На уламках щастя - Дана Лонг

Тільки без паніки. Сльозами тут не допоможеш, тому потрібно добре все як слід обміркувати. Я маю знайти Андрія, чого б мені це не коштувало. Переверну догори дном усе місто, якщо знадобиться, але неодмінно знайду його.

А раптом він у Роми? Цей слимак не пошкодує його і мені навіть страшно уявити, що він може зробити з моїм Андрієм.

У день свого від'їзду він говорив мені, що переночує у квартирі, отже, потрібно шукати його там. Про всяк випадок продумаю запасний план, якщо з квартирою нічого не вийде.

Я не хочу знову звертатися до Єви по допомогу і напружувати її своїми проблемами. Мені вже незручно і навіть трохи соромно, що я постійно вплутую її у свої проблеми, але в мене не було вибору. Сподіваюся на її розуміння.

Збираючись у дорогу, я настільки захоплена своїми думками, спрямованими на обмірковування і складання плану пошуку Андрія, що не відразу помічаю, як хтось стукає у двері. Черговий гучніший стукіт змушує мене здригнутися. Хто б там не був, зараз мене вже нічим не налякати. Усе, про що я можу думати, тільки б мій Андрій був ще живий, адже Рома здатний заподіяти йому шкоду, хоча б просто на зло мені.

Обережно відчиняю двері, і здивовано дивлюся на літню жінку, що стоїть переді мною на порозі.

– Добрий день, Віро, – незнайомка вітає мене.

– Вітаю, а ми знайомі? – мене насторожує, що вона знає моє ім'я, тоді як я бачу її вперше.

– Я Олена Тимофіївна, але можеш звати мене просто Тимофіївна. Ти мене не знаєш, Вірочка, а ось я бачу тебе не вперше. Коли ти з'явилася в наших краях і серйозно захворіла, Андрійко приходив до мене по допомогу. Дуже пощастило, що він знайшов тебе, адже ти була в дуже поганому стані. Якби Андрій не з'явився вчасно, то все могло б закінчитися сумно для тебе.

– Можливо, – знизую плечима.

– Можна я увійду? – старенька з цікавістю роздивляється мене.

Спочатку виникає порив тактовно відмовити й не впускати в будинок, але вона знайома з Андрієм, та ще в неї дуже добрі очі. Ця мила жінка не схожа на людину, здатну на підлість.

– Проходьте, звісно.

– Бачу, ти кудись збираєшся? – вона обводить оцінювальним поглядом речі, що лежать на ліжку.

– Мені потрібно терміново повернутися в місто.

– Щось трапилося?

Не знаю, наскільки я можу бути відвертою з цією жінкою, щоб ділиться своїми планами, але Андрій добре знайомий з нею і просив доглянути за мною, отже, він їй довіряє.

– Андрій зник. Поїхав три роки тому і не повернувся. Підозрюю, що з ним щось трапилося, тому я повертаюся в місто, щоб відшукати його.

Моя гостя пильно дивиться на мене і якийсь час мовчить.

– Ти б для початку добре все обдумала, перш ніж вирушати в дорогу.

– Що тут думати? Андрій може бути зараз у небезпеці, і я повинна знайти його якомога швидше. Немає часу сидіти й думати, чекати незрозуміло чого. Він неодноразово рятував мене, і я не можу вчинити інакше і кинути його напризволяще.

– Ти так сильно кохаєш його? – я бачу, як вона посміхається.

– Більше за життя кохаю і зроблю все, щоб знайти його, – у грудях пече від цих слів, настільки сильні почуття я відчуваю до Андрія.

– Гм, може щось і вийде, – старенька бурчить собі під ніс.

– У якому сенсі? Що Ви маєте на увазі?

– У тому сенсі, дівчинко, що ми самі є господарями наших доль, і тільки нам вирішувати, як надалі складеться наше життя.

– Ви щось знаєте? Андрій розповідав мені про чутки, які ходять про Вас у селищі. Так Вам є що мені розповісти? – я не вірю у всю цю магічну нісенітницю, про яку він розповідав мені, але зараз я готова вислухати і прийняти будь-яку допомогу.

– Про що це ти, дитино? Про мене чого тільки не говорять у селищі, але я не раджу сприймати ці чутки всерйоз, – Тимофіївна загадково усміхається, але мені здається, що вона зрозуміла, що саме я мала на увазі.

– Гаразд, не хочете допомагати, сама впораюся.

– Впораєшся, – вона ствердно киває, – звісно, впораєшся. Ти взагалі сильна особистість і завжди добиваєшся поставлених цілей. Ось тільки потрібно берегти себе, адже тепер ти не одна.

– Що це означає? – насторожуюся від її слів.

Старенька нічого не відповідає, а тільки продовжує пронизливо дивитися на мене і посміхатися. Я мимоволі накриваю живіт рукою і насуплююся.

– Ні, цього не може бути. Я б знала, а так це всього лише Ваші фантазії. Не розумію тільки для чого Вам це потрібно.

– Ніяких фантазій дівчинка, прислухайся до свого тіла.

– Ви помиляєтеся щодо мене. Я чудово почуваюся, мене не нудить, нічого не болить, тож тут Ви не вгадали.

– Я не вгадую, а кажу, як є, – бачу, що її образили мої слова. – А ти не будь такою впертою, а краще потурбуйся про своє здоров'я. Зайві стреси тобі зараз ні до чого.

«Цього не може бути! Хоча, чому не може? Іноді ми з Андрієм не захищалися, тож я цілком можу опинитися при надії».

Усередині в мене все буквально перевертається від думки про дитину. Я завмираю і намагаюся щось відчути. М-м-м-м.... ні, нічого. Можливо ще занадто рано для того, щоб проявилися перші ознаки вагітності. Дізнатися точно я зможу тільки зробивши тест або здавши аналізи, але, ні того, ні іншого зробити у мене зараз немає можливості. Та й потім, це взагалі може бути неправдою. Зараз мені потрібно думати про Андрія, а не про дитину, в існуванні якої я дуже сумніваюся.