На уламках щастя - Дана Лонг

– А ти почекаєш мене тут. Якщо поїду сьогодні, то за кілька днів повернуся до тебе. Переночую на квартирі. Домовилися?

– Мені трохи ніяково залишатися тут на самоті.

– Не хвилюйся, тут ти в безпеці. Мені дійсно необхідно з’їздити до міста, по-іншому ніяк. Вибач.

– Гаразд, я все розумію, звісно, їдь, а я чекатиму на тебе тут. Обіцяю, нікуди не діватися і не відходити далеко від будинку, – намагаюся пожартувати, щоб не давати волю сльозам.

– Розумниця. Я повернуся швидко, ти навіть скучити не встигнеш.

– Я вже сумую за тобою.

Я настільки сильно прикипіла до нього серцем, що навіть швидкоплинна розлука змушує мене сумувати і нудитися в очікуванні нашої швидкої зустрічі. Але я не можу прив'язати його до себе. Є речі, які вимагають невідкладного втручання, і тут вже не до жіночих примх.

Після обіду Андрій збирається в дорогу. Мені страшенно не подобається вся ця затія з поїздкою до міста. Знаючи Рому, і те, як він вирішує свої проблеми, це може бути дуже небезпечно, але Андрій не стане мене слухати. Він не з тих, хто ховається в норі, боягузливо підібгавши хвіст. Він завжди рішуче йде назустріч своїм проблемам, з високо піднятою головою.

Нарешті, коли зібрано необхідні речі і все готово до від'їзду, Андрій обіймає мене і пристрасно цілує в губи.

– Не хвилюйся, все буде добре. Я обов'язково повернуся до тебе, чуєш?

– Я чекатиму на тебе, тільки будь обережний.

– Буду. До речі, я попросив Тимофіївну доглянути за тобою.

– Я думаю, що це зайве. Та й що зі мною може трапитися?

– Все ж таки мені так буде спокійніше.

– Незручно напружувати людину, може в неї своїх справ повно, а тут ще за мною треба наглядати.

– Припини. Тимофіївні в радість про кого-небудь піклуватися. Вона жінка самотня, ні дітей, ні онуків у неї немає, все життя живе одна в цьому селищі. Вона тут щось на кшталт місцевої знахарки, людей лікує. Одного разу про неї навіть чутки ходили, що вона нібито долю вміє пророкувати або щось на кшталт того.

– Серйозно? І ти в це віриш? – скептично дивлюся на нього, бо не вірю у всяку містику.

– Не знаю, але різні хвороби вона лікує без проблем. Взяти хоча б випадок із тобою, коли ти опинилася тут. Я не знав як тобі допомогти, але завдяки її лікам і порадам у мене вийшло поставити тебе на ноги, за що я буду вдячний їй до кінця свого життя.

– Як і я.

– Гаразд, мені вже час їхати.

– Будь обережний Андрій. Кохаю тебе, – я починаю несамовито цілувати його.

Момент прощання. Як же я його ненавиджу. Останній шанс зупинити Андрія, але я цього не роблю. Тільки сильніше притискаюся до нього і впиваюся в губи.

– Легше кохана, інакше мені доведеться затриматися, і тоді приїду пізніше ще на один день.

– Так, ти маєш рацію, зараз не час. Вибач, не втрималася.

– Не проводжай, інакше я так ніколи не поїду, – з цими словами він розвертається і, взявши сумку з речами, залишає будинок, а за кілька хвилин до мене долинає шум мотора і звук автомобіля, що від'їжджає.

Дні тягнуться для мене нескінченно довго. Я намагаюся не дивитися на годинник кожні п'ять хвилин, але очі самі шукають його. Як же болісно довго тягнеться час. Вночі я довго не можу заснути. Якщо все пройде успішно, то вже післязавтра Андрій повернеться до мене. Тільки б у нього все вийшло. З цими думками, я щільніше загортаюся в його сорочку і через якийсь час засинаю.

Нарешті настає цей день. Сьогодні приїжджає Андрій. З самого ранку я пурхаю на кухні, готуюся до його приїзду. Не забуваю і про себе. Причепурююся біля дзеркала і весь час визираю у вікно.

Час ніби зупинився. Кожна наступна година тягнеться вічність. Уже полудень, а його досі немає. Не знаходжу собі місця, хвилююся, як усе пройшло, адже в мене навіть немає телефону, щоб зателефонувати йому. Залишається тільки сидіти і з нетерпінням виглядати його машину.

Я чекаю його до самого вечора, але Андрій так і не з'являється. Він не приїжджає і наступного дня, і тоді в моїй голові починає крутитися страшна здогадка, що збулося те, чого я дуже боялася.

З Андрієм щось сталося.