На уламках щастя - Дана Лонг

Нарешті я можу спокійно видихнути. Тепер усе буде добре, Андрій житиме, я віддам усі гроші Симоні, і Рома більше не зможе погрожувати мені чи переслідувати, адже в цьому не буде вже жодного сенсу.

Не буду приховувати, що результат цієї історії зі спадщиною дуже тішить мене. Те, як відчайдушно мій колишній чоловік намагався заволодіти багатством, що йому не належить, та які методи він використовував при цьому, жодних почуттів, окрім ненависті до нього не викликає. Тому в глибині душі я рада, що в результаті він залишиться ні з чим.

Я вірю в те, що все зло в цьому житті карається і Рому обов'язково наздожене кара. Тим паче, наскільки я зрозуміла, у Симони є на нього певні плани і вони явно не дружні.

Після операції я розташовуюся разом з Андрієм у його палаті. Хочу бути поруч, коли він прийде до тями. Але поки він ще спить, я хочу розвіяти свої сумніви щодо того, про що мені зовсім недавно говорила Тимофіївна.

Якщо її слова підтвердяться, мені буде чим порадувати коханого, коли він прокинеться. Хоча, якщо чесно, я й гадки не маю, як він відреагує, якщо виявиться, що я справді чекаю дитину. Зрадіє, або ж у його плани не входило поки що ставати батьком.

Знайшовши на території лікарні аптеку, купую тест на вагітність і вирушаю на пошуки найближчого туалету, щоб підтвердити або спростувати свої підозри.

Зробивши все, як зазначено в інструкції, чекаю на результат.

Ще ніколи в житті я так не нервувала. Пам'ятаю як щомісяця із завмиранням серця очікувала настання вагітності, коли ми з Ромою були ще сім'єю. Ми неодноразово говорили на тему дітей, і він, здавалося, теж дуже хотів цього. Яке щастя, що тоді в нас нічого не вийшло.

Час вийшов, і я опускаю погляд на тест. З хвилину дивлюся на нього і не моргаю. Все-таки життя кумедна штука. Ми прагнемо досягти певних цілей, будуємо різноманітні плани, але часто трапляється так, що ми отримуємо бажане саме тоді, коли зовсім цього не чекаємо. Що стосується мене, значить так повинно було статися і саме зараз настав той самий час. Чому я надзвичайно рада.

Викинувши використаний тест у кошик для сміття, я поспішаю повернутися до Андрія в палату. Уже підходячи до його палати, помічаю біля неї Симону і трьох чоловіків. Двоє з них з її охорони, ті, що привезли нас сюди, а третій - нотаріус. Я впізнала його, Назар Давидович, здається. Він тривалий час працював із моїм дядьком.

– А я вже подумала, що ти втекла, – Симона кидає на мене зарозумілий погляд.

– Навіщо? Я ж сказала, що підпишу папери і добровільно все тобі віддам. Який мені сенс тікати?

– От і добре, тоді покінчимо з цим просто зараз. Йди за мною, – вона розвертається і прямує в протилежний від палати бік, а чоловіки йдуть за нею.

Ми заходимо в кабінет і нотаріус, не гаючи часу, починає діставати зі своєї сумки документи.

Я здогадуюся, що саме в цих документах і мене це анітрохи не тривожить, а навіть навпаки. Нарешті я зможу скинути з себе цей тягар.

Закінчивши з документами, він киває Симоні.

– Отже. Зараз ти добровільно підписуєш відмову від спадщини на мою користь і підтверджуєш, що не маєш надалі до мене жодних претензій. І запам'ятай, Віра, жодних зустрічних позовів чи звинувачень у майбутньому, якщо раптом ти вирішиш передумати. Інакше я влаштую тобі такі проблеми, що твій чоловік-невдаха здасться тобі квіточками, порівняно з тим, що я зроблю з тобою.

– У мене і в думках не було обманювати тебе. До того ж, усе що мені потрібно, у мене вже є.

– Тим краще для тебе.

Схилившись над столом і, побіжно пробігшись очима по документах, я рішуче ставлю свій підпис.

– Чудово. Одразу б підписала відмову, і мені не довелося б витрачати стільки часу на тебе і твого ідіота чоловіка, – задоволено усміхається Симона, а нотаріус забирає документи.

– Якби я з самого початку знала, що ти претендуєш на ці гроші, то давно б сама все тобі віддала, а не ховалася стільки часу. Я ніколи не хотіла цієї спадщини. Рома був у курсі цього, але вперто продовжував тиснути на мене, щоб я оформила весь бізнес на нього.

– Зараз ти зробила правильний вибір. А Рома... він ще своє отримає і навіть швидше ніж думає.

– Як би я цього хотіла. Він мстивий і думаю ще з'явиться, щоб помститися мені.

– З нетерпінням чекаю нашої з ним зустрічі.

– Симона, дякую тобі за все. Знаю, що ми раніше ніколи не ладнали з тобою, але те, що ти зробила сьогодні для Андрія і мене... це безцінно.

Вона схвально посміхається і залишає кабінет, слідом за нею виходять нотаріус і охорона, а я поспішаю в палату до свого коханого.

Увійшовши всередину, бачу, що Андрій уже прийшов до тями.

– Ти прокинувся! – я миттю опиняюся біля ліжка і цілую його теплі губи.

Поцілунок виходить дуже ніжний, обережний, але, тим не менш, пристрасний. Ми ніби зустрілися знову після довгої розлуки.

Неохоче відірвавшись від його губ, я гладжу обличчя Андрія, а він не зводить з мене очей.

– Я думав, ти поїхала додому.

– Я була із Симоною, підписала документи і віддала їй усе, що мені залишив дядько у спадок. Нарешті все закінчилося.