Опікун - Єва Олесь

Кедрін. Чоловік сидить за столом, усміхається на весь рот:

- Привіт, Соня.

У горлі пересихає від жаху, руки стають непідконтрольними від тремтіння.

- Добрий вечір.

Він вказує рукою на диванчик навпроти, і я сідаю. Відставляю коктейль убік. Водій чорного джипа трохи відходить від нас, але залишається в зоні видимості.

- А ти безстрашна, Равська, - так само усміхається Кедрін. - Бігала-бігала від Ігоря і перестала. Але чоловікові не розповідала, я правий?

Кусаю щоку зсередини, боячись сказати зайвого.

- Та не бійся ти мене, я ж по-нормальному. 
- Ви за мною відправили стежити людину - це не по-нормальному. Зазвичай телефонують і призначають зустріч.

Кедрін регоче як хворий, посуває до себе мій коктейль. Мене від кожного його руху кидає в холодний піт.

- Тепер знатиму, - надпиває з моєї трубочки. 
- Знайшли, що шукали? Чи Ваш цей Ігор уже розповів, яка я нудна?

Владислав відривається від мого коктейлю, стирає зі своїх губ мою помаду, що відбилася на трубочці.

- Розповів. Нудно живеш ти, Соня. Зате чоловік твій веселиться на повну.

Прокушую щоку зсередини до крові, серце вистрибує з грудей.

- Ти знала, що він зрадник, я знову правий? Хоча сама всім кажеш, що заміжня. Любиш його, напевно, і готова все пробачити? 
- З чого мені Вам вірити? - маю на увазі зради, тему кохання пропускаю. Думаю, це питання не потребує відповіді. 
- Ох уже це сучасне кохання, - регоче чоловік, не звертаючи уваги на моє запитання, і швидко змінюється в обличчі. - Навіщо тобі потрібен зрадник, Соня?

Рома вчив усе заперечувати. Наші життя зараз висять на волосині, і тільки я їх можу врятувати. Не без рекомендацій Равського, звісно.

- Поговоримо, якщо Ви доведете те, про що кажете, - наполягаю. 
- Ти й без доказів усе знаєш, дівко.
- Я Вам не дівка, Владиславе. Мене звуть Софія, тому прошу так до мене й звертатися. Я хочу доказів, без них ця розмова не варта мого нудного часу.

У вухах шум, я майже не чую своїх же слів. Неймовірно страшно, але помирати я передумала. Я ніколи не дам підібратися до Роми зі своєї вини. Кедрін може хоч катувати мене - я не розколюся.

- Гарно він тебе виховав, - до огиди неприємно скалиться чоловік. - Тільки шкода, що не цінує. 
- Ви нічого не знаєте про наші стосунки.
- Знаю. Навіть більше, ніж ти думаєш. Але якщо ти хочеш доказів, то я тобі їх надам. Звісно ж, якщо чоловікові не проговоришся, що ми бачилися. А то доведеться говорити з тобою по-іншому, а я так не хочу.

Вірю кожному його слову. І мій страх вірить.

- Я можу йти? А то мене чоловік чекає, - показую йому екран телефону, на якому висвічується дзвінок від Равського.
- Гарного вечора. 
- Навзаєм, - встаю з диванчика, молячись, щоб він не помітив, як у мене трясуться коліна. 
- Подобаєшся ти мені, Софіє. Дуже подобаєшся, - бурмоче Кедрін перш, ніж я відходжу від столика.

Навіть якби він не налякав - я б нічого не розповіла Ромі. Бо мушу навчитися вирішувати проблеми. Я більше не підліток, якого має захищати опікун. Прийшов мій час захищати його.