Аромат чоловіка - Валерія Дражинська

- Наталіє Миколаївно, я не розумію, що не так. Ярослав Петрович мав вас попередити.

- Богдано Сергіївно, я справді не знаю, що сталося. Ярослав Петрович тут більше не працює. І вас, вище начальство вирішило звільнити. За обопільною згодою. Ось ваша трудова, - підсуває мені по столу синю книжечку, - Вибачте, але я справді не знаю, чому так вийшло.

Зате я здогадуюся!

- Дякую! - нервово ставлю свою криву закарлючку на наказі.

Ось чому я так безперешкодно змогла покинути його будинок-фортецю з туєвою купою охорони на своїй новенькій машині. Щоправда з супроводом. Непомітні хлопчики вже не намагалися ховатися. Сам же Руслан поїхав у своїх справах ще о шостій ранку.

На парковці оминувши свою червону красуню, я попрямувала прямо до чорного джипа, що позіхав поруч. Відкрила задні двері та безтурботно розмістилася на шкіряному сидінні. Двоє охоронців, з ошелешено незабутнім виразом обличчя, синхронно повернулися до мене з передніх сидінь.

- Поїхали! - кивнула я вперед, туманно позначаючи маршрут.

А що мені вже? Про мою поїздку сюди йому вже точно повідомлять. Робити вигляд й надалі, що мене все влаштовує, не має сенсу. Все одно, знаючи себе, рано чи пізно я зірвуся. І так поруч із ним перетворилася на м'яку, на все згідну, іграшку.

- Куди? - прозвучало закономірне запитання з місця, чоловіка за кермом.

- До вашого роботодавця, - видихнула, відкидаючи голову на підголівник, - Сподіваюся, ви знаєте, де він зараз перебуває.

- Богдано Сергіївно, ми не...

- Слухайте, - демонстративно зітхаю, - Ви заощадите час і собі, і мені, якщо просто відвезете мене до нього.

Той, хто за кермом, подумав кілька секунд та кивнув своєму колезі. Коротка розмова телефоном дала позитивну відповідь. Очевидно не з Русланом, бо дуже розв'язно спілкувався, що, як я встигла помітити, неприпустимо для мого тимчасового чоловіка.

Мене повезли в центр до знайомої висотки, де зверху, займаючи найкозирніше місце, влаштувався офіс компанії Sollorr Group.                        

- Він у генерального. Зверху, - дав наводку той, який за кермом.

Знайомий тераріум зустрів мене досить специфічно. Очманілі погляди та прочинені роти - це як на мене. Насправді – потинькований професіоналізмом під час зустрічі з важливою особою.

- Доброго дня, Богдано Сергіївно. Вас вже чекають! - з явним перебором люб'язності, просвітила мене Вікторія... по батькові не запам’ятала.

Чесно сказати, мій бойовий настрій пішов на спад ще при вході. А в цій шикарній приймальні взагалі зрівнявся з нулем.

- Хто? – видаю найдурніше запитання та слідом ще геніальніше, - Навіщо?

- Руслан Сергійович, - губиться та, яка без по батькові, чомусь поглядаючи на мене з побоюванням, як мені знову здається, - Причини мені не відомі.

- Я передумала! - розвертаюся йти...

Але переді мною виникає стіна. Незворушний охоронець. У свого господаря майстер класу нахапався?!

- Дай пройти, - не кажу - шиплю.

- Не можу! Пошкодуєшь... - сказана на емоціях фраза має несподіване продовження, - ...єте. Не варто з ним сваритися, Богдано Сергіївно! Тільки гірше зробите.