Опікун - Єва Олесь

Мене налякала історія з переслідуванням, але не на довго. Наступного ранку я сміливо вирушила в університет на таксі і жодного разу не озирнулася, поки була на вулиці.

Сашко намагався втовкмачити мені в голову, що я маю бути обережною, ледь не з охороною ходити. І я якоюсь мірою розумію, чому він тривожиться більше, ніж я, але мені легше відпустити ситуацію і не дбати про ще одну проблему. То була одноразова небезпечна випадковість не з моєї вини, і вона минула без плачевних наслідків.

Після занять сиджу в кав'ярні над конспектом з лекції Радченко, п'ю каву. Удома останнім часом я не можу зібратися з думками, мене бере смуток. Особливо, коли повертається Рома з роботи, і я намагаюся вловити хоч щось підозріле в ньому, щось, від чого мені вивертатиме душу. Це мій спосіб переконати саму себе, що нічого не зміниться і точно настав час відпускати.

Піднімаю очі на студентів за іншими столиками, чуття підказує, що хтось свердлить у мені діру. Але ніхто не дивиться.

Хмурюся, дивуючись своїй галюцинації, і продовжую вивчати матеріал.

Але неприємне відчуття спостерігача мене не полишає. 
Різко піднімаю голову, пильно розглядаю всіх. Підозра падає навіть на бариста, але дівчина дивиться у свій телефон.

Закриваю конспект, беруся за чашку. Схоже, навчання зводить із розуму. Потрібен перепочинок.

Варто мені повернути голову до вікна - стукіт серця відчувається в горлі. Чорний джип. 
З секунду швидко кліпаю в надії, що машина розтане в потоці інших автомобілів, але вона стоїть на тому боці дороги.
Тілом пробігає знайомий озноб, рефлекторно різко відсуваюся від вікна, привертаючи до себе увагу студентів скрипом ніжок стільця по підлозі. 
Чашка тремтить разом із руками, звучно ставлю її на стіл і збираю речі в сумку, попутно набираючи номер чоловіка.

Мені лячно, тож я готова засунути свою дорослість куди подалі, аби тільки він мене врятував поки що сама не знаю від чого. 
Тупцюю посеред кав'ярні, привертаючи до себе всі погляди.

Равський не бере слухавку. 
Ні з першого дзвінка, ні з третього.

Лаюся тихенько і викликаю таксі.

- Виведіть мене через чорний вхід, будь ласка, - шепочу на вухо бариста.

Дівчина схвильовано пропускає мене до службового входу, у неї очі по п'ять копійок від моєї раптовості.

- Викликати поліцію?

Було б непогано, але я Равська. А значить мені не можна зв'язуватися з правоохоронними органами.

Негативно махаю головою, прошмигуючи біля залізних дверей.

Таксист паркується неподалік, швиденько застрибую на заднє сидіння і прошу їхати швидше. 
Сповзаю по спинці сидіння, щоб мене не було видно в салоні. 
Рома так само не відповідає на дзвінки, у мене холоне кров від страху.

Марчук мав рацію, чорт забирай.

Виглядаю у вікно, коли ми від'їжджаємо подалі від кав'ярні. Жодного натяку на чорний джип. Вдихаю на повні груди.

- Що він, бляха, робить? На червоне пролетів, - обурюється таксист.

Кров перетворюється на лід в жилах, коли машина переслідувача проскакує крізь потік і тримається на рівні з пасажирськими дверима з мого боку. Втискаюся в спинку, але вже не ховаюся. Сенсу в цьому немає. Натомість, вдивляюся в тоноване вікно. Я нічого не бачу, але відчуваю на собі погляд. 
Серце давно скаче з шаленою швидкістю, я чую його гучний шум у вухах.

- Бандосівські номери. Це за Вами? - водій відволікає мене від розглядання чорних вікон на джипі. 
- А я схожа на бандитку? 
- Зовсім ні. Але він, явно, їде за Вами.

Слова таксиста мене ніяк не заспокоюють, а ще більше лякають. Руки ледве не впускають телефон, але я продовжую набирати контакт чоловіка, який, мабуть, зайнятий роботою. Хотілося б, щоб він захистив мене і набив морду тому, хто мене переслідує. Якщо це бандит, то він, видно, не знає, на кого наривається. Або дуже добре знає.

Потрібно було Йому розповісти про вчорашній інцидент.

Джип звертає праворуч, коли до мого будинку залишається зовсім трохи. Вилітаю з таксі, біжу в під'їзд на тремтячих ногах. У мене ламається шпилька на туфлі, але я не зменшую швидкість, мало не падаючи. Ніякого ліфта. Тільки пішки. Ключ між пальців додає впевненості на міліграм. Хоча б щось.

Захекана, розпатлана, знервована скочуюся по дверях після того, як зачинила їх на всі замки. Жах накочує хвилями. 
Більше ні ногою з дому без Равського. Чесно.

Мій напад тривоги обриває жіночий смішок із глибини квартири, за ним слідує звук кроків двох пар ніг. 
Дівчина сміється, за сміхом лунає рідний бас. Не розібрати, що він говорить, але, підозрюю, щось заграюче.

Знімаю туфлі, перш ніж піднятися, щоб подивитися, через кого він не брав слухавку, поки я дивилася в очі потенційної смерті.

Равський стоїть позаду прогнутої на диван дівчини. Благо, вони в білизні.

- Доброго вам дня, - сповіщаю про свій прихід у стервозній манері. Тому що боляче. 
- Софіє, ти рано сьогодні, - Рома відскакує від дівчини, прикриває руками ерекцію під трусами. Він, до речі, не знімає обручку.

Брюнетка теж підривається, закривається його футболкою. Виглядає вона як дорога повія.

Хапаю зі столика келих зі слідами помади.

- Розважайся, я не заважатиму, - допиваю ковток червоного вина і ставлю келих назад.

Забираю відкорковану пляшку і виставляю перед собою вказівний палець у проханні не виправдовуватися, коли чоловік відкриває рота.

- Не треба, Рома, - переводжу погляд на дівчину. - Ви дуже красива.

Відвертаюся вже без емоцій. Їх просто-напросто не залишилося. Чи то психіка захищається, чи то біль загартував.

Ясна річ, що після мого відходу в кімнату вони почали одягатися. 
Ось тільки мені від цього не краще.

Мене переслідували, я потребувала Його, залишилася сам на сам із чимось жахливим.

П'ю з пляшки, розглядаючи себе в дзеркалі макіяжного столика. Очі вже навіть не вбиті - вони байдужі. 
Я знаю, що він мене не зраджує. Бо зраджувати нема чому. Але почуваюся гірше з кожним разом.