

Ага, зараз! Після першої вимовленої фрази далі стає легше.

- Чому ти його звільнив? Та й, узагалі, як? Адже Ярослав був співзасновником.

- Сядь! - наказ та слідом пом'якшувальне, - Будь ласка!

Не ведуся. Знаю, проходили! Але зціпивши зуби, роблю як каже. Знаю, що по-іншому навіть подібності розмови не вийде.

- Відповідай, - імітую його тон, - Будь ласка!

Простеживши за моїм приземленням у вказаному місці, Руслан спокійно бере у руку свою каву.

- Що саме тебе цікавить, Богдано? Межа моїх можливостей? Поки що вона існує. 

Осмислити його фразу заважає тихий стукіт у двері.

- Ваша кава, Богдано Сергіївно, - Вікторія, із забутим мною по батькові, ставить переді мною на столик гарячий напій.

Залипаю на ньому. Мені важко з ним розмовляти, коли він так поводиться. Ніби я винна сторона. І коли піднімаю очі, бачу цей його погляд, на вигляд повністю нейтральний, але, як на мене, так і пре самозадоволенням. Моментально вибішує.

- Навіщо ти так чиниш? У тебе якісь подвійні стандарти. Тобі так не здається?

- Ні! Ти мене обдурила. Утім, це було передбачувано. Твоя прогнозована осляча впертість призвела до закономірних наслідків.

- Ти мене не чуєш. Адже ти...

Буквально змушую себе заткнутися. Давала ж собі обітницю - у жодному разі не згадувати йому весілля, і щойно сама ледь не зірвалася.

- Що я? - піддається вперед, грубо впускаючи кружку на столик.

Руки зчіплює в замок у себе на підборідді. Ліктями впирається в коліна.

- У тебе спочатку виникло неправильне сприйняття того, що відбувається, Богдано. Ще раз повторюю, поки ти зі мною, інших, навіть тих, хто просто хоче тебе виї**ти, поруч не буде. Це тобі зрозуміло?

- Більш ніж! Твоя позиція мені зрозуміла! - встаю, погляд чіпляє мою недоторкану каву, яка так і проситься зафіксуватися на незворушному гарному обличчі, але стримуюся, - Поверни, будь ласка, Ярослава. Я більше в Арді Гранд не сунуся.

Чекаю на неохочий кивок та іду до дверей, але взявшись за ручку зупиняюся. Не можу його не попередити. Все ще сподіваюся!

- Я не буду коханкою, Руслане. Тобі доведеться зробити вибір.