Опікун - Єва Олесь
- Софіє? - стукіт у двері змушує опустити пляшку на стіл. Він знову заходить без дозволу, дивлюся на його відображення за своєю спиною. - Ти дзвонила. Щось сталося?
Я більше не хочу, щоб він мене рятував. Мої проблеми - це лише мої проблеми.
- Ні. Хотіла дізнатися, чи скупитися на вечерю.
- Точно?
- Рома, мені є сенс тобі брехати?
Равський пригладжує бороду, нервово прочищає горло.
- Я думав ти повернешся пізніше, сонце.
Сонце... Від його сонця нічого не залишилося.
Одна оболонка, яка навряд чи світить і ледь може зігріти себе саму.
- Не треба, Рома. Я казала, що ти можеш спати з ким завгодно. Нічого не змінилося з того часу.
Я більше не шукаю його погляд у відображенні.
- Я хочу побути одна. Йди.
Равському не подобається мій тон, бачу це по обличчю. Але він не в тому становищі, щоб вичитувати мене, тому він лише грюкає дверима, виходячи з кімнати.
Віддираю любов зі шкірою, як прилиплий пластир, стримую крики. У мені вмирає щось живе, що змушує боротися за існування.
Він торкається чужих жінок з обручкою на пальці, виявляючи до мене неповагу, як до дружини.
А мені не можна нікого торкатися.
Бо не Рома мені належить - це я належу йому.