На уламках щастя - Дана Лонг

– Треба ж, хто до нас завітав! – від крижаного погляду Роми, я здригаюся.

Велично розташувавшись на дивані, він потягує з келиха коньяк.

– Де Андрій? – без зайвих передмов переходжу до головного питання, через яке я тут.

– За коханцем своїм прийшла? А я думав, за чоловіком скучила, – іронізує він.

– Я б воліла ніколи більше не бачити тебе.

– Немає проблем, скоро я подарую тобі таку можливість.

– Я повторюю своє запитання, де Андрій?

Рома дивиться на мене і зловтішно посміхається, а потім киває своєму підлеглому і той кудись іде.

Почувши кроки за спиною, я обертаюся і ледве стримую крик. Переді мною стоїть Андрій, зі зв'язаними руками і сильно побитий. Двоє чоловіків, які супроводжували його, відходять убік.

– Андрій... – голос зрадницьки тремтить.

На ватяних ногах я підходжу ближче і торкаюся  його обличчя.

– Навіщо ти приїхала сюди? – розліпивши потріскані губи, запитує він сердито.

– Я хвилювалася за тебе, і як бачу не дарма.

– Я вже великий хлопчик, впораюся, а ти зробила велику помилку, прийшовши сюди.

– Андрію, вибач мені, але я не могла інакше, – схлипую.

– Не треба, не плач, люба, – він притискається губами до мого чола.

– Яка зворушлива сцена! – вигукує Рома, плескаючи в долоні й очевидно насолоджуючись цією ситуацією.

– Чого ти хочеш? – вся моя ненависть відбивається в одному погляді на нього.

– Свої гроші, тільки й усього.

– Це не твої гроші й ніколи твоїми не були.

– Не будь занудою, Вірко. Працюючи на твого дядька, без сну, відпочинку і вихідних, і витративши багато сил, щоб вивести бізнес на вищий щабель, я маю повне право на ці гроші і я їх отримаю. Ти ж хочеш врятувати свого коханця?

– Мерзотник, – шиплю від злості.

– Легше, Віра! Я вже попереджав, щоб ти стежила за своїми словами. Не змушуй мене робити тобі боляче.

– Торкнися її хоч пальцем, і я тобі кадик вирву, – спалахує Андрій, почувши погрозу на мою адресу.

– Ого, а хто це в нас такий сміливий? Героя із себе корчиш? Ти досі живий лише тільки тому, що я так вирішив. Запам'ятай це і будь вдячний за мою щедрість.

– Та ти просто благодійник, – фиркає Андрій.

– Добре, я віддам тобі все, але за однієї умови, – я вирішую ризикнути, адже інших варіантів однаково немає.

– Здумала умови мені ставити? А ти смілива жінка, Віра. Така войовнича. В іншій ситуації я б навіть закохався в тебе.

– Досить лицемірити, – його слова про кохання тільки сильніше злять мене.

– Не віриш? Даремно. То що там у тебе за умова?

– Я віддаю тобі все, підписую потрібні документи, а ти відпускаєш нас, і ми безперешкодно йдемо звідси. Що ти на це скажеш? – я замовкаю в очікуванні відповіді.

Дуже сподіваюся на те, що Рома погодиться і прийме мою пропозицію, інакше я навіть не уявляю, які є ще варіанти, щоб вибратися звідси.

Він довго обмірковує мою пропозицію, і я вже починаю думати, що зараз Рома відмовиться і тоді точно все, кінець. Адже допомоги чекати нема звідки.

– Гаразд, підпиши відмову від спадщини на мою користь, і котіться на всі чотири сторони, – почувши його рішення, я видихаю з полегшенням.

Махнувши рукою одному зі своїх підлеглих, я спостерігаю, як той виходить із кімнати, але дуже скоро повертається з якимось чоловіком у костюмі та з папкою в руках. Судячи з усього, це нотаріус.

Чоловік квапливо розкладає документи на столі й простягає мені ручку.

– Будьте ласкаві, підпишіть ось ці папери.

Я відпускаю руки Андрія і повільно підходжу до столу. Взявши ручку, не дивлячись, ставлю підписи на всіх документах, що лежать переді мною, і повертаюся назад.

– Чудово, – нотаріус квапливо складає всі документи назад у папку і простягає її Ромі.

– Це все, тепер ми вільні? – моє самовладання вже на межі.

Рома мовчить і свердлить нас поглядом, а потім раптово підходить до одного з охоронців і бере в нього пістолет.

– Ти ж сказав, що відпустиш нас! – кричу істерично.

– Я збрехав, – кривиться він.

– Яке ж ти чудовисько...

– Передавай привіт своєму дядькові, – Рома наводить на мене пістолет.

У цей момент зовні чуються звуки пострілів і крики. Частина охорони кидається за двері, щоб з'ясувати, що там відбувається, і в цей самий момент Рома стріляє.

Я заплющую очі від переляку і подумки прощаюся з життям.

«Дивно... болю немає. Невже Рома промахнувся».

Повільно розплющивши очі, я бачу перед собою Андрія. Щось не так. Він стоїть, абсолютно не рухаючись, і якось дивно дивиться на мене, а потім раптом починає осідати на підлогу. Я хапаюся за нього і намагаюся втримати на ногах, але він набагато більший і важчий за мене, тому мені не вдається це зробити.